Трускавецький вісник № 17 (43) від 5 березня 2009 р.

 
 

Трускавецький вісник № 17 (43) від 5 березня 2009 р.

05.03.2009



 

У номері - Трускавецька мафія (спецвипуск "Трускавецького вісника").

Сьогоднішній випуск „ТВ” - спеціальний. В ньому немає новин, аналітики, гумору, реклами, віршів, звернень чи фото. В ньому – єдиний твір. Твір літературний, дещо оброблений редактором нашого видання. Твір контраверсійний, який читати не так легко, а зрозуміти тим більше. Ми на свій страх і ризик наважилися ЦЕ опублікувати, хоча зразу ж зазначаємо, що редакція не несе жодної відповідальності за можливі викриті факти, які не мали б бути викритими, подібно як і за те, що хтось впізнає себе в якомусь „героєві”.  Всі зауваження можна надсилати на адресу редакції, хоча зразу застерігаємо, що авторові ми їх передати не зможемо – контакт з ним втрачено зразу після надання нам цього матеріалу в січні 2009 року і лише через домовленість ми публікуємо цей матеріал так пізно. Тож читаймо і задумуймося.

Редакція

Трускавецька мафія. Філософія існування.

 

Дещо про себе

Я, Василь Гуцуляк, маю великі проблеми з власною совістю. Те, що я витворяв, будучи працівником спецслужб, те, що я бачив і не реагував, тепер не дає  мені спокійно вмерти. А до того ж я не вірю в Бога, не ходжу до церкви, бо зневажаю священиків, не сповідався ніколи і нікому, а потреба вилити душу є. Не думайте, що те, що ви прочитаєте – це все, що я знаю. Я знаю набагато більше, але страх за моїх дітей, за їхнє майбутнє, змушує мене  і тепер, коли мені поза скільки років, бути обережним, мовчати про деякі речі.

 Я підписуюся чужим прізвищем, живу за броньованими дверми з сигналізацією, рідко виходжу з дому, діти мої забезпечені, моїй пенсії позаздрив би не лише кожен пенсіонер, але і фаховий працівник, а навіть і держслужбовець, але всередині – порожнеча. Те, що я почав писати про трускавецькі справи, про мафію, а вона існує реально, а не як якесь страшило для простих тупих безмозгих ідіотів, це є чисто випадково. Адже моя робота вимагала, щоб я не залишав за собою слідів. І це вперше, що я залишу якийсь слід. Вже домовлено, що мої мемуари вийдуть в ... (назва країни), а окремі витяги з цієї публікації я дозволив опублікувати в одному з видань в Інтернеті.

Я знаю, що скільки б я ще не прожив – 5, 10 років, менше чи більше, нічого не зміниться. Банда захопила владу, Київ кришує Львів, Львів кришує Трускавець, Дрогобич, Борислав, Стрий, а в кожному з цих міст все під контролем у людей, чиї руки в багні, а часто і в крові. Я теж несу вину за це і хоч я і відійшов від активних операцій, але знайте, що це швидше виняток, ніж правило. Служба, в якій я пропрацював все своє життя, так легко не відпускає своїх співробітників, вони пов’язані з нею, як вузол аскарид, пов’язані договором кров`ю, до кінця життя. Присяга – це святе, той, хто її зрадив, буде знайдений і відімщений, де б він не пробував втекти. Я ж думаю, що не зраджую присягу, бо не назву жодного прізвища, лише – імена, факти, події, злочини, махінації. Частина з них – це Трускавець, який для мене, ніколи не став рідним, частина – інші міста Западної України. Назва «Трускавецька мафія» є умовна, в Дрогобичі чи Стрию, наприклад, справи не набагато кращі, але нехай вже вона залишається.

Маю одне велике прохання – не осуджуйте мене, а простіть, якщо моя діяльність прямо чи непрямо торкнулася вас і ви без роботи, без сина чи доньки, якщо ви були зґвалтовані, побиті, принижені чи ваша честь була розтоптана. Це не виправдання, але не я віддавав накази і не я один їх виконував. І коли мене поглине пекло і я буду забутий всіма, може ці мої спогади стануть у пригоді тим «пацанам», які хочуть бути крутими і укладуть договір з цим реальним дияволом так, як колись уклав його я.

І ще одне. Вказані тут імена можуть бути реальними іменами осіб, про яких йдеться, але деякі з них є зміненими, тому не слід шукати «героїв», про яких я пишу, виключно за їхніми іменами. Бо не в імені суть, а в роботі, яка зроблена добре незалежно від ступеня її моральності.

 

Мої «друзі» із спецслужб

Легеньким кивком голови я вітаю своїх колишніх співробітників. Всіх я не знаю, бо своєрідність нашої професії – маскування, таємничість, небажання піддавати нашу роботу гласності, а тим більше небажання справжніх профі викрити себе. Жест, який відомий тільки в нашому середовищі – і Юра, і Вітя, і Славко, і Роман знають, що я ще не настільки втратив пам`ять, як це думають інші.

Старий, який викликає жалість, молодий безтурботний хлопець, статистична жіночка невизначеного віку з обличчям, яке не запам’ятовується – наші люди. Вони не говорять багато, здається, що про все знають в останню чергу, люблять ставити уточнюючі запитання, щоб спровокувати на відвертість. Вони знають про всіх «знаменитостей» міста стільки, що цю інформацію не знайдеш у жодному досьє. На кожного з них є своє досьє, але для інших воно виглядає або як збірник кулінарних рецептів, або як шахові комбінації, якими старий маразматик забиває собі голову, або як дивні ребуси (це для початківців, які нашу справу ще досконало не вивчили).

Бо хто інший ще знає, що Петя розпочав свою успішну в місті кар’єру на крові, точніше без крові – бо хлопчина з Борислава повісився, дізнавшись, що своїх грошей він вже назад ніколи не отримає, а гроші то його були умовно. І те, що Володя сидів у підвалі і займався конспірацією, як Ленін, вкупі з нашим «другом» Вітею, не завадило йому наживати статки на горі других і бари, фірми, «хороші» заклади побудовані на кістках, так як Північна пальміра, правда, трохи в переносному сенсі. Знають мої «дружбани», як Левко і Марек створювали спільний проект, знають, що в одному з відділень ЖЕКу у К. можна було найкраще обговорити плани за стаканом «Лимонної» - це коли один гранчак на всіх, подібно як і слово одного – закон для всіх.

Знають, як смішно було вдавати з себе націоналіста, шпиляючи на лацкан піджака тризуб та сортуючи тих, хто і коли і за ким мав виступити на мітингу, а бидло ревло, кричало нам «Геть!», «Смерть!», «Слава!», «Ура!» та інші гасла, які ми ж відрежисерували та які розпочинали знову ж таки «наші» або в цьому натовпі, або «наші» на трибуні. А коли вже перейшло до тих «відкритих» виборів, то радість за нашу організацію наповнювала серця, коли ти бачив струнких підтягнутих 30-40-літніх наших же працівників поряд з пенсіонерами, які для нас були особливо дорогими – дорогими, бо вірними. Пані Женя, пан Богдан, пан Микола, пан … - треба було звикнути до цих нововведень, які запроваджувалися у «вільній» Україні, а у «найвільнішій» Галичині, П’ємонті, як вони себе величали, особливо. Саме кінець 80-х – початок 90-х – це той період, коли Трускавець остаточно став місцем осідку багатьох з нашої організації – не лише з брудного Сходу, але і з сусідніх областей, та й з-під Львова, їхали в «курортну зону», щоб отримати заслужену заплату, а до того ще й попрацювати на користь організації, яка нікуди не поділася. Липники, Винники, Брюховичі, Миколаїв, не кажучи вже про інші містечка, колись «рідні» так само, як тепер «рідний» Трускавець.

Непогано облаштувалися мої друзі – і будинки висотні будують, і ресторани мають, і в кожну політичну силу затесалися, щоб все було на контролі, все, як у Кіма Філбі чи Гая Берджеса. Олег, для прикладу, через свій садизм змушений був відійти з однієї посади, зате непогано почувається тепер „захисником прав убогих”. Кожному – своє. Влада – опозиція, опозиція – влада, або нейтральність до політики місцевої та більш високої – всюди потрібно бути незримо присутнім. І непомітним. Таким непомітним, яким я був все своє життя.

Молодь, яку ми виховали, помаленьку наступає нам на п’яти – в доброму значенні. Знаю, що Руслану, Саші чи Юрі, а також іншим вихованцям і моїм, і моїх друзів, можна сміливо довірити справу.

 

Користуючись моментом

Бути в потрібному місці у потрібний час – моє кредо, вірніше, наше кредо. І нічого більше не потрібно. Хіба ще голову на плечах. Мати друзів, які тобі довіряють, тратити на них не свої ж кошти – поставити пляшку, зробити липовий чи важкодоступний документ, втертися в довіру, посіяти сумнів і в пух і прах розбити його, щоб знову прив’язати людину до себе – все, він твій. Але ніколи не забувати про обережність, бо «він» може видатися не таким простим, як гадаєш, «він» може обвести тебе навколо пальця. Мав я один такий випадок у Трускавці, це єдиний випадок, коли мене обманули, але de mortui aut bene aut nihil (про мертвих або добре, або нічого).

Момент, який для інших нічого не означає, в очах наших працівників може бути найважливішою ланкою того ланцюжка, який ми шукаємо, не знаходимо і раптом – раз, бачимо щось блискуче в траві чи між камінням. Це і є той момент, сигнал до дії. Саме так використали момент Вітя, втікши з міста, Юра, ставши до неможливості «віруючим» чи Ігор, якого, до речі, я так ніколи до кінця і не зміг розкусити. Гадюка слизька, вона звивається і хоче або втекти, або вжалити, якщо втекти вже не зможе. Буває, що вона і не збирається втікати, бо не налаштована на це. Так і ми, подібно гадюці, слизькі і верткі, вкусимо найчастіше тоді, коли не залишається вибору, або… Або коли втікати ми і не збиралися, а зайвий свідок нам не потрібний.

Часто для того, аби скористатися моментом, треба його створити, спровокувати, а тоді діяти. Гаряче серце і холодний розум нашого працівника – це відсутність жалю, хвилевих сентиментів, сумнівів у час, коли треба діяти. Або ти його чи їх, або він чи вони тебе. Використають, вб`ють, зітруть на порошок, трахнуть, піднесуть на висоту чи посадять на лічильник – таке життя, c`est la vie, як кажуть французи. Кожен з наших  «батьків», на прикладі яких ми вчилися, дотримувався цих правил і досить було одного відступу, одного невірного кроку, щоб їхній впевнений похід вперед зупинявся, щоб всі плани зруйнувалися, як карточна хатка, так було з Єжовим, Ягодою, Калугіним, Троцьким наверху, так було і в наших безпосередніх керівників нижчого рівня.

Із Фортуною треба обходитися так, як вірмени – щоб вона до вас не повернулася задом, щоб боялася і дивилися тільки в лице. Але це ваше лице не повинно сильно кидатися у вічі іншим. Справжнім мистецтвом є бути всюди (в дійсності) і не бути ніде (на думку сторонніх). Вибрати момент, щоб ввімкнути диктофон чи сфотографувати необхідне для роботи – це одне, а от запам’ятати все, що бачили і чули з виглядом байдужим і відстороненим – це інше. Адже саме завдяки таким моментам, коли було зібрано компромат на солідних персон та тримання на гачку всіх, хто міг завадити збереженню нашої організації в певні несприятливі періоди, ми не лише вистояли в Трускавці, а навпаки, стали, немов Ришельє чи Мазаріні, не формальними, а фактичними володарями Трускавця, його багатств, води, нерухомості, землі, ключових установ, а окрім цього і людей. Так, тепер КГБ здається міфічною організацією, яка канула в Лету, але хіба можна було допустити, щоб праця наша і наших попередників пішла намарне?

Йдучи Бориславською чи Калініна, Стебницькою чи по 50 років Жовтня, я згадую ті моменти, коли випадково почуте слово сусідки чи сусіда людей, яких ми «пасли», про те, що така-то спала з негром у своїй кімнатці в гуртожитку чи такий-то має коханку в цьому домі, полегшували нам роботу вдвічі, або і втричі. Момент слабкості однієї людини ставав тим моментом, від якого йшов відлік повного контролю «клієнта» та змушував його заради сім`ї, кар’єри, роботи чи страху перед непевним майбутнім співпрацювати з нами. Мережа розширювалася, технології оновлювалися, все йшло як по маслу. Проте  той факт, що ти не можеш довіритися в своїй роботі абсолютно нікому, трохи псував загальну картину позірного благополуччя в нашій установі, установі, яка була настільки непомітною для ока трускавчан, що не один міг заприсягнути, що «це десь там може існувати, але тільки не в Трускавці». І лише ті, кого доля звела з нашими лещатами, мовчали, бо знали, що говорити їм не велено.

 

Обер-проститутки – зовсім не дури

У Трускавці я знаю кожен закуток. Немає такого санаторію, де я б не відпочивав і де я б не «працював». Не по трудовій, звичайно. І багато з того, що мені вдалося зробити, завдячую саме повіям. Як тим, що пропонують свої послуги відкрито за гроші взамін за прикриття їхньої діяльності, так і тим, що вдають із себе добропорядних матрон.

Ніде чоловік не є таким беззахисним, як у ліжку. Голий, активний, наче звір, чи пасивний після вдалого «бою», із сигаретою в зубах чи з кавою, яку йому в ліжко подає гола (або в халатику) коханка, він тішиться з того, що випорснув із себе чергову порцію чистого білка. Запах сперми чи вагінальних виділень, використаний презерватив, трусики та бюстгальтер, кинуті абияк чи акуратно складені на бильці крісла чи ліжка – і бажання поговорити. Про те, яка жінка дура, про те, що ця курва, з якою він щойно переспав, найкраща і найліпше вміє мужика задовольнити, про хама начальника і дебілів підлеглих.

Часи, коли не було мобільних телефонів, коли склянка соку коштувала від 10 до 20 копійок, а тюбетейок на вулицях Трускавця було більше, ніж кашкетів. Часи, коли плівки проявляв сам у темній комірчині, а відеомагнітофон був розкішшю, про яку жінка не повинна була згадувати поза помешканням.

Тоді ті «солідні» пані, які вже є «добропорядними» бабусями, були просто курвами. Або не просто – а обер-проститутками. Обер, бо тоді слова «супер» ще не говорили, подібно як і «о`кей» чи інших американізмів. «Дєвочкі» цінилися і тоді, ціняться і тепер. Цінилися як наживка, ковтнувши яку вже несолідно відмовити чи небезпечно щось не зробити. Коли заходжу в «К.» чи в «Д.», моє око професіонала вмить розпізнає ту, яка виконує обов’язки секретаря, медсестри, чи співробітника … , але і розпізнає обер-повію, ту, про яку зразу і не подумаєш, що вона готова на все (абсолютно на все) і яка ляже і з 80-літнім і задовольнить його по повній програмі, щоб лише домогтися його підпису – так, як хоче «татко». Такі кадри були і є цінними, цінними вони будуть завжди, адже гра йде на рівні фізіологічному, тіло керує розумом, а х.. мозком.

Один із недосвідчених чоловіків мав стрімкий ріст кар’єри – від робітника до начальника такого рівня, про який він раніше і мріяти не міг. Досяг він цього не тому, що йому просто повезло, а тому що захотіла так його жінка. Коли він попробував грати свою партію, опірившись та від`ївши друге підборіддя, а думка жінки для нього перестала бути важливою – втратив не лише посаду, яку, як він думав, він обійматиме до могили, але і свободу. Сів за злочин, який ніколи не здійснював, а «непомітна» жінка розкручує іншого. І таких жінок-продюсерів у Трускавці є, принаймні пальців не вистачить, щоб їх перерахувати. Хоч і рахувати їх не потрібно.

Хоча Галя чи Свєтка вже не молоді, але на них нашим молодим «новонаверненим» ще рівнятися і рівнятися, бо займаючи такі ніби і не сильно важливі місця, вони все ж можуть контролювати своїх «босів» - так, як роблять це під час сексу з ними. А такі як Ірка чи Вірка до їхнього рівня ніколи не доростуть.

Не лише підпис, але найважливіший документ, який міг нас цікавити в тій чи іншій справі, річ, записна книжка – хто нам поставляв це все? Вгадали, саме вони, жінки. Єдине, за чим інколи виникав жаль – що з такими фуріями не можна було нам зв’язуватися серйозно – на це існувала категорична заборона згори. А там нагорі знають, що роблять.

 

Будують, лікують, вчать, дбають про культурний розвиток

Специфіка Трускавця порівняно з іншими містечками Западної України – в людях. Вони тут зовсім інші, ніж навіть в сусідніх Дрогобичі чи Бориславі, вони більш ліниві, більше розпещені та більш запопадливі у плазуванні, хоча плазунів нам не бракувало ніде. Колись, як розказували мені, коли Трускавець ще був селом, справи виглядали інакше, якісь місцеві хлопці навіть стали героями через свої «подвиги» - вбивства польських чиновників чи кого ще там. Тут довго нам не вдавалося викорінити опір бандерівців, які в Трускавці мали такі сильні позиції, як і в сусідніх селах Дрогобицької області. Про це наші розказували з метою хизування – от, мовляв, як нам вдалося все змінити, як ми досконало попрацювали, що тепер не залишилося і сліду колишньої трускавецької войовничості. Щоправда, в кінці 80-х рр. виявилося, що наші не все допрацювали, проте поряд із тим мізерним числом бандерівських недобитків наших «патріотів» та «націоналістів» виявилося настільки більше, що вони зайняли провідні позиції у цих непростих процесах.

Інша специфіка Трускавця – це те, що ми не допустили корінних до впливових посад в місті. Сини і доньки Чеслава, Болеслава, Германа, Євзебія, Гілярія, Войцеха, Пахома – це не корінні трускавецькі мешканці. І не суть в наведених вище іменах, бо що з того, що ти син Ярослава, Богдана, Івана чи Євгена – ти теж „чужий серед своїх, свій серед чужих”. Ласі шматки землі були позбавлені нами від аборигенів, а ті з місцевих, кого ми допустили до певного рівня урядування в Трускавці, взамін мали з нами співпрацювати та стати нашими очима та вухами там, де наша присутність ще не була певною гарантовано. В освіті, культурі, медицині, економіці, а особливо в будівництві, не кажучи вже про владу як таку, ми мали беззаперечний вплив. Ми знали, хто в Трускавці чим дихає, адже делікатні теми зачіпали самі вчителі в школі в індивідуальних розмовах з дітьми, особливо з тих підозрілих сімей, а тим більше якщо це були дітки не більші, а з початкової школи, лікарі, які у Трускавці мали неабиякий вплив серед аборигенів, скидали нам те, що нас цікавило, строга цензура нашого працівника не оминала сценарію жодного заходу, проведеного і за СРСР, і вже за так званої «незалежної» України. Навіть церква, якій аборигени так довіряли, не змогла опертися нам, оскільки попи такі ж люди, як і інші, і теж хотіли і жити добре, і щоб їхні діти не терпіли через дурість батьків. Це і є одною з причин, чому я не вірю в Бога, бо набачився я немало, а окремі служителі як традиційних, так і нетрадиційних вір, своїм цинізмом перевершували навіть бувалих чекістів та кагебістів. Велика подяка мала б бути від теперішніх керівників Ігорю – саме він напрацював та „передав” всі корупційні схеми, які так добре спрацьовують дотепер.

Тепер, коли час бере своє, і багато з тих, з ким я розпочинав діяльність у Трускавці, вже лежать в могилі, змінилося багато, з`явилися нові співробітники, потрібно реагувати на нові виклики часу. Але одне залишилося і, я думаю, залишиться і через 100 – 200 років – людська підлість та ницість, яка дозволяє падалі йти до нас і з потрохами видавати свого брата, друга, ворога, або і родича з різних причин – через бабу, через помсту, заради грошей, слави, багатства, відчуття своєї вищості. Теорія Гітлера щодо оберменшів – надлюдей, є частково вірною, дуже багато хотіло відчувати себе такими «надлюдьми», маючи страшне задоволення від того, що життя, спокій, доля іншого знаходиться у твоїх руках. Комусь мало було бути просто лікарем, йому треба було бути ще й «таємним». Чи не тому такою популярністю користувалися за царських часів масонські ложі, таємні гуртки, ОУН, а тепер новітні утворення, в тому числі і різні релігійні секти. Я, як фахівець, знаю тих, хто стоїть за цими «благородними» справами і інколи дивуюся – наскільки тупі є ці люди, які ведуться на дешеву наживку як карась на приманку.

Кожному – своє: кесареві – кесареве, богові – боже. А люди хотіли б все і одразу, забуваючи, що за все потрібно платити, забуваючи, що голос совісті не кожному вдається заглушити до кінця (в тому і алкоголем) і що безплатний сир буває тільки в мишоловці.  Ті, хто починав із крадіжки комп’ютерів, швидко забув свою колишню ницість, яка нікуди не поділася, а залишалася вічною плямою, ознакою, яка не стирається, тавром. Якби тавро ставити видиме, як на рабів чи худобу, то тавро нашої організації у Трускавці носило б більше 200 чоловік.  Але вони, тобто ми, бо і я належу до їхнього числа, затавровані навіки.

 

Москва – Київ – Львів – Трускавець

Кожен, хто цікавиться історією спецслужб, напевно зауважив, що чим більше інформації можна отримати про «верх», тим важче виявити осіб, які працюють безпосередньо на місцях. Це є правдою лише частково, оскільки кожна медаль має дві сторони – лицеву і зворотню. Кожен «витік» узгоджується і те, що прізвища Андропова, Чебрікова чи Крючкова знали всі, а їхніх заступників та помічників майже ніхто – це не випадковість. „Танцівниця з Індії” Мата Харі чи німець-японець-русскій Ріхард Зорге стали відомими громадськості лише після провалів і навіть тоді вони були подані для публіки не як особистості, а як символи.

Весь символізм системи Рад полягав у тому, що вождь мав бути ідеалом, його оточення – найпоряднішими людьми, серед яких завжди опинявся Іуда, але на те і існувало ЧК – НКВД – КГБ - …, щоб ніхто в ідеалі не сумнівався, а Іуду ненавиділи як свого кровного ворога. Миршавість «великого» Лєніна, параноя Сталіна, тупуватість Хрущова і маразм Брежнєва саме нашими силами перетворювалися у великий розум, військову стратегію, «Підняту цілину» та «Малу землю». Це на рівні вищому. А треба було ще й працювати для іміджу «низових» керівників, які ходять і дивляться за порядком та щоб була справедливість по містах і селах, які завжди покарають винних, а за наслідування Олексія Стаханова, Павлика Морозова, інших героїв радянської доби винагородять та «повісять» на дошку пошани.

Це нагадувало релігію в епоху великої боротьби з нею. Бо насправді не боролися з релігією, а замінювали одну (в Трускавці – християнство) іншою. І ця нова віра добре прижилася і тепер її послідовників в нашому курорті навряд чи менше, ніж вірних греко-католиків. В цьому теж немала саме наша заслуга.

На Западну Україну завжди зверталася особлива увага, ще з вересня 1939, коли наші захопили цю територію, а навіть і до 1939. Нас непокоїло становище западенців, їхня надмірна запопадливість, з якою вони розвивали так званий «національний рух», тому треба було діяти. Кілька висилок у Сибір, кілька ефективних методів (залякування, шантаж, підкуп, «штурм») – завжди спрацьовують і батіг, і пряник, треба лише визначити що кому потрібно. Я пишу про ці речі не як очевидець у Трускавці, бо тоді я ще не думав, що організація пошле мене в це містечко, але так воно було до мене і так продовжувалося, коли з часів Брежнєва я почав тут вести роботу. Спеціально не вказую, хто з міських голів 80 – 90- х рр. з нами співпрацював активно, не згадую і про події після 1998 – 2002 років, які колись в майбутньому історики Трускавця назвуть не інакше як «чорним періодом», бо надто свіжими є ще враження від наших оборудок того часу і надто небезпечним для моєї сім`ї було б, якби це все було видане на-гора. Труднощі після розпаду СРСР нас не за торкнули жодним чином (я маю на увазі економічні справи), ми скористалися нерозберихою в повному обсязі і навіть змогли особливо захланних дещо притримати, дещо обмежити їхні апетити, вказати їм їхнє місце. На той час ми були значно сильнішими, ніж тепер – і команда була не та, і саме посвідчення, яке приходилося демонструвати особливо туго думаючим, справляло враження, яке тепер навряд чи справило б. Вказівка судді чи прокурору, не кажучи вже про міліцію, рапорт до Львова чи у важливіших справах безпосередньо в Київ – і можна було братися серйозно до іншої справи. Але жодну справу ми не залишили, не довівши її до кінця. Жодну.

«Розбудова» Трускавця в так званий «застійний» період, а навіть і в останні кілька років – це не лише спорудження висоток без жодних правил, це гра без жодних правил. Бо Трускавець розбудовували ми і правила існували для аборигенів, для тих, хто був окутаний випарами «опію для народу» та «опію заради блага  нації», але не для нас.

Нам за останні 18 років не так було важливо, хто «очолює» Україну – Кравчук, Кучма, чи тепер Ющенко, нам було важливо, щоб «наші» продовжували керувати цими людьми, а не щоб ці люди керували «нашими». Кожен неугодний прем’єр змінювався, інколи по кілька разів на рік, в цьому питанні ми пішли іншим шляхом, ніж більш прийнятна нашій душі Росія. Не прийшов до влади український Путін, але невідомо, чи такий існує в принципі. Але не буду забігати наперед. Досить з нас трускавецького Наполеона, якого чекає острів святої Єлени, а якщо нашим і надалі можна буде ловити рибку в каламутній воді, то я хіба радий з того, що через поважний свій вік не побачу кінця, не побачу результату, бо він може виявитися плачевним. Але до думки старого працівника тепер ніхто не прислухається, бо свою роль у Трускавці я вже зіграв, а головне – це відійти вчасно і віддати «вуздечку» надійним молодшим побратимам, таким як Сашко Лабіринт чи Петро Перший.

 

Зв’язки, зв’язки

Дивився фільм «Спрут» про італійську мафію та комісара Катані. Як далеко цим італійцям до нас. Подібно як і японцям, китайцям чи американцям. Адже в нас ця, так сказати мафія, не лише на високому рівні, як у них, а й на найнижчих щаблях. Взяти хоча б наш Трускавець. Нечуваною річчю за кордоном є, щоб такі бездарні особи, та й очолювали такі серйозні відділи. Повторюся, в Трускавці справа в цій сфері ще не виглядає найгірше. Добре бути племінником прокурора, який працює спочатку ближче, а потім дальше, щоб безбідно жити, нічого не робити, а тратити – ого-го. А нєхіло мати і родича у Верховному Суді. Це ж до чого треба дійти, щоб займати не таку вже й посередню посаду, коли маєш доступ ледь не до всієї інформації, і коли тебе викликає мер, то сказати йому – я не зможу бути за півгодини, бо я в перукарні. І це говорить дружина людини, яку я раніше поважав. З інспектора заводу – в комуналку, з «репресованих» - у «координатора» та «організатора». А ви не зауважили, як добре пригрілися всі попередні секретарі ради, всі попередні зами, поми, депутати-мажоритарщики трускавецького рівня? Свій до свого по своє, бо хіба ворон виклює око іншому воронові? Навіть відносно нижча посада не завжди є менш прибутковою.

Коли до мене приїжджав у гості Аркаша Гук із дружиною (це колишній резидент в Великобританії) і ми з ним пили по 500 грам (бо він міг випити і не стільки), то він зауважив, що хоча і був найбільшим халявщиком зі всіх наших резидентів за кордоном і провалив неймовірну кількість речей, проте в порівнянні з халявщиками типу «заввідділом», «головний спеціаліст», «провідний спеціаліст» йому б не змагатися. Бо це ще теж треба вміти – нічого не робити, палець об палець не вдарити, а звітуватися про такі успіхи, що самим собі доплачувати щоквартально премію. Але це вже фінанси, а шурхіт грошей трускавчан збуджував завжди не менше, ніж природній запах молодого дівочого тіла, в яке влито певну дозу алкоголю.

Коли переглядаю списки «великих трускавчан», серед яких багато «заслужених», «знаменитих», «відомих», «титулованих», «нагороджених», то згадую багатьох із них з руками, які трясуться, з проханням про сприяння та закриття очей на їхні «діла». Зґвалтування подруги однокурсника у Львові, розбійний напад на ювелірну крамницю «Рубін» навпроти одного з колишніх костелів по Городоцькій, модне тепер слово «рейдерство», оформлення вкраденого майна на дружину, дітей, дальших родичів, відкрита співпраця з бандитами Р., К., Н., Ш., …, казкове збагачення та «благодійництво» у вигляді 1 – 2% від доходів з людської крові, присутність у церкві задля реклами, а за всім цим – ницість і убожество. Адже коли «великий» слідкує за простою працівницею, щоб вона не перевитратила кількість води, чи кричить на неї, якщо ця забула вимкнути світло, то хто він? І хоча не всі, як львівський Зварич, влаштовують оргії в своїх робочих кабінетах, проте те, що наші «трускавчани» творили в окремих закладах поза межами Трускавця, достойне, щоб його колись обнародували. Бо там не лише купюру в 100 доларів запихають у трусики, а є «дєлішкі» похлєщє. І це ті, що починали з крадіжки комп’ютерів, яку хотіли списати на прибиральниць, як це було в одній медичній установі.

Зв’язки нашої організації з місцевими головними та їхніми підлеглими були завжди. Користь від того була взаємна, неугодних відправляли на «заслужений» відпочинок, а особливо відданих нагороджували. Найкращою нагородою останнього часу, як говорять «наші», стала земля. Може тому, що ми всі з неї, за легендою, зліплені, а може тому, що всі ми маємо потяг до неї, адже кожному колись доведеться помирати. А чи будуть зв’язки з цієї землі дійсні там, у загробному житті, невідомо. Мені особисто хотілося б, так як я і вірю, що немає жодного загробного життя, що з смертю тут обриваються всі зв’язки, бо це була б найбільша несправедливість, якщо ці зв’язки можна було б забирати і на той невідомий світ, якщо він існує дійсно, а не лише в нашій уяві.

 

Проекти спецслужб

В Трускавці, подібно як і  на інших територіях, ми були задіяні в чисельних проектах, які мали зміцнити ще дужче наше і так непогане становище. Велику увагу було приділено роботі з молоддю – як з майбутніми нашими кадрами, так і з «шістками». Комсомол був одним із засобів впливу на мислення, а починали ми ще від жовтенят та піонерів. Дивлячись на теперішню «еліту» України, простежуєш їх зв'язок із комсомолом, навіть шаблони їхніх думок, які є копіями шаблону комсомольського мислення (по стандарту), не дуже змінилися з добрих давніх часів.

Коли комсомол «відійшов», ми не припинили роботи з молоддю, в Трускавці появилося кілька нових молодіжних організацій і ми «вгвинтили» своїх представників і туди. Чи не здається вам дивним, що часто суто молодіжними організаціями керують набагато старші і для чого їм це? А це тому, що ми їм ще не піднайшли гідну заміну, адже вчасно піти ніби з чистою совістю та руками, які нічого не крали – це теж мистецтво спецслужб. Прорахувати все до дрібниць, навіть те, як називатиметься та чи інша вулиця, в тім і майбутня Скоропадського, ось основа живучості. Але повернуся до молоді. Вона має різні захоплення, тому так важливо було щось не упустити – ми були і серед релігійно екзальтованих, і серед «крутих» синків багатеньких батьків, і серед відверто антисоціальних елементів, які здійснювали свій «справедливий суд» та свій робінгудівський розподіл. А ще ж ви пам’ятаєте – ми були і в школах, а саме там молодь розпочинала свої найперші тусування та групування.

Я вже згадував про те, що нам легко вдавалося просувати своїх людей в міську раду депутатами, декого по кілька разів. Кошти для цього були, необхідну «допомогу» «потрібним» людям надавали і робити це було не так складно, я б навіть зауважив, що кожні нові вибори робити це було легше. Декілька технологій завуальовано було описано в одній передвиборчій місцевій газетці («Т.С.»), але цей опис був зроблений спеціально для видимості справедливості. Якщо я вже зачепив цю тему, то зупинюся на кількох таких технологіях дуже коротко. Перша – представник начальства, але ніколи не сам начальник вашої фірми (там, де ви працюєте) каже, що ви маєте голосувати о такій годині і перед брамою вас чекатиме «своя» людина з мобільним, на який ви сфотографуєте своє «волевиявлення». Друга – в виборчій комісії треба тих, хто може сильно «вибрикувати», втомити до майже повного виснаження, даючи найважчі види діяльності чи провокуючи конфлікти. Третя – робота з найбільш асоціальними елементами, саме завдяки алкашам та нарікам не один проїхав туди, де хотів, немов на білому коні. Четверта – компромат, як правдивий, так і сфальсифікований, на тих осіб, які не викликали в нас довіри (а в нас кожна думка мала своє обґрунтування). П’ята – не всі слова відповідають думкам, тому «представники» одного кандидата щиро працювали на іншого, горланячи про свою любов до першого «татуся», який їм сто років не був потрібен. Можна б і продовжувати, але в 2010 році будуть нові проекти, досконаліші та витонченіші, або навпаки, хамські до примітивності.

Проект прив’язки до себе певних категорій людей за допомогою компромату старий як світ. Чому і терпимо євнуха, який є «нашим», хоча він вже всім і набрид, саме тому і окремі недолугі сірі мишки «прописалися» там, де і їхнім духом не повинно було б смердіти. А от яскравих особистостей ми старалися уникати, бо з ними найчастіше і виникали проблеми. Сіренький вдячно працював і дякував нам і своєму Богу, що в нього краще, ніж в інших людей, а яскраві дуже часто хотіли б наші плани відкорегувати на свій лад. Доводилося інколи йти і на «мокруху», проте зазвичай до цього старалися  діло не доводити. Дуже рідко задіювали ми наші можливості вищого рівня до таких «вискочок», не пригадую, щоб якийсь із цих проблемних моментів для нас виявився неуспішним.

Дещо слабший на сьогодні контроль над ситуацією на місцях є не нашою виною, а швидше нашим недоопрацюванням в тому плані, що влада на місцях опинялася найчастіше в не дуже достойних її, або краще сказати дуже недостойних її людей. І Трускавець не виняток, бо був ряд таких моментів, коли здавалося, що все може вийти з-під контролю, але все миналося для нас краще, ніж ми могли думати.

Один із наших найуспішніших проектів, запущений в кінці минулого століття (як круто це сказано!), діє справно і досі. Але найдужче тішить моє серце те, що проекти продовжують розроблятися і, як сказав Вітя, вони мають всі шанси «відродити» Трускавець. Яке це буде «відродження», мені відомо добре як нікому іншому, адже я був причетний, як і Толя, Свєта, Бодя, Льова, Міша, Слава, Олько, і до першого, і до другого. А тепер виросла наша гідна заміна, яка не випустить Трускавець з міцних рук та не віддасть його на поталу аборигенам чи випадковим пройдохам, які через послаблення тиску з`явилися у Трускавці та ще й пробують відібрати в нас владу. І хоча це смішно, але я не забуваю, що кожна медаль має дві сторони.

 

Алкоголь, наркотики, кримінал, людські сльози

Цуратися так званих «низів суспільства» в нашій роботі – нерозумно. Скільки інформації та корисних справ для нас зробили саме залежні люди – важко переоцінити. Ми з увагою спостерігали за подіями, коли в Трускавці створилася перша група наркоманів – Юра Рижий, Ваня Блоха, Роман Б. та Ігор К., дві Наталі, Медвідь-Пушкін, Сємьон, Брильянт, Косий  – всього не більше  10. Згодом їх ставало більше і більше, а ми їх використовували не гірше від міліціонерів. Володя С., Руслан Ц., Костя Б., Роман К., Гібон, Карнац, Гусь, Фофочка-Парікмахер – тепер ці імена та поганяли, відомі у вузькому колі, вам нічого не говорять, тим більше, що частина з них не жильці на цьому світі. Але для нас вони стали такі ж необхідні, як для них ширка в час, коли на ямці в грудях утворюється калюжа ацетону, а ломка не випускає з пекельних обіймів.

Куди більше використовували ми і алкашів, тим більше, що в радянській системі до пияків ставилися значно терпиміше, ніж до наріків, вони працювали і часто на непоганих посадах, горілка стала приманкою для ловлі людських душ в наші тенета, для справи нашої організації. Їх ми використовували і з провокативною метою, особливо в часи перебудови Горбачова, і для викрадень, і як живих носіїв підслуховуючої апаратури. Відео в ті часи ще не було наскільки доступне, щоб його використовувати в дріб’язковій роботі (хоча часто ця дріб’язкова робота ставала в пригоді і для виконання солідних операцій). Немає потреби згадувати тих, хто з нами найактивніше співпрацював у 70 – 90-ті роки, бо вони цього не заслуговують, та й залишилися лише одиниці із близько сотні. В їхніх квартирах тепер живуть наші нові працівники, а тіла їхні часто знаходяться зовсім не на цвинтарі.

Як алкаші, так і наріки, мали проблеми з законом і були випадки, що саме завдяки нашому втручанню той чи інший «гарбуз» не «закривався» до «хати» (до пори до часу). І хоча ми ставилися з презирством до цих людей, інша ж категорія, яка була на вищому рівні, вже такої огиди не викликала, а інколи їхні вміння будили навіть заздрість і повагу. Мова йде про кримінальників, звертання яких до мене найчастіше було «начальник», хоча я в міліції не працював жодного дня, та як і на керівних посадах взагалі. Бо треба було бачити, як простий «буратіно» за лічені секунди відкриває такий замок, над яким наші змушені були колупатися не менше кількох хвилин. Використовували ми і послуги «ведмежатників», а в деяких випадках і «мокрушників», які в нас були на особливому обліку. Інколи саме нам доводилося втручатися, якщо розбірки між трускавецькими і дрогобицькими ставали такими, які могли вийти з-під контролю. Бандити, які «пасли» відомого в Трускавці М. і не вбивши його як охоронця банку в Києві, зробили своє діло тут, у Трускавці, на очах дитини. Саме ці люди ґвалтували дружину священика Івана на його очах за декілька хвилин до його смерті, а єдиною їхньою невдачею був провал фізичного знищення Б. А., колишнього керівника потужної структури у Трускавці, який тепер перебуває в одному з недалеких від Трускавця курортів. Кому було на руку знищення Б. А. – у Трускавці знає кожен.

Зовсім інше угрупування було задіяне для знищення непокірного С. П., який не захотів віддати свою частку у виробництві того, що є символом Трускавця. Проте на теперішній час замовники самі змушені були віддати цей бізнес людям, яким опиратися було не під силу, а простіше – небезпечно для життя свого і своїх рідних.

А те, що ми змушені були «прикрити» сина Мішки, який після зґвалтування черкнув запальничкою – хіба не додало нам балів? Адже Мішка начальник та ще й «постійний посол». А «відмивати» від «хати» за смерть на дорозі нам і не дивина.

Зважаючи на те, що алкоголіки, наркомани, злочинці були членами «комірок суспільства», тобто сімей, ми бували і в їхньому сімейному середовищі, використовували біду залежності для ламання родини, яка була часто готова на все, щоб лише не садити, не чіпати, не бити їхніх «блудних синів». А використавши їх на повну котушку, ми все ж чіпали, били, садили, вірніше, не ми, а ті, чий це прямий обов’язок, робили це з нашого дозволу. Сльози тупих рабів для нас важили не більше, ніж кров миші, яку прихлопнула мишоловка, а наша робота виглядала як робота вправного лялькаря, від чиїх рук залежить, як рухатимуться і що робитимуть маріонетки.

Як купити душу

З дитинства пам’ятаю фільм «Ніч перед Різдвом», де чорт пропонував ковалю Вакулі підписати своєю кров`ю угоду, але той перехитрив самого чорта. Я в свій час підписав таку угоду, але не з якимось міфічним чортом, а з нашою організацією, забезпечивши таким чином своє безбідне існування аж до тепер, коли дехто думає, що наша структура є лише набутком історії. Моя робота полягала і в тому (хоча не лише в тому), щоб теж купувати душі, вербувати до нашої структури.

Немов до невільниць на стамбульському базарі, ми придивлялися до потенційних «рабів» та «нових друзів», переглядали досьє, де були дані про родичів до того коліна, про яких наш об’єкт не мав навіть уяви. Ми спілкувалися з ним на його ж роботі, заходили до помешкання під виглядом електрика чи газовика, або і без відома об’єкта, якщо нікого не було вдома, а виникала потреба перевірити деяку інформацію, втиралися в коло близьких друзів. Ми знали про його «хобі» (тоді це слово в нас ще не знали, казали – захоплення, інтереси), про його коханок, якщо такі були, про його грішки. Його подорожі були нанесені на спеціальну карту в досьє, компрометуючі його вислови були в копіях листів чи на магнітофонних тасьмах.

Якщо він працював на посаді не найвищій, але все ж керівній, наприклад заступником голови, до нього заходив його безпосередній шеф і нічого не кажучи клав перед ним 200 рублів. І виходив. Через тиждень заходив і ставив на стіл 500. Через місяць – знову 500. Це при тому, що зарплата нашого об’єкта була 150. Чи 250 – не так важливо. По реакції об’єкта ми знали як діяти далі. І діяли.

З іншим ми вели задушевні розмови. Бажано було спершу споїти його, адже що в тверезого на умі, те в п’яного на язиці. Ми робили ряд дрібних послуг, не забували привітати з днем народження, дати грамоту при тому, що він просто протирав штани на роботі, показати його значущість. Про Карнегі тоді ще й чутно не було, а психологія вважалася «буржуазною» наукою, але ми достеменно знали, як помазати медом, щоб руки стали липкі, а меду хотілося знову і знову.

Вирішити «квартирне питання», непросте в СРСР і нереальне в наш час, допомогти зробити кар’єру, дозволити поїхати за кордон, або навпаки, залякати викриттям, поставити перед фактом руйнування кар’єри чи сім`ї, розтоптати, щоб потім допомогти піднятися – методи, які ще Маккіавелі вважав ефективними, адже «мета виправдовує засоби». Як говорив Черчілль, в нас не було постійних друзів, в нас були постійні інтереси. Тільки він розумів під «ми» Англія, для нас «ми» - це наша організація.

«Купували душі» ми в залежності від поставленої мети. Для короткострокової – відповідно в цю людину багато і не вкладалося, якщо ж планували співпрацю на десятки років – грошей не шкодували. Тим більше, що все списувалося. Набагато краще було працювати з розумними людьми, які мали вигляд дебілів, ніж з тими, хто був красивий, виглядав розумним, але лише до того часу, поки не розкрив рота. Особливо цінувалися небалакучі, які спокійно виконували свою роботу столяра чи викладача, чиновника чи електрика, лікаря чи вчителя, але знали, що найголовнішим їхнім завданням є не це (подібно так і з джерелом доходів). В час, коли йшла боротьба з нетрудовими доходами, «липою», п’янством, наші працівники, чиї душі були куплені для потреб організації, мали гроші не за чесну важку працю, писали «липу», не боячись ОБХС, пили з іншими, бо цього часто вимагала організація (не забуваючи при п’янці нашорошувати слух).

Один з міських голів Трускавця вже за України так купив міськвиконком – кому потрібна земля і скільки? Тих кілька, які відмовилися спочатку, потім все ж отримали землю, щоправда вже в менших розмірах. Це довело, що наша тактика ефективна до теперішнього часу. Наші працівники і тепер продовжують «купівлю» душ трускавчан. Криза нас ніколи не зачіпала настільки, щоб ми припиняли цим займатися.

 

Дивлячись у майбутнє

Коли чую про cosa nostra, мені стає смішно. Хлопці роблять собі рекламу майже на пустому місці – пустому, якщо порівнювати з нами. Наша хата, а я розумію під цим поняттям нашу організацію, вдало підлаштувалася під нові виклики часу, взяла на озброєння найсучасніші технології. Ми маємо гідних працівників, які вже себе добре зарекомендували в дії, які керують підприємствами, мають доступ до «розподілу» благ. Бардак в Україні, на рівні області чи міста, спеціально підтримується, бо так легше діяти.

Я відкриваю в комп’ютері папку «Трускавець», проглядаю по вулицях, які в мене ще радянські, і радію, що всюди-всюди є представники від моєї організації – 150 років курорту, Леніна, Бориславська, Гоголя, Філатова, Калініна, Річки, Шевченка, Дрогобицька, 50 років Жовтня, Стебницька… Там Сашко-лицар, там Петя Перший, там Славко Мудрагелик, там Орко, там Ваня, там Міша, там Вовка, там Вітя…

Мене як професіонала, часто запрошують на сто грам, за якими обговорюються страшні для стороннього вуха речі. Але це стороннє вухо їх не чує. І не почує. А плани реалізовуються, «дєвочкі» працюють подібно як і лікарі, вчителі, будівельні боси, керівники, підприємці. Витоку інформації немає, навіть те, що я подаю тут, це не факти, а роздуми, філософія, як я і зазначив у заголовку.

Хотілося б закінчити цю свою невеличку «сповідь» на оптимістичній ноті, але, на жаль, приводів для того, щоб вкотре брехати людям і тішити їх ілюзіями, в мене немає. Наша організація не має метою добробут людей, а контроль над ними. Ми свою місію виконуємо тепер і будемо виконувати в майбутньому. А от впливати на хід подій в економіці Трускавця ми можемо через своїх людей лише опосередковано. Адже ми – це не Робін Гуди, не Довбуші чи Кармалюки, не Разіни і не Пугачови. Несправедливість була завжди і те, що вона особливо гострої форми набула в останні роки, десятиліття – це зовсім не наша проблема, а тих людей, які потрапляють на гачок і не можуть захистити самі себе. Право сильного актуальне в Трускавці тепер як ніколи, майбутнє навряд чи щось змінить.

Я ніколи не любив тих людей, які пробували вгадувати що ж буде в майбутньому – це залишки недобитого ідеалізму. Я як атеїст і матеріаліст звик опиратися виключно на факти. Факти свідчать про те, що добра чекати не слід.  І головний висновок – незважаючи на всі наші потуги, на всюдисущість нашої організації, її теперішню владу та «всемогутність», ситуація змінюватиметься в Трускавці на гіршу, ніж та, яка є на даний час. Найгірше в цьому всьому те, що навряд чи вдасться відновити status-quo.

Я, Василь Гуцуляк, маю великі проблеми з власною совістю. Ви вже знаєте, що насправді Василь Гуцуляк – вигадані ім`я та прізвище, а проблеми з совістю маю не лише я, а кожен, хто працював зі мною. Та врешті-решт і інші. Знаю, що ви сподівалися більше прочитати конкретики, реальних фактів про мафію в Трускавці. Багато хто очікував всім відомих прізвищ, доказів кричущої несправедливості, інший думав знайти тут описи жорстоких дій, вчинків, які мали місце в Трускавці. Але не спішіть розчаровуватися, вам досить лише оглянутися навколо і стати більш уважними. Присвятіть один-однісінький день тому, чому я присвячував все своє життя – інформації. Вона – всюди: в маршрутці, на лавочці біля під`їзду чи на дитячому майданчику, в газеті поміж рядками і в трускавецькому радіо поміж словами. За один день ви зможете (якщо захочете) дізнатися і про мера, і про депутатів, і про окремих керівників, і про інших трускавчан стільки, що цього вам вистачить для задоволення вашої цікавості. А прагнутимете занадто багато – вважайте, можете поплатитися власним здоров`ям чи навіть життям.

Ми продовжуємо набирати «новобранців» у нашу організацію і якщо ви маєте таке бажання, то ми зможемо зробити ваше життя кращим. Щоправда, не в Трускавці, бо тут «наших» забагато на метр квадратний площі, а в деяких містечках Западної України їх дещо бракує.  Хто ладен продати нам свою душу і жити життям, яким жив я, той буде в наших лавах. І той сам буде формувати майбутнє того населеного пункту, де його закине наша організація – його доля.

Василь Гуцуляк, січень 2009 р.

 



Обновлен 09 июл 2012. Создан 10 мар 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником