Трускавецький вісник № 66 (987) від 24 квітня 2015 р.

 

Трускавецький вісник № 66 (987) від 24 квітня 2015 р.

24.04.2015



У номері: Інтерв’ю з Юрієм Смірновим та Ігорем Саганом; Без води Борислав не залишиться; Імунопрофілактика; Короткі новини регіону.

Новини Трускавця та регіону

Питання ПрАТ «Трускавецькурорту» порушено в Генпрокуратурі

«Відвідали Генеральну прокуратуру. Ставили питання щодо відкриття кримінальних справ по екс-регіоналам. Вдалося вияснити, що триває слідство, яке має найближчим часом перерости в кримінальне провадження. Також було поставлене питання щодо незаконного привласнення ЗАТ "Трускавецькурорт" паном Бойком. Найближчим часом і по цьому питанню мають піти зрушення, пообіцяв заступник Генпрокурора п. Гузир», - поділився інформацією на своїй сторінці в мережі Фейсбук народний депутат від Дрогобиччини Богдан Матківський. Судячи з запису, зустріч в Генеральній прокуратурі України, де піднімалося і питання «Трускавецькурорту», відбулася в четвер, 23 квітня.

«Заступник Генпрокурора Гузир поінформував нас, що по наших запитах та заявах відкрито досудове розслідування по справах "Укргазвидобування" та "вишок Бойка" по фактах розкрадання в особливо великих розмірах. Фігурантами справ є Бойко, Бакулін, Єрємєєв, Оніщенко-Кадиров, Ярослав Москаленко. Це перший крок до перемоги над олігархами. Тримаємо ці справи на контролі», - додає нардеп.

Також народний депутат Богдан Матківський повідомив, що ввійшов до складу міжфракційної групи «Україна туристична» у Верховній Раді, щоб відстоювати інтереси курортів нашого регіону, зокрема Трускавця та Східниці.

Сьогодні у Трускавці – майстер-клас «Лідерська позиція і ораторське мистецтво»

Сьогодні, 24 квітня, у Трускавці пройде майстер-клас «Лідерська позиція і ораторське мистецтво». Організовують захід Школа громадського лідера та трускавецький осередок Об`єднання «Самопоміч». Усі бажаючі мають можливість безкоштовно взяти участь у школі громадського лідера. Майстер-клас пройде в приміщенні громадської приймальні Трускавецького осередку "Об'єднання Самопоміч" за адресою: м. Трускавець, вул. Дрогобицька, 7, офіс 101, тел. для довідки 098-8126869, 093-7368410.

Депутата Стебницької міської ради через побиття журналіста приведуть в суд примусово

У четвер, 23 квітня, в дрогобицькому суді відбулося чергове судове засідання в справі про побиття журналіста із Трускавця Руслана Солонця, якому під час виконання професійних обов'язків зламали ногу. Про це на своєму персональному сайті інформує громадський діяч Святослав Грабовський. На підтримку журналіста в суд прийшло близько 15 чоловік. Серед присутніх на суді в підтримку журналіста та громадського діяча Руслана Солонця були Олег Балог, Петро Хорт, Святослав Грабовський, Тарас Демко, Богдан Гринчишин та інші.

Але в черговий раз на судове засідання не з'явився обвинувачений, який є депутатом Стебницької міської ради від партії «Батьківщина». Тож судове засідання перенесли на 8 травня. За клопотанням прокурора суддя ухвалила постанову про примусовий привід обвинуваченого Пукала. Відео з судового засідання можна подивитися тут.

Міжнародний Альянс «Азербайджан-Україна» проводить моніторинг безпеки у Трускавці

Міжнародний Альянс «Азербайджан-Україна», офіс якого знаходиться і в Трускавці, проводить моніторинг безпеки у нашому місті-курорті. Про це «Трускавецький вісник» поінформував очільник альянсу Ельмар Мамедов.

- В зв’язку з тим, що розпочинається відпочинковий сезон і багато громадян Азербайджану роздумують над тим, куди ж поїхати на лікування та відпочинок, ми розпочали проведення цього моніторингу, - розповідає Ельмар Мамедов. – Хочемо визначити, які санаторно-оздоровчі заклади у Трускавці є найбільш безпечними та комфортними для відпочинку.

Голова Міжнародного Альянсу «Азербайджан-Україна» зазначає, що результати моніторингу планують опублікувати в кінці квітня, після того як в достатній мірі буде вивчено рівень безпеки, пропускний режим, комфорт та якість надання послуг в оздоровницях. В цілому ж сам курорт Трускавець Ельмар Мамедов вважає без сумніву безпечним містом. І свідченням цього є хоча б той факт, що відпочиває він в нашому курорті щороку, інколи приїжджає і по кілька разів на рік.

Нагадаємо, що офіс Міжнародного Альянсу «Азербайджан-Україна», заснованого в березні 2014 році, знаходиться в готельно-курортному комплексі «Карпати».

Власна інформація

Стебничанин виборов золото у фіналі Кубку України з боксу

В неділю, 19 квітня, у Миколаєві відбулись фінальні поєдинки Кубка України з боксу. В категорії до 56 кг змагались стебничанин Олег Довгун та одесит Іван Соловйов. Судді одноголосним рішенням (3:0) віддали перемогу боксеру зі Стебника.

«За відсутності Буценка, який, до речі, останнім часом виступає дуже нестабільно, а також травмованого чемпіона країни-2013 харків'янина Юрія Шестака, непогане враження справив на мене переможець у категорії до 56 кг Олег Довгун. Але це – з розряду авансів», - прокоментував результат поєдинку головний тренер збірної України з боксу Дмитро Сосновський.

Варто зазначити, що Кубок України з боксу серед чоловіків є не тільки одним з найпрестижніших всеукраїнських змагань, але й етопом відбору кандидатів у збірну України для участі в I Європейських іграх, які в червні пройдуть в Баку.

Стебницькі Вісті

Той, що пройшов крізь полон

З першого погляду аж не віриться, що в свої 23 роки Юрій Смірнов вже стільки всього пережив – війна, втрати бойових побратимів, тримісячний полон в казематах ДНР. Юрій Ігорович пройшов випробування вогнем, боєм, полоном та ворожою пропагандою. Але вистояв і став ще міцнішим, ніж був…

Зараз Юрій перебуває на відпочинку, проходить реабілітацію в Центрі медичної реабілітації та санаторного лікування «Трускавецький». Саме тут ми і спілкуємося з ним. Розмова відбулася 17 квітня.

- Пане Юрію, розкажіть, чому вирішили обрати професію військового?

- Народився я в 1992 році в місті Суми. Після закінчення школи в 2009 році поступив у Львівську академію сухопутних військ на факультет ракетних військ і артилерії, відділення «артилерійська розвідка». Закінчив академію з червоним дипломом 21 червня 2014 року.

Основна причина, чому став військовим – бо це чоловіча професія. Чоловік має вміти захистити себе і свою сім`ю.

- А хтось у Вашій родині був військовим?

- Мій дідусь, Смірнов Юрій Петрович. В нас із дідусем долі схожі. Свої лейтенантські погони я одягнув, як і дід — 21 червня, але на 73 роки пізніше.

Я, як і він, потрапив на фронт одразу після закінчення військового навчального закладу. Він – в 1941 р., після закінчення Київського танкового училища, я – після завершення навчання у Львівській академії сухопутних військ. Мій дідусь отримав 16 бойових нагород. На Курській дузі знищив кулеметний розрахунок та біля 25 гітлерівців. Там він командував третьою танковою ротою.

Героя Радянського Союзу йому дали посмертно – гадали, що він згорів живцем у танку. Але ні, вижив, потрапив у полон, з якого згодом йому вдалося втекти.

Я добре пам’ятаю свого дідуся, адже він помер у ХХІ столітті. Вів здоровий спосіб життя.

- Отже, після закінчення військової академії Ви одразу потрапили в АТО…

- Після закінчення навчання та отримання диплома я був направлений в Запоріжжя. Пробув там два тижні, після чого мене скерували в Донецьку область, в зону АТО. Спочатку дислокувалися з північної сторони Донецької області, пізніше з західної, далі з південної. Виконував бойові завдання.

- А де і як потрапили в полон?

- В полон потрапив під Іловайськом, якраз на День Незалежності України.

Тоді почалося вторгнення регулярних частин армії РФ в Україні. Ми стояли під Іловайськом в 7-ми кілометрах від населеного пункту Моспине в лісосмузі. Поруч, у ста метрах розташовувався наш блокпост, який складався з 20 осіб 39 батальйону «Дніпро». До нас підійшли з тильного боку від нашого блокпоста за 200 метрів. По штатній структурі – полк, кадровий десантний, без розпізнавальних знаків. По радіостанції на блокпост передали, що підійшли свої і щоб зустрічали. З усього видно, що штаб цього «Дніпра» вже захопили.

Висунули нам вимогу, щоб ми виходили на дорогу зі зброєю, пообіцяли, що будемо живі і при цьому запевняли нас, що вони свої і все буде нормально. «Дніпро» вирішив виходити. Запропонували мені, щоб виходив зі своїм взводом теж. Я не повірив і відмовився. Вирішив йти далі в «зеленку» (посадку – В.К.), адже проти полку з технікою вшістьох воювати безглуздо.

Коли був на «зеленці». то почув по радіостанції з машини свій позивний. Сказали, що все нормально і можна виходити. Я не повірив, повів своїх ще далі. На шляху ми знешкодили дві протипіхотні міни, але далі йшли «розтяжки» і безпечно вивести своїх ми не могли.

Росіяни підійшли до нас впритул і оточили технікою. Взяли в кільце. Вони наблизилися до нас, прикриваючись нашими хлопцями як заручниками. Бачу – у ворожого офіцера здають нерви, руки в нього тремтять. Розумію, що ми шестеро проти полку нічого не зробимо, постраждають заручники. Я як командир відповідаю за життя доручених мені бійців. Пішов на переговори…

Мене зв’язали і поклали на асфальт на дорозі. Моїх побратимів теж. Думав, що задавлять їхніми БМП…

- Не переконували переходити на їхню сторону?

- Це вже було потім, в кінці полону. А тоді почалися допити. Забрали документи, відвели до командира полку, він спитав, що я закінчував. Знайшли бойову карту, але на ній обстановку я не задавав – все тримав у пам`яті. Коли почали допитувати, де позиції наших сусідів, то дав хибну відповідь, збрехавши на 3 км. Вони одразу ж відкрили по цих позиціях вогонь.

Потім нас повантажили в машину і повезли. Ніч просиділи в будці, чоловік десять плюс поранені, місця мало. Краплі конденсату злизували – було зневоднення організму. Погодували нас аж через два дні, хоча назвати їжею те, що нам дали, язик не повертається.

Возили нас два дні, потім в посадці передали зі зв’язаними руками і зав’язаними очима сепаратистам. Привезли в Сніжне. Там погрожували вбити. Наступного дня перевезли в Донецьк, де пробув біля 85 днів. Всього в полоні пробув 87 днів. Звільнився 18 листопада.

- Отже, основну частину полону Ви перебували в Донецьку?

- В Донецьку нас тримали у приміщенні архіву, в підвалі СБУ, спати доводилося на залізних полицях. Було нас там в середньому від 60 до 140 чоловік, переважно по 100-110. На той час більшість полонених була з Іловайського котла.

Побили мене в перший же день перебування у Донецьку – за те, що я артрозвідник. Таких вони особливо не люблять – снайперів, артилеристів, ППО-шників, розвідників, кадрових військових…

Два тижні я вважався пропалим безвісти, а потім мені дозволили зателефонувати. Подзвонив мамі, сказав, що я живий, знаходжуся в полоні…

Голод був страшний. Шматочок хліба і кавова чашка злиплої каші – двічі на день. Перші два місяці ми вночі не могли навіть спати – заснути не давав голод. Тільки про їжу й думали. Згодом стало трішки легше, бо вже отримували посилки.

Оскільки за читанням швидше час минає, то читав все, що потрапляло під руки, в тому числі навіть жіночі журнали. Коли з`явилося Євангеліє – перечитував його, це було і цікаво, і корисно.

Не мився, не голився і зуби не чистив. Борода виросла, і голова стала кучерявою.

Згодом нас відправляли на роботу – там принаймні можна було помитися, поголитися. Переважно це була важка фізична праця, для прикладу, розвантажували продукти з фур, або стару радянську форму.

- Що Вам допомогло пережити ці страшні дні?

- Морально було дуже важко. Але виручає те, що ти дивишся, що такий не один і думаєш: невже я гірший, що не зможу витерпіти? І терпиш.

А ще я постійно молився. Мені допомагали віра в Бога і почуття відповідальності. З власного досвіду можу сказати, що Бог дає лише ті перешкоди, які ти можеш подолати.

- А як звільнилися з полону?

- Своїм звільненням завдячую генералу Володимиру Рубану (голова цивільної організації «Офіцерський корпус», котра займається звільненням військовополонених, - В.К.). Мій батько сказав генералу, що я – онук Героя Радянського Союзу, а вся ідеологія ДНР побудована на тому періоді. І я думаю, що саме це зіграло вирішальну роль у моєму звільненні. Моє звільнення вони для себе виправдали тим, що воюють за дідів, православну віру, проти фашистів і ототожнюють свою війну з боротьбою радянських воїнів з фашизмом і в пам'ять про мого діда вирішили все-таки мене відпустити в підкріплення своєї пропаганди.

- У них своя «правда»…

- Так, в них своя «правда», побудована не так на власній ідеї, як на тому, що робимо ми. Для прикладу, вони стверджують, що наші використовують фосфорні боєприпаси, чого і близько нема. Це кажу як артрозвідник, випускник факультету ракетних військ і артилерії.

Також вони стверджують, що ми застосовуємо хімічну зброю, що ми і не православні взагалі, а за Україну воюють негри і поляки.

В останній день мого перебування в полоні мене повезли в їхній штаб, завели в кабінет «міністра оборони» ДНР. Спілкувалися ми з ним 40 хвилин і він весь час нав’язував мені свою «правду». Це сорокарічний тренер по дзюдо – так, він розуміється в спорті, але у військових питаннях він аж ніяк не міг мене переконати.

- Не страшно було, що Вас застрелять?

- Думав – вб`ють то вб`ють. Зрадників ніде не поважають, на таке ніколи в житті не піду. Краще вмерти, ніж так жити.

Було трохи страшно, але віра в Бога допомагала. Тримався непогано, голос не тремтів. Вважаю, що вів себе достойно, як і належить офіцеру.

Звільнився з полону 18 листопада, після того був у відпустці.

- Чи є якийсь найяскравіший момент із часу полону?

- Для мене полон асоціюється з монотонністю. Щодо яскравих моментів, то запам’яталося мені, як одного разу на «роботі» підійшов до мене російський військовий, переодягнений у форму ДНР (я легко по мові розпізнавав місцевих сепаратистів-деенерівців та російських військових) і запитав: «Чи ти любиш Україну?».

Це було провокативне запитання, адже так вони намагалися ламати нас психологічно. І все ж я відповів йому: «Так, я люблю Україну!».

Він розлютився і почав запитувати: «А за що? Що вона тобі дала? Освіту і роботу тобі дав Радянський Союз!». Я ж відповів йому: «Я не знаю, що таке Радянський Союз. Я народився в Україні».

- Поруч біля Вас сидить Ваша дружина. Ви одружилися вже після полону?

- З моєю дружиною Мартою я познайомився у Львові ще під час навчання. Дружили з нею два роки. Виїхавши у Запоріжжя, зрозумів, що такої як вона більше ніде і ніколи не знайду.

Коли я потрапив у полон, то Марта телефонувала до моєї мами, вони разом плакали, разом молилися за моє звільнення.

10 січня цього року я запропонував їй одружитися. Перед будинком на снігу витоптав серце, облив бензином і запалив. Вона з балкону дивилися і не знала, що робиться. Тоді я піднявся до неї і подарував їй квіти (троянди) і кульку, всередині якої був перстень. Я запитав її, чи згодна вона стати моєю дружиною і почув жадане «так».

Розписалися ми 3 березня в Болехові на Івано-Франківщині – обидвоє в однакових білих футболках з гербом. Провели медовий тиждень, зокрема кілька днів були на базі відпочинку в Шепільському.

- А чому саме в Болехові?

- Марта родом з Болехова – це чудовий край, прекрасні люди, мені там дуже подобається. Ми побували на скалах Довбуша біля Розгірчого, в інших мальовничих місцях. Я просто зачарований Карпатами…

- А як Ви потрапили на реабілітацію у Трускавець, в військовий санаторій?

- Мене сюди спрямували з Миколаївського шпиталю. Тут дуже добре лікують, хороші процедури, допомагають розслабитися.

Та все ж вважаю, що найкращий ефект для мене дає моя кохана дружина. Без неї взагалі не було б для мене ніякого ефекту.

- Зараз багато хто «косить» від армії, мобілізації, мовляв, «не піду воювати за інтереси олігархів»…

- Якщо ти чоловік, то треба йти захищати свою рідну землю. Моя земля – це важливіше, ніж сім`я, батько та мати, сестра чи дружина. І за них ти також маєш іти, щоб захищати їх. Бо ти – чоловік.

- Чи Ви як професійний військовий можете сказати, коли ж закінчиться ця війна? І які Ваші подальші плани?

- Я не можу відповісти на Ваше запитання. Війна – це найгірше, але не ми почали цю війну. Війни закінчуються перемогою одних і поразкою інших. Я не думаю про те, коли закінчиться війна, я просто виконую свій обов’язок перед державою.

Треба розуміти, що ворог піде настільки далеко, настільки його пустять, візьме стільки, скільки йому дозволять взяти.

Про плани теж не хочу говорити, адже в теперішній час планувати далеко вперед не варто.

Спілкувався Володимир Ключак

Примітка: фото Ю. Смірнова з зони АТО взято з сайту Вся Власть (автор фото Дмитро Смольєнко).

 

Ігор Саган: «Ми розуміли, що воюємо за Україну, за свої родини, за рідну землю…»

Ігор Саган – ледь не рік воював у зоні АТО, на Донеччині, нагороджений нагрудним знаком «За взірцеву службу». Він один з багатьох тисяч наших воїнів, які не «втікали» від повісток військкомату, не ховалися за медичними довідками про різноманітні хвороби та іншими «поважними» причинами, а цілком свідомо, в силу своїх патріотичних та й моральних переконань, взяли до рук зброю і там, на сході, стали незламною перепоною на шляху московських найманців, що вдерлися в Україну. Після важких кровопролитних боїв на Донеччині повернувся у відпустку до рідного Борислава. Тож ми й попросили його трохи більше розповісти про себе і про пережите протягом останнього року.

Здавалося б – звичайна біографія. Народився в Бориславі, на Мразниці. Мама – вчитель французької мови. Батько працював на меблевій фабриці, зараз пенсіонер. Навчався Ігор у першій загальноосвітній школі. Про ті роки й зараз згадує з теплотою. Пізніше у Дрогобицькому профтехучилищі освоїв професію електромонтажника, електроналадника автомобілів. А далі, як і належить, – армійська служба у 24-й десантно-штурмовій бригаді.

Після закінчення армійської служби довелося шукати свій шлях у житті. Це був двотисячний рік. Час дуже нелегкий для країни: безробіття, закриття підприємств, мізерні зарплати, що їх і виплачували нерегулярно. Тоді чи не половина бориславців, зокрема, молоді, змушена була шукати можливостей для гідного життя по закордонах. Трохи працював на будовах у Польщі – Познань, Вроцлав, Катовіце… А далі – Італія, де в Неаполі на той час уже створилася невеличка діаспора з Дрогобиччини. Роботу, правда, вдалося знайти трохи легшу, в магазині антикваріату, що займався реставрацією старовини. Але труднощів теж вистачало. Чужина завжди є чужиною. Це може зрозуміти тільки той, хто сам спробував отих закордонних зарібків. Але ж кажуть у нас: не було б щастя, та нещастя помогло. Там, у Неаполі, і знайшов оте своє щастя. Познайомився з дівчиною з наших країв, у Італії й одружилися. І зараз Наталя для Ігоря і опора, і порадник найкращий, і дружина, яка подарувала йому двох діточок – донечку Андріану та сина Юрчика.

Та коли через сім італійських років повернулися на рідну землю, то зустріла вона їх не дуже-то гостинно. Знайшов непогану роботу на будові санаторію «Київська Русь», що у Східниці, але треба було утримувати сім’ю і коштів не дуже-то вистачало. Знову подався на зарібки, тепер уже в Росію. Працював на ремонтах будинків у Москві. Там і довідався про події на київському Майдані, про те, що народ нарешті позбувся сумнозвісного Януковича.

Повернувся Ігор Саган додому, до родини аж наприкінці лютого. Розпочав ремонт квартири, щоб не сидіти без діла, хоч і знав, що це ненадовго, бо вже була оголошена мобілізація.

Ось як розповідає про ті події сам Ігор.

– Я знав, що рано чи пізно прийде повістка. Можна сказати, чекав на неї. Бо коли ворог прийшов на нашу землю, щоб знову поневолити народ, то кому, як не нам, захищати Україну. Так і сталося. Прийшла повістка, прибув у воєнкомат, скерували у 24-у механізовану бригаду. Зустрів у цій частині дуже багато хлопців з Борислава. Під час строкової служби у десантній бригаді був командиром міномета. Тому і цього разу призначили командиром мінометного розрахунку.

І от 15 червня нас відправили на Яворівський полігон. Перша стрільба. Згадали те, чому вчили нас колись в часи армійської служби. В четвер відстрілялися, а у п’ятницю – на схід. Зо два тижні були на полігоні у Дніпропетровській області. А далі – зона бойових дій: Амбро-сіївка, Кудякіне і Зеленопілля. Там залишився батальйон, а наш мінометний взвод відправили на Бірюково. На підсилення 27-ої бригади і прикордонників.

– Пане Ігоре, Ви так швиденько розповідаєте, ніби там не війна, а така собі прогулянка…

– Та ні, просто словами все те описати важко. І перші вибухи поряд з тобою, коли кожен може стати останнім, і перші поранені. Коли нас кинули на передову, то в першу ж ніч потрапили під обстріл мінометний. Ми приїхали десь о десятій вечора, а о дванадцятій вже був мінометний обстріл. Тоді було поранено двох чоловік. Після того зранку ми окопалися і тоді вже запрацювали наші міномети. А пізніше – звичайні воєнні будні. Затримували на своєму блокпосту і сепаратистів. Була і снайперша, яку взяли в полон і її одразу ж забрали офіцери СБУ.

Сталося то в часі бою. Під’їхало, здавалося б, дві мирні машини – «бусик» і «Нива». З «бусика» почали мінометний обстріл, а снайперша з «Ниви» їх прикривала, щоб не могла працювати наша артилерія у відповідь. Але у нас уже був «свій» танк, обладнаний захисною протиснарядною системою. Тож «бусика» із мінометом він просто зім’яв, а снайпершу із «Ниви» вдалося взяти в полон.

Коли пізніше пішли страшні бої, то в день нас накривали по п’ять-шість «градів». Було багато полеглих, багато поранених. А потім, коли нас увесь день поливали «градами», прийшов наказ залишити Бірюково і йти на контрольно-пропускний пункт Довжанський. Війна – це, звичайно, страшно. Але ми розуміли, що маємо певні обов’язки, розуміли, що воюємо за Україну, за свої родини, за свою землю.

– А що для Вас було найважче на тій війні?

– На війні найважче сама війна. Найважче, коли бачиш пораненими або вбитими своїх побратимів, найважче, коли розмовляєш з дружиною і дітьми і не певен, що доживеш до наступної такої розмови. Найважче, коли були в оточенні і не було навіть харчів та води. І якщо хлопці на позиціях – справжні герої, то армійське керівництво ніби залишилося ще від старих часів. Але на війні звикаєш до всього.

– Знаю, що Ви були поранені у одному з боїв. Якщо трохи детальніше…

– Так. Поранення, правда, середньої важкості. День, як день. Зранку побачили безпілотника. Ми його збили. Через годину один за одним кожних десять хвилин пішли три ворожі дрони – це маленький безпілотник, що не літає постійно, а вилетів, зняв усі дані і відразу повернувся. Також вдалося збити. Тоді десь до години часу був спокій, ми вже розслабилися, але вилетів ще один безпілотник з боку Росії. І майже відразу – перший снаряд. Били самохідні артустановки. І потім від третьої до пів сьомої кожних тридцять секунд «влягалося» по снаряду на наші позиції. Тоді було поранено дев’ять наших хлопців, в тому числі і мене. Двоє хлопців загинуло. Ми тоді були в оточенні, не могли виїхати в Зеленопілля, до своїх. Але якось вибралися. А далі – військовий госпіталь. У Дніпропетровську я побув два дні. Волонтери, зокрема, пані Віра, якій я дуже вдячний, допомогли купити квиток, і лікуватися я поїхав додому. Дали мені реабілітаційну відпустку на 35 днів. Потім повернувся в частину, на Донеччину, але зовсім скоро нас відправили додому на ротацію.

Після десятиденної відпустки – знову на схід. Це вже був січень. І там уже мене звалила неждана хвороба – гіпертонічний криз. Діагноз – гіпертонія першого ступеня. Госпіталі – в Харкові, потім – Львів. Далі – своя військова частина у Яворові. Зараз займаюся там документацією, оформленням документів нашим хлопцям про те, що вони – учасники бойових дій. Складнощів навіть у тій справі багато. Доки на фронті затишшя, я тут, бо перебуваю на диспансерному обліку. Але як тільки стане гарячіше, знову буду на сході. Бо обов’язок кожного чоловіка у час біди взяти до рук зброю і захищати від ворога свою землю, свою родину, захищати Україну.

– Що ж, дякую за розповідь, пане Ігоре. І нехай завжди береже Господь Вас і Ваших побратимів.

Ігор Юринець, газета «Нафтовик Борислава»

На фото: побратими по зброї – бориславці Ігор Саган, Ігор Свідзінський, Юрій Гром.

 

Водопостачання відновлять за два тижні. Але без води Борислав не залишиться

Знову у Бориславі не стало води. Про суть цієї проблеми ми вже писали. А щоб дізнатися про те, коли водопостачання буде відновлено і що робить для якнайшвидшого вирішення проблеми міська влада, ми звернулися до секретаря міської ради Ігоря Яворського. Ось що він розповів.

– Ситуація, я думаю, вже всім відома. Восьмого квітня вийшов з ладу перший двигун, який забезпечував водою місто і Східницю. В аварійному порядку було підключено інший. Він меншої потужності, але підтримувати водопостачання міста все-таки якось вдавалося. Так сталося, що перший двигун відправили на ремонт, а в ніч з 20 на 21 квітня під час роботи оцей, так би мовити, підмінний, теж вийшов з ладу. Сталося коротке замикання, загорілася проводка. І не залишилося жодного двигуна, що міг би підкачувати воду. Тобто ситуація критична.

Ми відразу почали стукати у всі двері всюди, де можна було сподіватися допомоги. Я особисто зустрівся із власником підприємства, що займається ремонтом першого двигуна. Пояснив складність ситуації, щоб якось пришвидшити ті ремонтні роботи. Але, на жаль, вони пояснили, що роблять все можливе, та підключити той двигун можна буде не раніше, як через два тижні. Є технологічний процес, який має чіткі часові рамки, і прискорити всі ті операції – перемотування, лакування і т.д. – неможливо. Навть, якщо залучити там більшу кількість людей чи ще щось.

Тільки вчора я був на засіданні з техногенної безпеки у Львові. На порядку денному стояло питання щодо виділення нам 50 тисяч гривень для оплати ремонту. Комісія позитивно вирішила це питання. І згідно розпорядження голови держадміністрації цих п’ятдесят тисяч буде виділено з обласного бюджету. А на сесії міськради (що відбулася у четвер) депутати мають і, певен, проголосують за виділення із резервного фонду нашого бюджету ще 39 тисяч гривень на оплату цих ремонтних робіт двигуна.

Окрім того, був і на нарадах у заступника голови облдержадміністрації. Там теж розглядали різні варіанти вирішення проблеми: оренди чи позики двигуна. На жаль, інших шляхів вирішення проблеми, резервного чи запасного двигуна, не вдалося знайти. До цього підключені і фахівці «Львівводоканалу», які нам допомагають, інших організацій, але наразі це безрезультатно.

Розглядався й інший варіант – придбання нового насосного обладнання. Але тут є законодавча проблема тендерних закупівель, що розтягує цей процес на два-три місяці. Тобто, маємо спочатку провести тендер, визначити переможців, а тоді вже провести процедуру закупівлі.

Ми і далі працюємо в усіх цих напрямках. Але швидше всього два тижні доведеться чекати на відремонтований двигун. І зараз робимо все, щоб належно організувати якісний підвіз води. Щодень відбуваються наради з цих питань. Є домовленості і з Трускавецьким водоканалом, що вони нададуть свою техніку для підвозу води по Бориславу. Сьогодні ж складаємо чіткий графік, коли і де будуть стояти автоцистерни з водою. Звичайно, в першу чергу забезпечимо заклади соціальної сфери – садочки і школи, лікарні. Але зробимо все, щоб для населення міста було якнайменше незручностей. Прийнято рішення, що водоканал визначить будинки, де вода подається із локальних водозаборів, а житлово-експлуатаційні контори проведуть виведення назовні кранів із підвалів цих будинків, щоб мешканці з інших будинків чи з верхніх поверхів, куди вода не доходить, могли набрати води навіть без підвозу автоцистернами. Повірте, ці питання на постійному контролі і міська влада зробить все, щоб у оті два тижні, доки відремонтують двигун, у наших мешканців було якнайменше проблем. Дозволю собі гарантувати, що і підвезення води, і дотримання всіх часових графіків буде дуже чітким – ми зробимо для цього все можливе.

Підготував Ігор Юринець, газета «Нафтовик Борислава»

Імунопрофілактика – доречність та безпечність проведення

Актуальною проблемою сучасної медицини є захворюваність на інфекційну патологію. На сьогоднішній день вакцини створили можливість профілактики багатьох інфекційних хворіб, а також ліквідацію такого захворювання як натуральна віспа. Перелік важких інфекцій, які можна контролювати засобами імунопрофілактики, поступово збільшується. Щорічно завдяки вакцинації вдається врятувати близько 3 млн. дітей, а у 750 тис. – запобігти тяжким ускладненням інфекційних захворювань.

На даний час існує багато протиріч щодо доречності та безпечності проведення специфічної імунопрофілактики (вакцинації) населення. У засобах масової інформації повідомляють про жахливі випадки «можливих» післявакцинальних реакцій і ускладнень, які не завжди є обґрунтованими та доведеними. Однак на думку більшості спеціалістів – педіатрів, імунологів, алергологів, щеплення якісними вакцинами, проведене кваліфікованим медичним персоналом відповідно до встановлених правил, здоровій на момент вакцинації дитині, є цілком доцільним і безпечним. І навпаки, повна відмова від щеплення внаслідок батьківської чи лікарської некомпетентності в подальшому призводить до важких наслідків: тяжкий перебіг інфекцій у дорослому віці з розвитком ускладнень з боку різних органів і систем, розвиток безпліддя, сліпоти, розумової відсталості, паралічів тощо.

Імунопрофілактика – це метод індивідуального чи масового захисту населення від інфекційних хвороб шляхом створення або підсилення імунітету. Вона може бути специфічною (вакцинація/імунізація), спрямованою проти конкретного збудника, та неспецифічною (активація імунної системи в цілому медикаментозними чи немедикаментозними засобами). Природна активна імунізація відбувається в результаті контакту з мікроорганізмами під час інфекції, а природна пасивна імунізація – в разі потрапляння антитіл у плід через плаценту чи в організм новонародженого з молозивом/молоком матері.

Як діють вакцини?

Зазвичай вакцини постачають імунну систему нешкідливими копіями антигена: фрагментом поверхневої оболонки бактерії/віруса чи неактивним різновидом токсину, на який імунна система реагує як на «чужорідний». Як тільки антиген виявлено імунною системою, білі кров’яні клітини (В-лімфоцити) починають виробляти антитіла (імуноглобуліни), що мають бути прикріплені саме до цього антигена. Імунна система має здатність «запам’ятовувати» та зберігати імунітет до вірусів чи бактерій на роки, десятиріччя або навіть на все життя, тому готова перемогти наступну інфекцію і навіть зробити це швидко. Така здатність є значною перевагою імунної системи: для вироблення ефективного захисту від мікроба, що вперше потрапив в організм, потрібно від 7 до 12 днів, а за цей час (якщо людина не щеплена проти зазначеного патогена) може розвинутися серйозне захворювання та навіть смерть.

Імунізацію населення проти інфекційних захворювань потрібно проводити відповідно до Національного календаря щеплень, який регламентовано наказом МОЗ України № 595 від 16.09.2011 р.№ 595 Про порядок проведення профілактичних щеплень в Україні та контроль якості й обігу медичних імунобіологічних препаратів.

Ефективність імунізації є найвищою в разі дотримання зазначених у календарі вікових строків вакцинації та ревакцинації. Хоч вакцини і захищають організм від певних мікроорганізмів, жодна з них не дає 100% ефекту. Так, ефективність деяких вакцин незначна через генетичну мінливість патогена. Цим пояснюють ті випадки, коли навіть за дотримання всіх правил вакцинації все-таки настає захворювання.

Важливим є таке поняття як «колективний» імунітет. Що більше людей мають імунітет до тієї чи іншої хвороби, тим менша ймовірність виникнення захворювання та розвиток епідемії. Наприклад, якщо в дитячому колективі є одна не щеплена дитина, вона все одно не захворіє, оскільки їй нема від кого інфікуватись.

С. Круц, лікар-епідеміолог  відділення організації епідеміологічних досліджень ДМВЛД ДУ «ЛОЛЦ Д СЕС У»,

В. Паращак, начальник відділу здійснення держсанепіднагляду у мм. Дрогобич і Трускавець



Создан 24 апр 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником