Трускавецький вісник № 114 (1035) від 3 серпня 2015 р.

 

Трускавецький вісник № 114 (1035) від 3 серпня 2015 р.

03.08.2015



У номері: Інтерв`ю з Русланом Крамаром; Розповідь про воїна АТО; В трускавецькій парафії св. Іллі пройшло храмове свято; Хто доводить до банкрутства трускавецький водоканал; Анонси.

Новини Трускавця та регіону

У трускавецькій парафії св. Іллі пройшло храмове свято

Відпустове свято на честь святого пророка Іллі пройшло у неділю, 2 серпня, в трускавецькій греко-католицькій парафії, яка надає духовну опіку жителям четвертого мікрорайону міста-курорту. У соборній Службі Божій взяли участь о. Петро Івасівка (декан трускавецький), о. Роман Василів (декан Бориславський), отці зі Стебника (о. Михайло Бучинський та о. Володимир Лужецький), Дрогобича (о. Ігор Цмоканич), Мражниці (о. Микола Пишкович), Попелів, Кропивника, Доброгостова, а також виходець з парафії св. Іллі о. Василь Білас та отці, які обслуговують парафію (о. Ярослав та о. Василь). Проповідь на тему пророка Іллі як поборника правди та борця зі старозавітною корупцією виголосив о. Ігор Цмоканич. Натомість отець Петро Івасівка торкнувся постаті Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, слова якого актуальні і досі. Вірні парафіяни та гості храмового свята мали можливість скласти пожертву для придбання автомобіля, який найближчим часом вирушить в зону АТО.

На День Незалежності України театр тіней «Teulis» покаже у Трускавці феєричне шоу

24 серпня, на День Незалежності України, Театр Тіней "Teulis" дасть єдине шоу в м. Трускавець. Дійство проходитиме в Палаці культури ім. Шевченка, початок о 20.00.

«Teulis» – це всесвітньо відомий театр тіней, який отримав визнання в багатьох країнах Європи й інших континентів. Постановка театру «Teulis» – це оригінальне поєднання висококласної акробатики, театру, оптичних ілюзій, відмінного звукового супроводу і приголомшливих відеопроекцій. Театр Тіней «Teulis» доводить, що всі фантазії можна перетворити в життя за допомогою тіней людського тіла. Ви поринете у чарівне шоу і захоплюючу дух хореографію, які з легкістю полонять Ваше серце. На Ю-Тубі можна подивитися один із номерів програми театру тіней, щоб мати уявлення, наскільки це все захоплююче видовище (https://www.youtube.com/watch?v=gDHccRyls2A).

За останні чотири роки Театр Тіней «Teulis» був фіналістом найбільших талант шоу в Італії, Туреччині, Росії, Чехії та Словаччині. Гастролював у Фінляндії, Швеції, Польщі, Чехії, Туреччини. Зовсім нещодавно театр повернувся з Японії, де 35 тисяч глядачів стоячи проводжали артистів.

Квитки можна придбати на http://teulis.org/p86299597-teatr-tenej-teulis.html

Трускавецькі правоохоронці – на роверах

Як інформує Трускавецький МВ ГУ МВС України у Львівській області на своїй сторінці в мережі Фейсбук, сьогодні, 3 серпня в Трускавецькому міському відділі міліції за участю начальника відділу Малиша Івана Петровича, його заступника-начальника міліції громадської безпеки Малицького Віталія Казимировича та особового складу відбулося анонсування нововведеного велопатруля. Представлення патрульних на двоколісних Руслана Магура та Миколи Габчака відбулося під час загального інструктажу, в якому також брали участь три патрульні групи на автомобілях та слідчо-оперативна група. Розвід було проведено перед заступанням на службу для охорони громадського порядку та недопущення і припинення злочинів, особливо квартирних крадіжок. Такий пілотний проект в світлі відомчих реформ був введений з ініціативи керівництва Головного управління міністерства внутрішніх справ України у Львівській області. Трускавчани вже встигли зауважити самих патрульних та їхню діяльність. Мовляли, нововведення є доречним, адже Трускавець містить санітарні зони, а міліціонер на велосипеді є чудовим доповненням атмосфери курортного містечка з турботою про його екосистему. Силами обласного управління патрульні забезпечені новим типом літньої форми та велосипедами з усім необхідним приладдям. Самі ж вони задоволені, кажуть велосипед - чудовий транспорт, адже попри забезпечення оперативності патрульних він допомагає підтримувати їхню форму в кондиції. Щодо оперативності, то велосипед, зазначили патрульні, є більш маневреним в спальних районах та паркових алеях, ніж автомобіль. Така особливість збільшила ефективність реагування правоохоронців на заяви та повідомлення громадян, також, зокрема збільшення числа патрулів на вулицях дозволяє прибувати на виклики в межах п’яти хвилин. Наразі це перший день патрулювання на двоколісному, а зацікавленні мешканці курорту вже з захопленням розглядають працівників, дехто навіть встиг зробити фото.

Виступатимуть мандоліністи

Як інформує відділ культури Трускавецької міської ради, у неділю, 9 серпня, о 17.00 год. на головній сцені Трускавця відбудеться концерт дитячої художньої самодіяльності міста. Запрошуються всі бажаючі.

Власна інформація

Чужої біди не буває

Санаторно-готельний комплекс «Дніпро-Бескид» гостинно прийняв на відпочинок групу дітей із зони проведення АТО – мешканців Станиці Луганської.

Діти віком від 9 до 16 років відпочиватимуть у Трускавці 21 день. На знак подяки гості привезли із собою пишний коровай, натомість від колективу оздоровниці отримали великий торт.

Делегацію з Луганської області радо вітав голова правління ПрАТ СГК «Дніпро-Бескид», заслужений лікар України, доктор медичних наук, повний кавалер ордена «За заслуги», кавалер ордена «Ярослава Мудрого» V ступеня, депутат Львівської обласної ради Олександр Чебаненко.

- Не можемо бути байдужими до чужої біди, тож одразу відгукнулися на пропозицію прийняти дітей із зони бойових дій, – зазначив Олександр Іванович. - У «Дніпрі-Бескиді» для наших гостей створені всі необхідні умови для відпочинку, лікування та реабілітації. Окрім того, на дітей чекають цікаві подорожі мальовничими місцями нашого краю. Сподіваюся, що школярі добре відпочинуть і принаймні на деякий час забудуть про жахіття війни.

Керівник делегації Наталія Кравцова щиро подякувала за гостинний прийом. Вона розповіла, що Станиця Луганська розташована неподалік від лінії фронту, тож селище серйозно постраждало від обстрілів. Потребують відновлення розбиті від влучання з «градів» обидві школи та лікарня, житлові будинки. Із 13 тисяч мешканців майже 5 тисяч залишили рідні домівки.

- Попри все, люди мріють, щоби війна якнайшвидше закінчилася і українці зажили мирним, спокійним життям, - зауважила Наталія Кравцова.

Візит гостей зі Станиці Луганської на Галичину триває. Звісно, найбільше зміні обстановки радіють діти, які принаймні на період відпочинку знову повернулися до безтурботного життя. Про це свідчать їхні щирі усмішки, жарти, позитивні емоції.

Ярослав Грицик, газета «Галицька Зоря», фото Ігоря Фецяка

Військовий комісар просить дрогобицьку владу вплинути на міського голову Стебника

Військовий комісар Дрогобицько-Бориславського об’єднаного районного військового комісаріату  Віктор Попов поскаржився дрогобицькій владі в листі на міського голову  Стебника Василя Пецюха, який не виконує функціональних обов’язків. Про це на оперативній нараді повідомив головний спеціаліст з питань мобілізаційної роботи та взаємодії з правоохоронними органами Ярослав Янушевич. Перший заступник міського голови Дрогобича Петро Суда пообіцяв відреагувати на зауваження комісара і скерувати очільнику Стебника листа. Однак впевняти в результативності цього впливу не став, зазначивши, що фінансування Стебник отримує від Дрогобича, проте підвладним нікому бути не бажає.

Тим часом, Стебницький міський голова, який останнім часом ні особисто, ні в представництві заступників не відвідує понеділкові наради у Дрогобицькій Ратуші, активно пропагує у межах децентралізації існування Стебника як окремої територіальної одиниці. Щоправда,  злитися Стебник жадав із селом Болехівці,  однак від компанії з ним громада села відмовилася, про що Василь Пецюх розчаровано зізнався на одній із оперативних нарад у Дрогобичі.

Відділ забезпечення діяльності виконкому Дрогобицької міської ради

Хто доводить до банкрутства трускавецький водоканал?

Станом на початок серпня 2015 р. борг ТзОВ «Трускавецький водоканал» перед КП «Дрогобичводоканал» становить 11,5 мільйонів гривень. Борг успішного колись підприємства зростає фактично з кожним днем. І це на фоні того, що абсолютна більшість населення Трускавця справно сплачує рахунки за послуги з водопостачання та водовідведення.

До 2010 року ТзОВ «Трускавецький водоканал» було процвітаючим та успішним підприємством. Ціна на воду для трускавчан була суттєво нижчою, ніж у сусідньому Бориславі і тільки в незначній мірі перевершувала ціну для споживачів Дрогобича та Стебника. До 2010 року у Трускавці було замінено велику кількість водопровідних та каналізаційних труб, завдяки спільним зусиллям міської влади та інвестора (ТзОВ «Альфа Плюс») готувався на перехід до цілоденного водопостачання міста-курорту, що врешті і було реалізовано в 2011 році.

У 2012-2013 роках трускавецький водоканал не надто привертав уваги споживачів чи преси, підприємство працювало стабільно, а ціни на послуги якщо й підвищувалися, то не настільки, зоб викликати масові протести.

Та все змінилося в 2014 році. Співпадіння це чи ні, та справи в ТзОВ «Трускавецький водоканал» різко пішли вниз після того як фінансовим директором тут став обласний депутат від «Фронту змін» Петро Іванишин. Трохи більше року пробув він на цій посаді і за цей час ми мали неодноразове підвищення ціни на водопостачання та водовідведення, катастрофічне нарощування боргів підприємством, програшні суди, а до цього – різке погіршення якості води, котра тече з кранів трускавчан. І не тільки трускавчан – відпочивальники теж зауважили, що із кранів у оздоровницях тепер час від часу починає текти каламутна вода із присмаком болота та незрозумілим запахом.

Ось як про призначення Петра Іванишина говорив у своєму інтерв’ю в січні 2015 р. генеральний директор ТзОВ «Альфа Плюс» Віктор Возняк: «Мені дивно, що … не знайшли нікого іншого на цю посаду, а взяли п. Іванишина. Чому міський голова настояв на тому, щоб це був саме п. Іванишин? Це для мене незрозуміло. Обласний депутат і ніби успішний бізнесмен згодився працювати заступником директора водоканалу. Про що це свідчить? Що на цій посаді могла бути будь-яка людина з команди мера. Але, видно, в цій команді настільки обмежене число людей, що не знайшлося більше нікого гідного зайняти цю посаду крім п. Іванишина… Я не втручаюся в оперативну діяльність водоканалу, але чомусь так співпало, що саме з приходом п. Іванишина на роботу у Трускавецький водоканал боргові зобов’язання водоканалу почали зростати, зокрема перед Дрогобицьким водоканалом. А рішення на цьому підприємстві приймаються колегіально – директор сам не може нічого приймати, він їх приймає разом зі «смотрящим» від міста. З моменту приходу у водоканал п. Іванишина зросла кредиторська заборгованість підприємства…».

Борг ТзОВ «Трускавецький водоканал» перед КП «Дрогобичводоканал» зростає і уже становить 11,5 млн. грн. В липні трускавецький водоканал заплатив за послуги Дрогобича 200 тисяч гривень, в той час коли отримав їх на суму 1 млн. 56 тис. грн. (це станом на 27 липня) – про це минулого тижня повідомляв начальник КП «Дрогобичводоканал» Роман Шагала. Тема боргів Трускавця перед Дрогобичем вже набила оскому, та замовчувати її не можна – складається враження, що хтось свідомо доводить до банкрутства трускавецький водоканал, а, можливо, і дрогобицький. Хто цей «хтось», наразі сказати важко, але є припущення, що це один з тих олігархів, котрий не проти повністю прибрати до своїх рук водопостачання всього дрогобицького регіону і диктувати згодом тут не тільки свої ціни, але і свої умови.

Яку ж роль у всьому цьому може відігравати згадуваний вище П. Іванишин? Дуже просту – роль троянського коня. Не виключено, що для підприємства «Трускавецький водоканал» він є таким собі «засланим козачком», який має готувати ґрунт для прихватизації. Недарма Віктор Возняк стосовно нього вживає слово «смотрящий»…

Нещодавно суд визнав борги трускавецького водоканалу. Станом на 1 листопада 2014 р. вони становили 5,1 млн. грн. Ці гроші треба заплатити.

Проста арифметична дія віднімання (11,5 – 5,1 = 6,4) дає нам чітку та ясну картину – менш ніж за рік часу (за вісім місяців) борг ТзОВ «Трускавецький водоканал» перед КП «Дрогобичводоканал» подвоївся (!!!). Прикметно, що такий борговий скачок стався власне після приходу на підприємство Петра Іванишина.

Читач може спробувати заперечити, що були і об’єктивні фактори зростання боргу, такі як зменшення споживання кількості води внаслідок різкого падіння кількості відпочивальників у Трускавці в 2014 році, встановлення надто високого і «несправедливого» тарифу для трускавецького водоканалу (такого ж як для кінцевого споживача) та інші. Захисники недолугих дій міської влади можуть спробувати навести приклади того, як у Трускавці спробували розв’язувати цей «гордіїв вузол», запустивши в експлуатацію питне озеро, піднявши тариф, подавши апеляцію на рішення суду. Та нема чим ні тішитися, ні хвалитися – КП «Дрогобичводоканал» подав наступні два судові позови до ТзОВ «Трускавецький водоканал», які, найімовірніше, також виграє. Не хочеться припускати найгіршого, та воно вимальовується і то далеко не в туманній перспективі – блокування рахунків трускавецького водоканалу, банкрутство підприємства, продаж майна на аукціоні, зростання соціальної напруги через невизначеність із правонаступником та здійсненням водопостачання у Трускавці.

Та повернімося до Петра Іванишина. Як нам стало відомо, йому з якогось доброго дива знову продовжили контракт і він далі працює «директором №2» водоканалу у Трускавці. Це аж ніяк не заважає йому займатися й політичними справами, а саме підтримкою «найбільшого благодійника всіх часів і народів» та політичним проектом «Народного фронту» у Трускавці. Однією рукою підтримуючи «козирну шістку», другою він впевнено тримає штурвал водоканалу, спрямовуючи його на рифи, до банкрутства. Гра вартує свічок, але через каламуть не видно хто ж роздає карти в цій авантюрі. Без сумніву, банкрутство трускавецького водоканалу для когось є дуже вигідним, тому зростання боргу Трускавця на шість з половиною мільйонів всього за 8 місяців когось, схоже, дуже тішить. Катастрофа наближається…

Володимир Справедливий

Руслан Крамар: «Учитель нині опинився на задвірках життя»

Цивілізовані країни вкладають в освіту чималі кошти. Вони розуміють, що завдяки цьому можна досягнути прогресу. На жаль, в Україні поки не усвідомлюють, що завдяки розвитку освіти можна розв’язати багато інших проблем, а крім того, у зв’язку з війною Росії проти нас, не маємо змоги належно фінансувати освіту.

Про своє бачення проблем в освіті Стебника розмірковує мешканець міста Руслан Крамар.

“Коли школу закривають, то вірогідність її повторного відкриття дорівнює нулю”

- Пане Руслане, нещодавно виникла одна проблема. Дрогобич хоче закрити в Стебнику відразу аж три школи. Минулого року мова йшла про закриття двох шкіл, а тепер бачимо, що апетит зростає під час їди. Як Ви ставитеся до цього? Чи потрібно в Стебнику закривати школи?

- Розумієте, коли школу закривають, то вірогідність її повторного відкриття дорівнює нулю. Про це повинні пам’ятати ті, хто вносить подібні пропозиції. Якщо закривають школу і приміщення не використовують, то воно руйнується, і вже через рік-два сам об’єкт будівлі буде втрачений. Якщо приміщення використовують з іншою метою, то навіть якщо воно не буде зруйноване, навряд чи колись у ньому знову буде школа. Ми маємо непоодинокі випадки, коли «тимчасово» закривали дитячі садочки, а в результаті приміщення віддавали на приватизацію і як об’єкт освіти назавжди втрачали. Натомість, коли інші садочки переповнені, міста не мають вільних приміщень під дитячу установу.

Дрогобич пропонує закрити три школи. Це тринадцята, одинадцята і вісімнадцята школи.

У тринадцятій я починав учитися. Це початкова школа, яка знаходиться в Сольці. Тут викладала свого часу Уляна Кравченко. Так що навіть з точки зору збереження історичної пам’яті цю школу не можна закривати. Але навіть якщо ті, хто займається так званою оптимізацією, кажуть, що діють прагматично, то все одно не враховують ряд суттєвих факторів. Це не розумно – закрити початкову школу і розвозити дітей автобусом по інших навчальних закладах Стебника. Їх треба не тільки завезти до початку навчань, а й організовано забрати назад після закінчення уроків. Завжди в таких випадках виникають форс-мажорні обставини. Батьки матимуть постійний головний біль, де їхня дитина. І треба розуміти, що маємо справу не зі старшокласниками, які самі собі можуть дати раду, а з учнями початкової школи. Тому, коли вирішується питання так званої оптимізації, економії коштів, скорочення кадрів, треба завжди враховувати людський фактор, і саме він повинен бути вирішальним при розв’язанні тієї чи іншої проблеми.

Тепер візьмемо вісімнадцяту школу. Це порівняно нова школа з добре розвинутою шкільною інфраструктурою. Мабуть, абсурдно закривати саме такі навчальні заклади. Крім того, в тому мікрорайоні Стебника більше нема шкіл, так що знову постає чимало питань, в тому числі і з довезенням учнів початкових класів. Перш ніж приймати рішення про закриття цієї школи, треба подумати про ті проблеми, які після цього виникнуть, і чи здатне місто їх розв’язати.

Одинадцята школа - найстаріша в місті, в якій я теж учився. Я вважаю, що її теж недоцільно закривати з багатьох причин, про які я вже казав.

- Коли триває передвиборча кампанія, кандидати на міського голову кажуть, що не треба закривати школи, а коли приходять до влади, забувають про обіцянки. Та й реальна фінансова ситуація змушує їх думати й діяти по-іншому.

- Ми повинні виходити з того, що держава фінансує школи. У середньому в рік на дитину припадає 9 тисяч гривень. Зараз Стебник є фактично у підпорядкуванні Дрогобича, беруться всі учні наших шкіл, на кожного має припадати приблизно по 9 тисяч гривень. Множимо на кількість учнів і маємо шкільний бюджет.

Але 9 тисяч гривень – це середньостатистична цифра. Наприклад, є школи, в яких навчається, скажімо, 600 – 700 дітей. Вони самоокупні, тому в розрахунку на одного учня мають надлишок у використанні коштів. Але є школи, в яких 300 учнів і менше. Вони збиткові, на одну дитину треба витратити вже більше, ніж середньостатистичні 9 тисяч гривень. Але маємо єдиний шкільний бюджет. Тому здійснюється перерозподіл коштів. Самоокупні школи діляться грішми зі збитковими школами

Тепер подивимося на цю проблему з іншого боку. Дрогобич може говорити про закриття чи не закриття шкіл у Стебнику лише тоді, коли є недофінансування освіти в цілому по Дрогобичу і Стебнику та немає джерел додаткового фінансування.

Адже що ми насправді маємо? Ми бачимо, що Дрогобич активно вкладає кошти в школи. Це і утеплення фасадів, заміна вікон і таке інше. По Стебнику щось не видно подібної активності. Фактично стебницькі школи доводять до стану енерговитратних, а потім ставлять владу міста до відома, що ці об’єкти слід закрити. Це несправедливо.

- Дрогобич теж хоче закрити дві чи три школи.

- У Дрогобичі мешкає 80 тисяч осіб, у Стебнику – 20 тисяч. Тобто перш ніж у Стебнику закрити одну школу, в Дрогобичі треба закрити чотири. Слід розуміти, що Стебник – депресивне місто, в тому числі й завдяки дрогобицькій владі, яка не вкладала кошти у ремонт доріг, у розвиток інфраструктури.

“При якійсь стебницькій школі можна було би відкрити автошколу”

- Дрогобич пропорційно не ділиться зі Стебником коштами – скажімо, на ту ж освіту. Як би можна було ці гроші використати?

- Нині Стебник, умовно кажучи, перебуває в підпорядкуванні Дрогобича. Тому слід взяти те, що пропорційно належить нам. Якщо говорити про освіту, то це насамперед кошти, які мають бути скеровані на утеплення фасадів шкіл, встановлення вікон і будівництво котелень, у тім числі з альтернативним видом палива.

Стебник потребує створення навчально-виховних комплексів, коли дитячий садочок напряму прив’язаний до школи. Наприклад, це можна зробити у вісімнадцятій школі, бо там близько нема дитячої установи. Це би в значній мірі розвантажило дитячі садочки міста.

У багатьох містах успішно розвиваються центри розвитку дошкільної освіти. Ще їх називають школами раннього розвитку. Чому б таку школу не відкрити у Стебнику? У такій школі діти могли би вивчати іноземні мови, займатися хореографією, художньою творчістю, чимось іншим. Це, зауважте, ще до того, як вони підуть до школи.

До речі, це платні послуги. Взагалі визначений чіткий перелік платних послуг, які можуть надавати школи. В основному це пов’язано з освітою і спортом.

При якійсь стебницькій школі можна було би відкрити автошколу. Я не розумію, чому досі цього не зроблено. У Дрогобичі, Трускавці, Бориславі такі автошколи є, вони заповнені, там на встигають навчати набрані групи, а стебничани змушені навчатись у Трускавці чи Дрогобичі.

- І все-таки, чому Стебнику не вистачає коштів на освіту?

- На мою думку, ще треба розібратися, чому в принципі виникає така проблема.

- Багато шкіл у Стебнику не заповнені учнями. Наприклад, вісімнадцята школа. Що робити з вільними приміщеннями?

- Робити те, про що я казав. В тих інших приміщеннях треба відкривати школи хореографії, вивчення іноземних мов.

- Тобто на приватній основі?

- Так, звичайно. Ця практика є доволі поширеною в інших містах. Якщо взяти вивчення англійської мови, наприклад, то у звичайних школах увагу концентрують на граматику. Вчать учнів грамотно писати. Це добре. Але дитина закінчує одинадцятий клас і фактично не знає розмовної англійської мови. А саме в приватних школах акцент роблять на розмовну мову, тобто те, що найбільше потрібно. У приватних школах, де вивчають англійську мову, діти вже через рік-півтора можуть дивитися телевізор чи фільми на цій мові й у принципі розуміти, про що говорять.

- Якщо зробити підсумок того, що Ви кажете, то справа навіть не у Дрогобичі, а у відсутності ініціативи з боку стебницьких директорів шкіл зокрема і стебницької влади загалом?

- Я думаю, що в даному випадку не потрібно шукати винних, а спільно з відділом освіти, директорами шкіл, за активної участі влади і громади комплексно розробити ці програми і комплексно їх втілювати.

- Як Ви ставитесь до тієї проблеми, що багато пенсіонерів працює в школах, а молоді вчителі закінчили Дрогобицький університет і не можуть знайти собі роботу?

- На жаль, такою є державна політика. Пенсіонер може і в 90 років іти до школи, викладати інформатику, взагалі не розуміючи, що таке, наприклад, восьмиядерний процесор. А людина молода і творча, яка тільки-но закінчила університет і має бажання себе реалізувати, повинна йти на ринок торгувати чи на якусь іншу роботу. Мабуть, людина в 60 чи 65 років повинна вже розуміти, що все змінюється, є нове бачення, нові підходи до освіти. Тому треба дати дорогу молодим.

- Вчителі-пенсіонери, мабуть, це розуміють. Але коли їм приносять мізерні пенсії – як їм виживати? Ви за те, щоби виганяти пенсіонерів, а молодих набирати?

- Ні, не так. На державному рівні має бути достойною пенсія. Пенсіонер не має думати про додатковий заробіток. Нам кажуть ще трошки потерпіти, а там, мовляв, вже буде краще жити. Але я думаю, що вже зараз можна провести індексацію пенсій і підняти їх мінімум вдвічі. Проте уряд бачить, що народ терпить, мають городи, худобу тримають, діти помагають – так що пенсіонери ще можуть потерпіти. Ось люди трохи почнуть протестувати і тоді влада перед виборами може зробити індексацію пенсій.

Якщо цю проблему не розв’язують на державному рівні, то думаю, що дещо можна буде зробити на місцях. Велику роль могла би відіграти атестація робочих місць. Якщо, скажімо, 70-річний вчитель фізики проходить атестацію і відповідає сучасним вимогам, то нехай тоді викладає, нема питань. Але атестаційна комісія має визначати не лише те, що вчитель має відповідну освіту, а насамперед те, чи його методика викладання предмету відповідає сучасним вимогам, чи має він відповідний кваліфікаційний рівень.

З іншого боку, треба створювати нові робочі місця. Я вже говорив про школи раннього розвитку. Туди мають іти молоді педагоги, які мають нові підходи до викладання. Тоді буде видно рівень цього педагога. Якщо у такого вчителя діти навчатимуться із задоволенням та зацікавленням, то вже директор школи буде зацікавлений в тому, щоб взяти його на роботу.

Також педагог, який закінчив університет, має право відкрити свою практику – чи з англійської мови, чи з хореографії. Якщо директор школи побачить, що діти дають результати, то теж запросить такого вчителя на роботу.

Можна корегувати кількість годин для вчителів. Наприклад, пенсіонер може мати меншу кількість годин, ніж молодий учитель. Пенсіонер все-таки має пенсію. Нехай і мізерну, а молодий вчитель і цього не має. Тому молодим треба йти назустріч, але вони мають показати рівень викладання. Це буде видно по результатах навчання дітей.

Доцільно створити загальностебницьку програму по дошкільній освіті. Якщо буде відкрита школа раннього розвитку, то, скажімо, батьки платять вчителеві 50 гривень на місяць за кожну дитину, а місто – ще 50 гривень для заохочення молодого спеціаліста. Тобто молодого вчителя не треба ставити перед фактом: ти створюй школу раннього розвитку, а там вже як буде. Він повинен відчути підтримку громади. Якщо буде спів-фінансування, то молодий вчитель почуватиме себе впевнено. Не можна, однак, відмовлятися від того, щоби батьки не платили, а все на себе взяло місто. Практика показує, що тоді вчителі фіктивно записують учнів, а насправді їх набагато менше.

“Більша кількість чиновників ще не означає, що працюватимуть вони краще”

- Чи є ще якісь резерви для нормального функціонування стебницьких шкіл?

- Насамперед слід зменшити використання енергоносіїв та здешевити теплову енергію. Стебник може собі дозволити встановити котли на тверде паливо, це здешевить вартість теплоносіїв. Також слід звернути суттєву увагу на економію електроенергії, зокрема у харчоблоках.

Багато проектів по освіті пропонує обласна рада. Мова йде про спів-фінансування, тобто половину коштів платить область, половину – міська влада. За рахунок цього можна розв’язати багато проблем, пов’язаних з тим же утепленням фасадів, реконструкцією теплопостачання, заміни вікон і таке інше. Насамперед ініціатива повинна виходити від відділу освіти. Там треба підготувати багато документів, бо, на жаль, у нас країна така – паперова, бюрократична.

Крім того, можна взяти участь у грантах. Але це теж потребує не лише бажання, а й уміння правильно заповнити всі документи. Гроші від грантів теж можна використати для тих же цілей, про які я вже казав

Багато можна зробити, якщо Стебник підпише угоду мерів. Там теж є свої програми, і можна виходити на європейський рівень.

- Якщо Стебник в результаті адміністративної реформи стане самостійним містом, то будуть створені відповідні служби, як у Дрогобичі, Трускавці, Бориславі. Мабуть, їх розмістять у школах, у вільних приміщеннях. Як Ви до цього ставитесь?

- Так, школи мають вільні приміщення. І, як один із варіантів, в одній зі шкіл можна розмістити ці служби. Але, я думаю, не потрібно буде заселяти чиновниками вільні приміщення у школах. Зараз у приміщенні міської ради працює 24 особи. Думаю, безболісно можна додати ще 5-6 чоловік, щоб функціонували всі служби.

Більша кількість чиновників ще не означає, що працюватимуть вони краще. Бо зараз бачимо переливання з пустого в порожнє. Мовляв, це не моя робота, це його робота. А коли є одна людина, вона знає, що це її робота. При цьому якогось особливого навантаження на цього чиновника не буде.

- Не секрет, що зараз багато батьків допомагають школам фінансами, роблять ремонти і так далі. Як ви ставитись до цього і чи слід продовжувати таку практику? Чи все-таки держава має взяти витрати на це на себе?

- Звичайно, цим повинна займатися виключно держава, але вона щось не поспішає цього робити. Треба об’єктивно дивитися на речі, а не мріяти. Мрія – це мета, до якої треба йти. Але думаю, що в найближчі п’ять років ситуація в цьому питанні докорінно не зміниться. Тому й далі функціонуватимуть шкільні ради, благодійні фонди. Без допомоги батьків школи просто не існуватимуть, а самі приміщення руйнуватимуться. Тому вся підготовка до нового навчального року й далі лежатиме на плечах батьків, а не держави.

- У нас країна хабарників і корупціонерів. На жаль, ці огидні явища не оминули й школу. Знаємо, що вчителі завищують оцінки, учні незаконно отримують золоті медалі. Як це побороти?

- Я думаю, що при міському голові має бути створена громадська рада з освіти, куди увійдуть вчителі й батьки. Вона не просто ставитиме перед собою якісь стратегічні завдання, а й розв’язуватиме конкретні проблеми.

Я бачу ще одну проблему. Відділ освіти звертає увагу на те, що вчителі завищують оцінки, а потім використовує спеціальну методику: ті ж контрольні роботи чи результати ЗНО (зовнішнє незалежне оцінювання). Але ж ніхто не звертає увагу на те, як учителі деколи занижують оцінки. Маємо не поодинокі випадки заниження оцінок і це, на жаль,не знаходить жодної реакції.

Або ще така проблема. Чому, навчаючись одинадцять років у школі, учень не отримує достатньо знань для успішного складання ЗНО? Я не проти того, щоб вчителі додатково заробляли на індивідуальній роботі, але вона швидше повинна проводитися з тими, хто відстає від шкільної програми, а не навпаки.

“Помилка вчителя не є очевидною, але наслідки бувають не менш трагічними”

- Ви вчитель за фахом. Що треба для того, щоби Ви повернулись у школу? Держава що має зробити?

- Я закінчував Дрогобицький педагогічний інститут тоді, коли важко було працевлаштуватись не тільки в Стебнику, Дрогобичі чи Трускавці, а й будь-якому місті Львівської області. Треба було мати, скажемо так, знайомства. Я не мав таких можливостей. Це був 1997 рік. Тепер я розумію, що вже не можу бути вчителем. Уже втрачений зв’язок між тією освітою, що я мав, і нинішньою. Та й комунікація з дітьми втрачена.

- Зараз статус учителя є непривабливим. Та й зарплата мала. А пам’ятаємо, як колись учитель і священик були найбільш шанованими людьми.

- Учитель нині опинився на задвірках життя. З іншого боку, все-таки маємо педагогів, які користуються великою повагою серед батьків і дітей. Це треба заслужити, щоб тебе діти любили. Ці вчителі постійно працюють над собою, вчаться, знаходять підходи до дітей. Їхня праця повертається до них сторицею.

Коли ми говоримо про низькі зарплати вчителів, то держава повинна подбати про те, щоби підняти їхній матеріальний статус. Але й вчителі повинні віддаватися роботі, бо не секрет, що маємо таких учителів, яких просто не можна допускати до роботи з дітьми. Є й такі, які знають свій предмет, але не можуть свої знання передати дітям.

Маємо й таку ситуацію, коли дитина поступає в педагогічний університет тому, що в неї низький рейтинг балів і вона не може поступити у престижний університет. Мовляв, буду вже вчителем, якщо не вдалося стати лікарем чи інженером. Я ж вважаю, що саме в педагогічний університет має бути жорсткий відбір студентів, не менший, ніж у медичний університет. Помилка лікаря – смерть пацієнта. Помилка вчителя не є очевидною, але наслідки бувають не менш трагічними.

- Вчитель, окрім викладання предмету, має ще й виховувати дітей. А як він їх виховає, коли в житті бачимо одне, а на роботі він змушений казати інше. Відповідно це все відбивається на учнях.

- Так виглядає, що наша система освіти спрямована не на виховання достойних громадян суспільства, а на виховання робочої сили, яка має працювати, не піднімаючи голови, і скільки заплатили – за це й жити. Нас виховують так, ніби ми приречені, цивілізований світ десь далеко, а якщо хочеш пробитися, то їдь за кордон. Нам треба докорінно змінювати підхід у вихованні дітей. Замість того, щоб говорити до дитини: “Ти поганий, ти дурень”, треба казати: “Ти найрозумніший, ти неповторний, такого, як ти, більше не було і не буде, ти народився, аби залишити свій слід на землі”. Нам треба відмовитися від того, щоби виховувати у дітей меншовартість.

Треба ще сказати про роль сім’ї. Яким би кваліфікованим не був учитель, якою би пошаною не користувався у батьків чи любов’ю у дітей, все одно великою залишається роль сім’ї. Якщо сім’я не виховує дитину в потрібному напрямку, то школа тут вже не допоможе.

- На розвиток освіти у Стебнику, як і будь-де, впливає демографічний стан.

- На замовлення уряду Канади вивчали демографічний стан Дрогобича і Стебника. Природне заміщення людей, це коли жінка народжує 2,1 дитини. В Дрогобичі і Стебнику коефіцієнт народження 1,16. Це означає, що у нас дітей народжується майже вдвічі менше. Це катастрофа сама по собі. А друге – це природна еміграція, у нас людей виїжджає більше, ніж приїжджає.

Я довго думав, чому в Стебнику така ситуація? Тому що не враховані три основні ключові фактори. Це насамперед комфорт проживання. Сюди входять якісні освіта, культура, спорт, медицина, благоустрій тощо. Крім того, в Стебнику нема достойних умов для заробляння грошей, тобто не створені умови для ведення бізнесу, а сама заробітна плата, якщо ти найманий працівник, - дуже низька. І третя умова, яка суттєво впливає на те, що Стебник не розвивається, - це кримінальне середовище. Воно несприятливе для проживання у місті.

Тому й маємо ситуацію, коли майбутнє Стебника, а це молоді сім’ї, виїжджають у Дрогобич і Трускавець, купують там житло. Подивіться, в якому стані зараз Народний дім. Його ніхто не ремонтує. А це ж обличчя міста! Поки ми не розв’яжемо оці три проблеми, про які я сказав, не можна буде говорити про Стебник як цивілізоване місто.

- Чи можете назвати вчителя в школі чи викладача в інституті, які вплинули на Вас і Ви хотіли бути подібними на нього чи на неї?

- Я не запам’ятав, чесно кажучи, прізвища цього викладача, але врізалася в пам’ять одна його фраза. Він сказав: “Ніхто не має права вдарити дитину. Але дитина, коли серйозно провинилася, завжди має відчувати, що батько чи мати ось-ось можуть вдарити її”. Як на мене, це найвище мистецтво педагогіки, коли дитина зробить щось не так і розуміє, що батько може зірватися, але батько знає, що ніколи цього не зробить.

Я цей принцип постійно використовую в своєму житті. Якщо я бачу, що людина не виконує належним чином свою роботу, то кажу, що можу її звільнити, але майже ніколи цього не роблю. Людина це розуміє, змінює своє ставлення до роботи.

- Що ще важливе про стебницьку освіту Ви можете сказати насамкінець?

- Можливо, це напряму і не належить до освіти, але без цього не можна говорити про загальну культуру. Це дороги. Якщо до школи нема нормальної дороги, то можна сказати, що і виховання в школі нема. Не можна до школи їхати фірою.

Держава все-таки повинна повернутись обличчям до школи. Треба виховувати достойних громадян, справжніх українців. Ми маємо найбільшу в Європі перспективу щодо цього, бо в нас дуже розвинуті духовність і віра. Громадяни практично всієї України – це побожні люди. І молодь наша теж вихована в такому ж дусі. Їм будувати Україну. Нам треба повернутися до основ народної педагогіки. Освіта повинна мати належне фінансування. Громади мають долучитися до виховання і навчання дітей. Приємно, коли наші діти вчаться у вищих навчальних закладах і повертаються працювати в рідне місто чи ми бачимо їх на відповідальних посадах у Львові чи Києві.

Але часто ми виховуємо, вчимо дітей, а вони потім їдуть за кордон. Іноземна держава, абсолютно нічого не докладаючи, отримує висококваліфікованого фахівця. У нас же діють за принципом “не потрібні нам розумні, нам потрібні віддані”. Дитина навчилась, стала фахівцем, але замість нього на ту чи іншу посаду призначають кума, свата, брата, хоча вони фахово далекі від тієї роботи. Треба міняти такий підхід. Треба, щоби розумні люди, які мають освіту, не виїжджали із Стебника. Людина повинна розуміти, що потрібна державі, владі. Потрібна тобі земельна ділянка – бери, потрібне тобі приміщення – маєш. Тільки повертайся після навчання і працюй. Ми самі повинні розпоряджатися своїми найкращими кадрами, а не готувати їх для інших.

Анатолій Власюк, часопис «Тустань»

Він залишив вдома красуню дружину, дітей, успішний бізнес…

Він залишив у Стебнику красуню дружину, дітей, успішний бізнес, взяв зі собою свою техніку і добровольцем пішов на фронт.

До сих пір мало хто знає, що цей чоловік воює, захищаючи мирний сон кожного з нас. Стебничанин Василь Присяжний, доброволець батальйону ім. генерала Кульчицького.

Мабуть, іноді варто розповідати про таких людей і такі приклади – з тим, щоб нагадати що, по перше, у нас війна, по друге, ми дуже мало знаємо про справжніх бійців, та, по третє, щоб навчитися розрізняти правду від фальші.

У серпні буде рік, як Василь добровольцем пішов на фронт. І служив би далі, але… Станом на зараз він перебуває на лікуванні в госпіталі м. Києва. Чому? Розповісти що трапилось ми попросили начальника медслужби батальйону Кульчицького Тараса Кучму.

- У Василя виявлено декілька осколків в головному мозку. Виглядало все як дрібні подряпини, було «гаряче», тому коли саме вони проникли всередину – зараз достеменно сказати важко. Такі прецеденти ми маємо – коли в тілі є осколки, кулі, а про це тривалий час ніхто не знає, аж допоки людина не починає втрачати свідомість, - каже лікар

Про Василя, розповідає Тарас Кучма, може сказати лише позитивне, бо на фронті разом пройшли дуже-дуже багато. «Це хороший воїн. Те, що він робить і робив для батальйону Кульчицького – врятувало не одне життя. Зауважте, він за освітою не інженер, але це не завадило йому розгорнути і реалізувати колосальну роботу за цим напрямком. Минулого року, побачивши, що ситуація на фронті наростає, він зібрав свою техніку і поїхав на передову, де організував для нашого батальйону роботу із формування та будівництва бліндажів, окопів. Розташовував їх так, щоб убезпечити від проникнення туди Градів та максимально унеможливити знищення наших хлопців. Стартувала його робота в Дебальцевому. До речі, унікальним є те, що пішов на фронт зі своєю технікою. Не «плакався» як дехто, що нема бронежилета чи ще там чогось, а навпаки стягував усе що міг. Бо знав, що на передовій треба копати, возити, а нема чим. Він налагодив повністю інженерно-саперну роботу, яка необхідна для того, щоб врятувати життя. Дякуючи його окопам, якими потім користувалися і 128, і 30-та, і інші бригади (бо за кілька місяців накопав їх по цілому периметру), збережено не один десяток життів наших воїнів.

Поряд з тим, він виконував свої прямі обов’язки – стояв на блок-постах, на передових позиціях, допомагав багатьом солдатам.»

Окремо, каже Тарас Кучма, варто відзначити роботу Василя, яка була проведена у Вуглегірську. Коли «відбивали» Вуглегірськ, Василь був разом з медичною бригадою та вивозив поранених з поля бою. Багатьох, дуже багатьох вивіз, врятував. Але… «В той час, коли все навкруги стріляло-розривалося, він теж отримав, на перший погляд незначні, поранення. Звернувся в медпункт, виглядало все на прості, життєво не небезпечні подряпини. Тривали бої, тож все було оперативно оброблено, перемотано, і знову – в бій. Ситуація була страшна, і на якійсь «царапинки» ніхто не звертав уваги. Руки-ноги на місці, і добре.

Бої минули, «подряпини» зажили. Але з часом у нього почалися скарги на головні болі, казав, що важче цілитися – бо двоїться в очах тощо. Думали, що це від перевтоми. Чекали на ротацію.

Водночас, в нього були певні стресові ситуації, пов’язані і з аварією, яка сталась в нашому батальйоні, і зі Станицею Луганською, коли через бюрократію йому не вдавалось встановити усі заплановані залізобетонні бліндажі. Річ в тому, що коли війна як війна, коли йдуть бойові наступальні дії, то ніхто в бюрократію не бавиться, все робиться швидко і оперативно. А коли триває так зване перемир’я – тоді починається якась паперова вакханалія. Він, було видно, дуже цим переймався, бо хотів зробити для хлопців якомога більше, але не все дозволялось. Десь в цей період він вперше втратив свідомість. Ми одразу взяли його на комп’ютерний томограф, магнітно-ядерний резонанс, і виявили що в нього в головному мозку дрібні осколки. Як вони туди потрапили і коли – сказати зараз складно Тривалий час, навіть попри погане самопочуття, він рвався на передову. Бо казав, що «там наші, потрібно роботу робити, а не в лікарні відлежуватись». Як наслідок, «довоювався» до того, що потрапив в госпіталь. Людина – це людина, а не робот. Тому зараз він знаходиться в лікарні. Мусимо поставити його на ноги! Такими воїнами «не розкидаються».

Як наголосив Тарас Кучма, випадки, коли попри недуги та травми, мужчини беруть зброю до рук і йшли на передову - непоодинокі. «В мене нещодавно лікар втратив свідомість, а згодом виявилось що у нього в серці стоїть штучний клапан. Він це приховав. Є також один старшина-доброволець, якому стало погано, і з’ясувалось, що він – після серйозної операції на серці. Він воював в Іраку, в Лівії, в Югославії…

Ці люди приховують свої болячки і йдуть на фронт, щоб захистити свої сім’ї, свою країну, бо мають гостре почуття відповідальності. Я не знаю яким був Василь у цивільному житті – бо познайомились з ним під час війни. Але знаю точно, що він – відмінний воїн. В боротьбі, коли на кону питання життя друга, побратима, або доля країни – він і такі як він забувають про своє здоров’я заради спільної дії і перемоги. Василь – один з тих, які не бояться нічого, які в команді стараються максимально добре робити ту справу, заради якої прийшли, які готові на будь-який ризик, які завжди йдуть в бій. І, що важливо, в бою кожен себе по різному веде. Мені імпонує його спокій. Він міг підбадьорити в будь-якій ситуації. От наприклад, поруч Гради рвуться один за одним, а він каже «Не панікуйте, те, що в нас летить – ми й так не почуємо, не побачимо. Так-що те, що ми чуємо – не страшно». Гуморний і дуже відповідальний.

 Впевнений, стебничанам є ким гордитися. Зі Стебника багато людей воює, і, повірте, це хороші воїни, - підкреслює начальник медслужби батальйону Кульчицького. - Щодо Василя – він був нагороджений не одною медаллю, але ніде це не афішував. Зокрема, наприклад, з рук міністра Арсена Авакова отримав спеціальні відзнаки та звання. Це нагороди за Дебальцеве, де проявив себе як надзвичайно хороший воїн, і це визнала держава»

Впродовж теми.

Знала, що коли наступить якийсь відповідальний момент – я не «закатуватиму істерики», а чим зможу – тим допоможу

Практично завжди, практично за кожним успішним воїном стоїть його опора – дружина.

Як відреагувала дружина на бажання Василя йти служити, як підтримує його і не сама не падає духом зараз – про це та інше у розмові з «половинкою» Василя Присяжного Ольгою Притулою .

Про намір чоловіка йти добровольцем, каже Оля, дізналась зовсім випадково: «Довідалась про це в Києві на Хрещатику. Він мав у столиці якісь справи, поїхали разом. Там же паралельно було заплановано зустрітися з його кумом, який на той момент теж служив в батальйоні.

Перейшлися Майданом, Інститутською…

Відтак, йшли вже Хрещатиком, це було якраз в останніх числах липня минулого року, тобто саме рік тому. Підійшов кум, привітались, пообнімались. Раптом бачу - Василь йому якісь документи дає. Питаю: «Що це?» І тут кум відводить мене в сторону і запитує: «Ти мене не будеш бити?» Думаю, чого б то я його мала бити (сміється). А Василь в той час мовчки і з посмішкою спостерігав за нами. «То що таке?» - запитую. «Василь йде служити», - каже.

Як відреагувала? Я ще до того бачила, що він кудись рвався, розуміла, що вдома не всидить. Тому, коли вже після розмови із кумом запитала у нього чи дійсно цього хоче – побачила що так воно і є. Я не можу сказати, що у мене виросли крила щастя чи гордості, але й забороняти цього я йому не стала. У нас стосунки такі, що довіряємо один одному і поважаємо право вибору один одного. Багато моїх знайомих казали: «Не відпускай». Ну але як це – не відпускай? Прив’язати до себе, чи що? Зрештою, якщо він так вважає за потрібне – значить має на те підстави. У нього два сини росте, він їм приклад має якийсь подавати, що теж дуже важливо. Можливо, у нього в житті були різні ситуації і не все було «казково», але те, що тут він «не дав задню» - багато вартує»

Під час розмови Оля пригадала також буремний місяць лютий 2014-го - як Василь у ті найскладніші дні збирався на Майдан… «Якраз перед цим я приїхала з Польщі і привезла йому термобілизну, хорошу таку, якісну. «Кошулька» у нас на неї кажуть. І ось, ці складні дні… Василь відслідковував новини, спостерігав, але коли дійшло до критичного стану – не втерпів: зривається, починає «бігати» по хаті, збиратися, видзвонювати стебницьких хлопців в дорогу. Я мовчки встала, дала йому ту «кошульку»…. (говорить, а в цей час на очі їй набігають сльози) ..Після того стало зрозуміло, що коли наступить якийсь відповідальний момент – я не «закатуватиму істерики», а чим зможу – тим допоможу.»

- Станом на зараз Василь в лікарні. Ти – як дружина, як мама – як тримаєш себе в руках, щоб не панікувати, не падати духом? – запитую в Олі.

- В принципі, я по житті не панікер. Іноді навіть моя мама мені каже, що хотіла б мати мій характер (сміється). Я спокійно ставлюся абсолютно до всього. Розумію, що на все, як то кажуть, воля Божа. Тож паніки нема

Крім того, у цей непростий час я не сама: батьки допомагають, робота – бо працюю з дуже хорошими людьми (турагенція «Сана-Тревел» - авт.). Десь син підтримує, хоча іноді сам масла в вогонь підливає (сміється), раз у раз запитуючи «Де тато, коли приїде?»

Впевнена, спокійна, врівноважена, Оля каже: в силу своєї теперішньої роботи зустрічається з великою кількістю людей. І смішно їй стає коли молоді дужі хлопці починають панікувати, мовляв кордон закрили, їх не випустять. «Мені це і смішно, і дико. Кажу їм, що не мені їх агітувати йти або не йти в армію. Але все-таки! Хоча, з іншого боку, це біда нашої влади і нашого суспільства, яке змальовує страшенні картини АТО, нічого натомість не пояснюючи»

Служити чи не служити, впевнена співрозмовниця, справа кожного. Але не варто забувати що є обов’язок. Хоча, знову таки, «хоча». «За Василя я спокійна, бо знаю що він дасть собі ради та ще й іншим допоможе. Чи кожен так зможе – не впевнена». Оля знає: її чоловік справиться зі всім. Тому й відпустила спокійно, і чекає на одужання та повернення впевнено.

А нам залишається побажати Василеві швидкого одужання і вороття додому – де на нього чекає не менш сильна і вольова «половинка»

М.К., МедіаДрогобиччина



Создан 03 авг 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником