Трускавецький вісник № 33 (156) від 5 травня 2010 р.

 
 

Трускавецький вісник № 33 (156) від 5 травня 2010 р.

05.05.2010



 

У номері: Звіт мера чи Таємна корида, Інтерв`ю з Володимиром Яцюком, Три грані материнства, До Дня Матері, Духовні вправи.

Новини Трускавця та регіону

Бюджетний процес пішов

Після прийняття Державного бюджету України на 2010 рік та його публікації в ЗМІ протягом двох тижнів потрібно прийняти бюджети місцеві, інакше неможливо буде розраховувати на фінансову підтримку держави. У Трускавці очікується, що бюджет може бути дефіцитним, повідомив на нараді в середу, 5 травня, начальник фінансового управління ТМР Микола Федоричак. Вже за перший квартал 2010 року видатки на делеговані повноваження істотно зменшилися порівняно з таким же періодом минулого року.

В зв’язку з тим, що розпочалися формування бюджетів, міський голова Трускавця Лев Грицак 5 травня відбув до Львова з робочою поїздкою. Нагадаємо, що Трускавець включено до складу міст, які займаються підготовкою до чемпіонату Євро-2012, саме цей фактор може допомогти нашому місту і в фінансовому плані.

Натомість часто в плачевному стані залишаються сімейні бюджети мешканців Трускавця – через те, що люди працюють на 0,7, 0,6 чи 0,5 ставки, проблему з фінансами відчуває значна частина жителів міста.

У Трускавці ветерани примирилися

У Трускавці 9 травня о 9.30 від міської ради розпочнеться хода до Меморіалу Слави, повідомив на міській нараді заступник голови міста Ярослав Чистогорський. По дорозі делегація покладе вінки на могилу воїнів УПА, що біля церкви Покрови Пресвятої Богородиці. У Трускавці ніколи не виникало з цього приводу жодних непорозумінь чи конфронтацій між ветеранами Червоної Армії та воїнами УПА, зазначив Ярослав Гілярович, тому наше місто і в цьому відношенні може бути прикладом для інших.

А 7 травня група трускавецьких ветеранів візьме участь в урочистостях, які відбудуться до Дня Перемоги на обласному рівні – в Оперному театрі о 11.00.

Невідомі проводили соцопитування

1 травня в Трускавці проводилося соціологічне опитування по визначенні позиції населення на мерських виборах, повідомляє наше джерело. Представлялися незнайомі як члени ГО «Довіра», хоча до «Довіри» з 2006 року свою причетність заперечували. В списку претендентів, щодо яких люди мали б визначитися на виборах міського голови Трускавця в 2010 році – чинний мер Лев Грицак, екс-мер Богдан Матолич та ще 5 прізвищ. Можна було вписувати і свій варіант.

Збільшилася кількість викрадень авто

В Бориславі в квітні збільшилася кількість викрадених автомобілів, окремі з них повертаються власникам за винагороду, повідомляє наше джерело. Викрадають як престижні іномарки з високим ступенем захисту, так і старі «Жигулі» ціною 1 – 2 тисячі «зелених». Це свідчить про наявність в місті нафтовиків злочинного угрупування, проте, як нам стало відомо, правоохоронні органи вже вийшли на їх слід. Деталі не повідомляємо з метою збереження таємниці слідства.

У Трускавці можуть збудувати притулок для собак

Минулого тижня в міській раді відбулася нарада за участю заступника міського голови (тоді – в. о. мера Трускавця) Віктора Марченка та в. о. генерального директора КП «Наше місто» Олексія Балицького. Присвячена вона була проблемі бродячих собак у Трускавці. Вирішується питання можливого будівництва у нашому місті-курорті спеціального притулку для тварин. Нагадаємо, що згідно з чинним законодавством України, відстріл собак заборонено, саме на це звертають увагу представники товариства захисту тварин. У Трускавці, за їхніми словами,  останній раз відстрілювали собак в 2008 році.

КП «Наше місто» розпочало боротьбу з боржниками

Трускавецьке КП «Наше місто» буде розміщувати прізвища злісних неплатників за теплову енергію в місцевій пресі та на бігбордах, якщо не допоможе – подавати до суду. Цікаво, що серед них багато заможних людей, повідомляє ЗІК. Зараз абонентський відділ підприємства проводить аналіз неплатежів, на підставі якого складається «чорний» список мешканців, до яких будуть вживатися санкції. «Платникам не варто зволікати із реструктуризацією боргу за теплову енергію. Зокрема, буде розіслане перше попередження, якщо це не допоможе,  КП «Наше місто змушене буде звертатися до суду», – зазначають на підприємстві.

При зверненні до суду до боргу додається сплата державного мита, юридичних послуг та 10% – виконавчого збору. У КП «Наше місто» попереджають, що боржник може позбутися частини свого майна або навіть квартири.

Від «ТВ»: Станом на 19 квітня 2010 року серед абонентів КП «Наше місто» є 48 боржників, які винні підприємству більше, ніж по 100 гривень, для всіх 48 ця сума – 19 927,92 грн. В трійку лідерів входять Кулик В. З. з вулиці Стефаника (1 432 грн.), Пфайфер О. Г. з вулиці Л. Українки (1 715 грн.) та Андрушко О. В. з вул. Антонича (1 831 грн.)

Натомість борг за тепло складає для 177 мешканців та їхніх сімей 1 мільйон 605 тисяч 31 гривня 16 копійок, окремі умудрилися заборгувати астрономічні суми. Так, в межах 17 – 20 тисяч гривень заборгували, між іншим, такі мешканці: Пузиняк М. А. з Дрогобицької, Петрів І. І. з Бориславської, Шиян М. М. з Данилишиних, Гамрищак М. М. з Стебницької, Сухоцька Є. А., Вальо І. О., Захаряк М. В. зі Стуса, Голубець М. І., Конкольняк Н. В., Подляшецька М. Г. з Мазепи та інші. Ці гроші комунальники використали б з розумом, для блага мешканців та покращення обслуговування населення, в тому числі і щодо теплопостачання. Проте через одних страждають інші і інколи нема на то ради.

А тим часом редакція нашого Інтернет-видання розглядає можливість розміщення всіх прізвищ злісних неплатників за комунальні послуги. Проте є вірогідність того, що частина з них все ж одумається та розрахується з боргами, щоб не викликати на себе громадський осуд та не доводити справу до суду. Хоча серед боржників є люди, які реально не мають змоги сплатити компослуги, все ж є серед них і такі, хто затято не хоче не те що сплачувати борги, але і оплачувати поточні платежі. Що цікаво, є в Трускавці і діячі серед політиків, які закликають мешканців не оплачувати за надані КП «Наше місто» послуги, підриваючи таким чином господарку нашого Трускавця. До таких відповідні органи вже пильно придивляються.

Уляну Кравченко вшанують і в Трускавці

Ми вже повідомляли про ряд заходів, як пройшли в Дрогобичі та Сільці по відзначенні 150-річчя від дня народження Уляни Кравченко, української поетеси та педагога. Трускавець не залишиться осторонь цих подій – в музеї Біласа 6 травня ювілей відзначається заходом – літературно-музичною композицією, повідомила спеціально для нашого видання заввідділом культури ТМР Світлана Ковальчин.

Намисто для матері

9 травня, на День Матері, у Трускавці пройде гала-концерт конкурсу дитячої пісні «Мелодія намиста». Відбірковий тур конкурсу проходив минулого тижня в міському будинку учнівської творчості.

Завершився чемпіонат з тенісу

24 квітня у Трускавці на базі гуртка «Юний тенісист» БУТу відбувся І відкритий командно-особистий чемпіонат з настільного тенісу під патронатом мера міста Лева Грицака. В змаганнях взяли участь 37 тенісистів шкільного віку з Трускавця, Львова та Жовкви. В командному заліку трускавчани здобули перше місце.

АЛСЕТ» покаже фільм про звіт трускавецького міського голови

Сьогодні, 5 травня, регіональна телекомпанія «АЛСЕТ» з осідком в Дрогобичі, після випуску новин о 18.20 транслюватиме фільм про події навколо звіту трускавецького міського голови перед громадою міста та депутатським корпусом 20 – 22 квітня 2010 року.

Подбай про себе сам, а комунальні служби тобі допоможуть

Комунальні служби радо йдуть назустріч тим громадянам, які прагнуть долучитися до покращення благоустрою, повідомив спеціально для нашого видання в. о. генерального директора КП «Наше місто» Олексій Балицький. Так, якщо мешканці закуповують за свої кошти матеріали для ремонтів чи то під’їзду, чи даху, чи для інших потреб, то працівники «Нашого міста» виконують всі необхідні роботи безкоштовно. Стан справ комунальних підприємств України, в тому числі і Трускавця, на даний момент не найкращий. Олексій Михайлович ініціюватиме більш тісну співпрацю очолюваного ним підприємства з мешканцями для оперативнішого та ефективнішого вирішення поточних проблем.

Вже є перші результати його роботи – вдалося виконати значний обсяг робіт, проводиться ямковий ремонт доріг, минулого тижня нарешті запущено в експлуатацію ліфт І під’їзду по Мазепи, 36, орієнтовно за 2 тижні планується запуск ліфта в ІІ під’їзді будинку 9 на Данилишиних. Окремі мешканці відзначають дуже добре керівництво комунальною сферою міста цього молодого, але досить розумного та досвідченого керівника.

Власна інформація

У Дрогобичі відкрито центр для дітей заробітчан «Разом сильніші»

При Карітасі Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ створено соціальний центр для дітей, батьки яких працюють за кордоном, - повідомляє сайт Карітасу СДЄ. Центр надаватиме психоемоційну підтримку, педагогічну допомогу, організовуватиме дозвілля для 35 дітей міста. Фахівцями центру також здійснюватиметься допомога та консультування опікунів дітей заробітчан. З метою надання психоемоційної та соціально-педагогічної допомоги дітям та молоді, батьки яких працюють за кордоном, у Дрогобичі при Карітасі Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ було відкрито дитячо-молодіжний центр «Разом – сильніші».

Робота центру направлена на підтримку дітей  шкільного  віку (7-18 рр.), які будуть поділені на три вікові групи: молодша група (7 – 10 рр.); середня (11 – 14 рр.) і старша (15 – 18 рр.). Загалом центр має ресурси для опіки над 35 дітьми.

 Фахівці надаватимуть підопічним психоемоційну підтримку, консультуватимуть сім’ї, займатимуться психологічною та педагогічною діагностикою. «Ми запропонуємо дітям та молоді спеціальне навчання та освітні заходи з метою розвинути у них позитивні навички та якості, організовуватимемо для них дозвілля та гуртки», - розповідає психолог центру Галина Демків. Вже цього літа на дітей чекає виховно-відпочинковий табір.

 Як повідомляє координатор проекту Юлія Марунчак, дітям буде забезпечене регулярне (принаймні раз на місяць) відвідування кінотеатру та театральних вистав. Організатори прагнуть через дозвілля, спільні заходи, тренінгові навчання допомогти дітям та молоді бути більш відповідальними за своє життя, здоров’я, освіту, майбутнє. «Надіємося розвинути в дітях такі якості як: старанність, працьовитість, цілеспрямованість, толерантність, відповідальність за власні вчинки», - додає Ю. Марунчак.

 Керівництво центру запрошує до співпраці дітей, опікунів та батьків.

о. Олег Чупа, прес-секретар Самбірсько-Дрогобицької єпархії, www.sde.org.ua   

До Дня ЗАТ «Трускавецькурорт"

Доктор іміджу курорту

Майже тридцять років свого життя Володимир Яцюк присвятив розвитку і лікувально-оздоровчої та діагностичної бази курорту. Після закінчення Івано-Франківського медичного інституту працював на різних медичних посадах, а з 1994 року очолив медичну службу ЗАТ "Трускавецькурорт".

Доктор іміджу курорту Володимир Михайлович - високопрофесійний курортолог. Він досконало знає лікувально-оздоровчі можливості курорту Трускавця, його бальнеологічні особливості, цілющий вплив на організм мінеральних вод "Нафтусі", "Юзі", "Марії", озокериту…

Якось мені довелося бути на одній науково-практичній конференції і слухати виступ Володимира Яцюка. Він без жодних заготовок вів з присутніми розмову про курорт: професійно, доступно і цікаво. У його виступі відчувалося, що людина не лише добре знає свою справу, але серцем, душею вболіває як за своє товариство зокрема, так і за курорт в цілому. Його слухали, що називається, розкривши роти, з великою увагою і зацікавленням, не перериваючи. А він говорив так захоплено, так професійно, з великою любов'ю, що кращої розповіді про курорт я не читав і не чув ні від кого. І, без сумніву, усі присутні відкрили для себе з його розмови унікальні можливості курорту, чудодійні властивості "Нафтусі". Гадаю, наших читачів та гостей міста теж зацікавлять знання та досвід з курортології пана Володимира та його погляди на наш курорт.

Трускавцю альтернативи немає

- Пане Володимире, відомо, ваше товариство є членом міжнародної організації кліматології і гідротермалізму FЕМТЕС. Ви, як відомо, буваєте на конгресах, які проводить ця організація. На цих поважних зібраннях обговорюється і стан санаторно-курортного лікування в світі. Як на цьому фоні виглядає Україна?

- Справді, така Міжнародна організація існує, і треба сказати, що ЗАТ "Трускавецькурорт" - це єдина курортна структура, яка від усієї України входить в цю представницьку організацію. Останній раз на конгресі у Будапешті я побував років три тому. Пригадую, секретар цієї організації пан Умберто Солімене сказав, що за останніх десять років кількість людей у Європі, які потребують санаторно-курортного оздоровлення, тобто, які приїжджали на курорт з метою лікування та оздоровлення, зменшилася на 40 відсотків. Це переконливо свідчить про те, що в європейських країнах популярність санаторно-курортного лікування йде на спад.

В Україні ситуація дещо інша. Принаймні на сьогодні вона стабільна. Хоча, якщо судити по нашому курорту, то за останніх три роки теж спостерігається зменшення людей, які хочуть скористатися послугами курорту.

- В чому тут основна причина?

- На думку учасників згаданого конгресу, причиною того, що все менше і менше людей звертається за допомогою до реабілітаційно-відновного лікування на курорті, є засилля фармацевтичних фірм, які ведуть досить агресивний маркетинг через ЗМІ, щоб принизити можливість санаторно-курортного лікування, а все більше використовувалися фармацевтичні препарати. Це в сучасних умовах дикого капіталізму спостерігаємо і в нас, де постійно пропагуються чудо-ліки, які можуть вилікувати нас від усіх болячок, починаючи від облисіння і кінчаючи онкозахворюваннями. Тому диву дивуєшся, як це у нас до сих пір ходять ще хворі люди.

- Як на фоні світового спаду в потребах курортного лікування виглядає, на вашу думку, наш курорт ?

- Трускавець - це унікальний курорт. Я б його назвав перлиною не лише в мережі курортів України, а навіть Європи. Справа в тому, що основними групами захворювання, які лікуються у Трускавці, перш за все є захворювання гастроентонологічні. Це захворювання шлунку, печінки, жовчного міхура, жовчно-вивідних шляхів, підшлункової залози, захворювань кишечника. Друга велика група - це урологічна. Я би поставив її на перше місце. Це є запальні захворювання нирок, пієлонефрити, запалення сечового міхура. На сьогоднішній день сечокам'яні хвороби є бичем урології. Достатньо сказати, що цією хворобою тільки в Україні хворіє близько п'яти мільйонів осіб, із них 12-15 відсотків мають камені, які приводять до тих, чи інших болячок.

До речі, мушу відзначити, що на даний час аналогу урологічного курорту Трускавець немає в Європі. Тобто, скільки є курортів, жоден не може похвалитися, що він на належному рівні, високоефективно лікує урологічні захворювання. Я би ще хотів сказати, що урологія - це не лише нирки, сечовивідні шляхи, сечовий міхур. Пам'ятаймо за наших мужчин, які завдяки санаторно-курортному лікуванню у Трускавці мають можливість відновити свої потенції, силу чоловічого організму. За тридцять років мого перебування на курорті я знаю десятки людей, які приїжджають на курорт і їм достатньо двох-трьох тижневої реабілітації, щоб себе нормально почувати як мужчина.

Третьою групою, що успішно лікуються на курорті, є хвороби обігу речовин, зокрема, цукровий діабет. Крім цього ми успішно лікуємо супутну патологію і гінекологічну сферу. А також органи опору та руху, серцево-судинну патологію та інші захворювання. Позитивний вплив "Нафтусі" на лікування цих недуг давно доведений.

- Отже, ви вважаєте, що санаторно-курортна реабілітація має завершувати весь процес лікування? В принципі реабілітація санаторно-курортним лікуванням це не ідея сьогоднішнього дня. Це є метод лікування, який апробований століттями. Тому чи хворий переніс терапевтичні процедури, чи хірургічне втручання, чи будь-яке інше перебування в стаціонарі, на мою думку, лікування повинно закінчуватися санаторно-курортною реабілітацією. Чому саме так?

- Справа в тому, що у лікарів державної чи комунальної медицини великих проблем немає: є якесь запалення, дали йому там антибіотиків і все. А щоб довести функціональний стан органів і систем до того стану, яким він був до захворювання, це є справа навіть не одного тижня і не одного місяця. Інколи за таким хворим треба спостерігати і півроку і рік для того, щоб повністю відновити функціональний стан органів і систем, які були порушені тим чи іншим захворюванням. Тому і зрозуміло, що будь-які медичні препарати не дадуть того чіткого і тривалого ефекту, як дасть санаторно-курортна реабілітація.

- То в чому полягає неперевершеність, унікальність курортної реабілітації?

- На нашому курорті це перш за все мінеральна вода "Нафтуся". Це можливо єдина вода у світі, де в основі лежать не неорганічні солі, як у будь-якому іншому курорті України чи Європи, а органіка нафтового походження. За моїми даними, найближча така вода, яка має органіку нафтового походження, як не помиляюся, є в Уругваї. Тому я кажу завжди своїм пацієнтам, що я не настоюю на унікальності Трускавця. Не хочете їхати в Трускавець, то їдьте в Уругвай, і буде все нормально. Звичайно, це жарт. Рекреаційні фактори нашого курорту на "Нафтусі" не завершуються. У нас є 14 мінеральних джерел, є поклади озокериту, є пелоїдотерапія та інші рекреаційні фактори, які дають нам можливість широко лікувати усі захворювання, які я назвав. У цьому є унікальність і неповторність Трускавця як курорту.

Моє "товариство"

- Відомо, ЗАТ "Трускавецькурорт" володіє потужною лікувально-діагностичною базою. У чому полягає її суть? На що особливо ви звернули б увагу?

- Перш за все я мушу назвати вам дві цифри, які яскраво покажуть можливості нашого товариства. В плані медичного лікування ми володіємо майже ста медичними діагностиками і більше 120 методами лікування.

Якщо говорити про методи лікування, які ми використовуємо, то це є, по-перше внутрішнє і зовнішнє застосування мінеральних вод. Друга група методів лікування це є теплолікування, де, як правило використовуємо оцей самий озокерит. Це є, скажемо, специфіка курорту Трускавець. Тому, що тільки в повному обсязі Трускавець використовує даний метод лікування. Дещо менше використовує його Закарпаття, Моршин. Поза межами України цей метод не використовують. Крім цього застосовуємо пелоїдотерапію. Це лікування грязями. Широко використовується фізіотерапія, і баротерапія, і вібротерапія та багато, багато іншого.

Скажіть мені, де ви знайдете чи державний, чи комунальний заклад охорони здоров'я, чи будь-який інший курорт, який може хворому запропонувати такий величезний вибір методів лікування? І що особливо важливо, коли хворий приїжджає до нас, він перш за все може детально обстежитися. На сьогодні ми можемо запропонувати повний спектр діагностичних методик, обстежити хворого з голови до п'ят.

У силу специфіки своєї роботи я можу зробити порівняння. Декілька років тому я побував у клініці біля Баден-Бадена. Це клініка для VIP - осіб. До речі, там відпочивав наш другий гарант Конституції. Будучи в Баден-Бадені, ми попросили, аби нашій групі зробили там екскурсію. Після того, коли ми відвідали цю клініку, я порівняв усі методи діагностики, які використовують вони і використовуємо ми. Практично ми з ними зійшлися, як кажуть, один в один. Єдине, чого в нас не було на той час, так це комп'ютерного томографа. До речі, такий томограф на курорті є у санаторії "Шахтар". Можливо на сьогодні ми не можемо надати цей рівень сервісу, який надають чехи чи німці, але що стосується лікувальної бази, діагностичної бази, я сміливо можу заявити - ми стоїмо на порядок, а то й на два порядки вище.

- На одній із профспілкових конференцій ви говорили про так званий синдром менеджера. Що це означає і яке це має відношення до нашого курорту?

- Менеджер - це людина, яку ніч відганяє, і ніч приганяє. Це людина, яка весь день в переговорах, у стресових ситуаціях, і так далі. Це є людина, яка не займається загальним оздоровленням, яка не може позволити собі кожен день бігати в басейн, на тренажери і тому подібне. Сидяча робота дає свої навантаження у вигляді, будемо так казати, остеохондрозу, я уже не кажу про інші там неприємні речі. Тому для лікування менеджерів у нас розроблені методики, за допомогою яких за два - три тижні перебування на курорті, людина може поправити своє здоров'я на стільки, що хоча б півроку, рік вона зможе працювати в нормальному режимі.

- Ви багато і цікаво розповідали про лікувально-діагностичні можливості курорту, свого товариства. Та, відомо, особливого значення надаєте медперсоналу ЗАТ "Трускавецькурорту".

- Так, головним у нашій системі є люди. На сьогоднішній день у нашому товаристві працює майже 250 лікарів і близько тисячі медсестер. Якщо говорити про їх професійну характеристику, то це більше половини лікарі вищої і першої категорії. Це є люди, які мають значний досвід роботи на курорті. До того ж ми постійно займаємося підвищенням кваліфікації наших лікарів. У нас з цією метою створено постійно діючу школу-семінар для підвищення кваліфікації наших працівників. Ми гордимося своїми медиками. Знаєте, буває, приїжджають хворі, яких обстежили десь там в районній поліклініці чи міській, а наші лікарі знаходять досить серйозні діагнози, причому настільки серйозні, що інколи треба хворого відправляти додому займатися цими проблемами. Це говорить про те, що ми дорожимо кожним своїм пацієнтом і не перетворюємо санаторно-курортне лікування на конвеєр. Тобто, кожен пацієнт, має достойну увагу від медперсоналу - як від лікаря, так і медсестри. Я вважаю, що лікування у нас стоїть на високому рівні.

Перш за все мушу вам сказати, що 98,8 відсотка пацієнтів, які їдуть від нас, це є хворі, які мають покращення і значне покращення. Тільки 1,2 відсотка пацієнтів, які не відчули покращення, чи отримали погіршення, це хворі, які приїхали апріорі, важкі, наприклад, із залежним діабетом чи іншими такими речами.

- І все ж, Володимире Михайловичу, наш курорт спеціалізується в основному на урології. Як, на вашу думку, поставлено на курорті, лікування хвороб цієї групи?

- На дуже високому рівні. І для того, щоби ефективність нашого лікування була високою, ми, напевне, єдиний курорт в Україні, який створив центр без операційного дроблення каменю. Уявіть собі людину, коли перед нею стоїть дилема - чи лягати під ніж, щоб забирати камінь, чи цей камінь можна безопераційно з допомогою дистанційної ультразвукової хвилі роздробити? Зрозуміло, що пацієнт вибере другий варіант. І треба сказати, що ця процедура відносно не дуже дорога - коштує близько 1200 гривень. І що ви думаєте, на сьогоднішній день ми маємо пацієнтів не тільки з України, але і з Польщі, а найбільше їх приїжджає з Німеччини. Ви знаєте, німці, вони є досить раціональні, рахують кожен євро, і коли я поцікавився, чому саме ви вибрали Трускавець, коли приїжджаєте вирішувати свої проблеми з дроблення каменю, мені дуже гарно пояснили. " Ви знаєте, кажуть, що на сьогодні, маючи гроші, не має значення, де дробити камінь - у Варшаві чи Берліні, Москві чи Києві. Мюнхені чи Трускавці. Але усюди камінь роздробили, добу потримали, щоб не було яких ускладнень, і кажуть - ти вільний". А потім з тих фрагментів роздроблених каменів, які залишаються, у пацієнтів утворюються нові рецидивні камені. Так мав один, а за півроку чи рік має уже два. Правда, менших, але й вони починають рости. Справа в тому, що у нас у Трускавці розроблена програма реабілітації хворих після дроблення каменя. Вдумайтеся в цифри. Протягом першого тижня після дроблення каменя, коли хворий п'є "Нафтусю", у 30 відсотків пацієнтів оці всі шлаки, пісок повністю виходять з організму. Якщо говорити про повний курс лікування - три тижні - то це буде 90 відсотків. Тобто ми не тільки надаємо послугу, що дробимо цей камінь, але ми за три тижні забезпечуємо те, що хворий їде з чистими сечовивідними шляхами, без того піску, без тих фрагментів, і таким чином, йому потім достатньо раз на рік приїжджати для того, щоб попередити нові каменеві утворення.

- Що побажаєте трускавчанам і гостям міста на закінчення нашої розмови?

- Скажу те, що немає ідеально здорових людей. Є просто не до кінця обстежені. Тому усіх наших, і не наших, пацієнтів запрошую до Трускавця, якому немає альтернативи, або, як я завжди кажу, - Трускавець forewer - Трускавець назавжди.

Андрій Говіщак, газета «Франкова криниця Підгір’я»

Звіт мера чи Таємна корида

У діалозі "влада-громада" індикатором є принцип підзвітності. Відповідні законодавчі норми регламентують право громади заслухати й дати оцінку діям влади.

І хоча так вже ментально склалося, що в принципі більшість громадян переконані у закритості органів місцевого самоврядування, звіт міського голови засвідчив прозорість діяльності і намагання Лева Грицака вислухати усі, часом полярні і упереджені, думки і сприяти вирішенню проблемних питань.

Звіт відбувався в актовому залі санаторію "Карпати" і те, що там не було де яблуку впасти, свідчить про активність трускавецької громади, небайдужість до питань самоврядування. Однак помітними були й заплановані демарші людей, яких до приміщення "Карпат" підвозили мікроавтобусами.

Власне сам звіт голови супроводжувався демонстрацією слайдів: показники соціально-економічного розвитку, надходження до бюджету, розподіл коштів. Ця обов'язкова для звіту змістова частина було трохи переобтяжена цифрами та графіками і не завжди сприймалася. А от фотопрезентація об'єктів комунальної власності - шкіл, дошкільних установ, лікарні, котелень, доріг, басейну, - які були реконструйовані за кошти бюджету розвитку, вражала масштабністю зробленого і відверто дратувала негативно налаштованих до влади: бо факти, дійсно, вперта штука і проти них не попреш, зробленого не применшиш, хоч і кортить до ознобу. Після зачитання звіту трускавчани мали можливість поставити запитання, і відразу стало зрозуміло, хто прийшов зі своїм наболілим, а хто, підбурюваний опозицією, просто брав за горло. Впали в око й кулуарні "консультації" депутатами окремих промовців. Депутат Юрій Яворський, окрім цього, користувався й послугами власного оператора, який знімав звіт Лева Грицака на камеру, очевидно, з віддаленою проекцією "під вибори". А от депутат Богдан Процишин, як завжди, був демонстративно креативним. Раніше це виявлялося в стилях головних уборів, у день звіту особливість була дещо іншого характеру: заплутався у власних бажаннях і баченнях - чому, мовляв, заасфальтували міжбудинковий проїзд біля будинку 19, що на вулиці Івасюка, де живе його мама. Незрозуміло було: це добре чи зле, втім алкогольний кураж завжди спричинює певне роздвоєння.

Спектр піднятих людьми проблем був доволі широким: від глобальних - дороги, вода, до індивідуальних - дах, що тече. Гостро стояло питання про вулицю Сагайдачного, де нема світлофора, а дорога у поганому стані. Мер пообіцяв світлофор встановити, а ремонт дороги, як пояснив, вже розпочався, однак об'єктивною реальністю є й те, що в умовах неприйняття бюджету, це зробити неможливо, як зрештою, і в інших містах України. Ну а те, що на Сагайдачного є нова котельня, якраз спростовує думку про нібито "забуту Богом" вулицю.

Про історію колишнього гуртожитку "Буджитлосервісу" (Сагайдачного,3), елемент піару пана Яворського - немало говорили й цього разу. Пані Іванна Спурза, голова ОСББ "Довіра", робила чергові закиди мерові щодо дороги біля будинку. Грицак нагадав мешканцям, що будинок на балансі міської ради зовсім недавно, тому не можна вимагати всього і відразу, і так пішли на порушення, роблячи ремонт на суму 70 тис. грн., але вочевидь ця тема була піднята більшою мірою для камери, а не задля конструктиву. Пан Шиманський торкнувся теми міського стадіону, водопостачання і ефективності розподілу ресурсів. На це отримав відповідь, що міський стадіон у власності міської ради, однак утримує його (без абсолютної зацікавленості і виключно з альтруїзму) санаторій " Карпати"; кошти від проданої землі пішли на реконструкцію водопроводів, каналізацій, збудована нова насосна станція, нові резервуари питної води, замінено обладнання для перекачування води, замінено трубопровід на вулиці Суховоля, вул. Данилишиних. Вже сьогодні вода цілоденно подається в один з мікрорайонів (Стебницька, Данилишиних, Стуса). Говорив голова, що процес покращення водопостачання затягнувся, але криза є однією з причин затримки не одного капіталовмісного проекту. Пан Шиманський, ставлячи питання і слухаючи відповіді, якось навіть не помітив, як пробивалася до мікрофону жінка-інвалід з букетиком нарцисів у руках. Її майже силоміць утримували, не підпускаючи до мікрофону. Не говоритимемо тут про шляхетність, але представнику "греко-католицької інтелігенції" - так величає себе пан Шиманський - не завадило б відповідно себе й поводити. Щоправда, пані виявилася "міцним горішком", бо, представляючи міську організацію інвалідів, звернулася до нашої редакції з проханням надрукувати те, що хотіла сказати громаді, на шпальтах нашої газети.

Як можна віртуозно перекручувати події, прекрасно продемонстрував голова ГО "Воля" пан Шоломіцький. Тема автономного опалення, яка була козирною картою одного опозиціонера, тепер отримала несподіване наповнення: раніше вимагали списати борги мешканцям, що встановили автономне опалення, сьогодні проблема: чому ж борги списали?

Міський голова вислухав усіх бажаючих виступити і сказав, що корисно почути питання від опозиції. Правда, прикметно було те, що влада не підготувала "домашніх заготовок", а питання від опозиції потвердили думку : все добре там, де нічого не роблять.

Два дні по тому

Депутат Яворський, який на звіті міського голови перед громадою, запросив всіх бажаючих прийти на сесію міської ради, де депутати "оцінюватимуть роботу Лева Грицака", не очікував, що потрапить у халепу, причому з власної винахідливості.

Відповідно до регламенту голова доповідав 30 хвилин, обговорення мало б тривати до години, але, розпочавшись о десятій ранку, дискусії продовжувались до 17 год. Щось пішло не за планом.

Але про все по черзі. Після виступу голови депутати задавали питання. У кожного свої "коронні". Поважаю обов'язок депутатів, які представляють інтереси громади у раді, але коли депутат стає експертом у всіх галузях: починаючи від реконструкції, нарахування оплати за теплопостачання, питань реклами курорту до якості гурткової роботи ( порівняльний аналіз вільної боротьбі у ДЮСК і клубі "Спартак") мимоволі напрошується висновок або про перманентне дилетантство, або про віртуозну глобальність мислення державного мужа. Але державницький підхід завжди орієнтований на конструктив і професіоналізм, а пан Яворський кидав словами і дуже дисонував з представниками органів виконавчої влади, які йому чітко й аргументовано давали відповіді.

Василь Стечкевич, начальник управління УЖКГ і Б: "Загальна площа відремонтованих дахів складає 19 тис. кв.м. на загальну суму 1 млн. 137 тис.297 грн. Залишилося ще 15 % дахів, що потребують ремонту. Є недоробки на стиках і з парапетами. Роботи з теплопостачання на вул. Сагайдачного проводились відповідно до концепції теплопостачання. Виконане основне завдання - переключення від котельні "Трускавецькурорту" до новозбудованої котельні. Але не було здійснено реконструкції теплових мереж, ці кошти мали б бути закладені у бюджеті 2010 року."

Орест Лобик, завідувач міськвно: "ДЮСК відповідає всім вимогам чинного законодавства стосовно організації роботи з дітьми, і роботу цього спортивного закладу взагалі не можна порівнювати в цьому сенсі з клубом "Спартак".

Лев Грицак, міський голова :" Реклама курорту - життєво важливий напрям роботи міста. Зараз розробляється положення про рекламу. Неодноразово збиралися керівники оздоровниць, які нібито розуміють важливість проблеми, але разом з тим не поспішають вкладати кошти".

Лунали запитання стосовно статусу курорту, реконструкції КП "Наше місто", організації ОСББ, автономного опалення, неефективного освоєння коштів і зловживання в органах виконавчої влади. Богдан Процишин запропонував здійснити віртуальні мандрівки містом. Правда шкода, що "віртуально" від окремих депутатів і "реально" від працівників виконкому, які щоденно роблять свою роботу, - це не зіставні речі. Депутат Сарахман запропонував припинити політичне судилище тих, хто об'єднався в пориві критиканства. Щоб дієво критикувати, треба мати з чим порівнювати. Власне, голе критиканство примусило депутата Володимира Маринкевича згадати його історію праці в контролюючих органах, коли керівник примушував знайти недоліки, а за відсутності їх вигадати. "Давайте дивитися об'єктивно на речі, коли басейн реконструювався, всі, кому не лінь, писали про зловживання. Сьогодні ж , коли там повно дітей, і проводяться щодня якісь заходи - це вже перестало бути цікавим. Тепло в школах, лікарні, добре харчування - це треба бачити. А щодо освоєння коштів - закиди мають бути спростовані, бо все перевірили відповідні органи. Дивно те, що за відремонтовану вулицю Данила Галицького відпочивальники дякують, а свої критикують. Невже не розуміють, що ця вулиця працює на місто. Бо санаторій "Карпати", розташований на цій вулиці, сплатив податків на суму 8 млн. грн."

"Не треба лякати громаду тим, що бюджет розвитку не буде таким, як у минулі роки," - зазначив Орест Лобик. В містах України ситуація є аналогічною. Треба шукати інші шляхи залучення коштів, кошти державних та обласних програм у напрямку енергозбереження, ЖКГ, розвитку освітньої галузі. Зокрема в минулому році для відділу освіти залучено 1млн.563 тис. грн. з обласного бюджету. Не треба сидіти склавши руки, треба думати і працювати. Йосип Свіжинський сказав, що "дуже зручно зняти з себе відповідальність, а що зробили дві найбільші в раді фракції, щоб ініціювати перед своїми партіями, котрі були при владі, введення податку за землю для відомчих санаторіїв - це б суттєво наповнило бюджет і вирішило багато проблем міста".

Словесні дискусії точилися довго і тривали б ще не одну годину, але всі чекали розв'язки. Треба голосувати, але виникло питання: за що? Відповідно до проекту рішення "звіт голови про роботу органів виконавчої влади взяти до відома. Роботу органів виконавчої влади визнати задовільною/незадовільною". Тут і почалося найцікавіше: опозиціонери за будь-яку ціну хотіли голосувати за "роботу міського голови визнати задовільною/незадовільною". Так питання не стояло і не розглядалося. І врешті-решт у бюлетені для таємного голосування внести таку версію не вдалося. Ви здивувалися, чому для таємного? Просто депутат Яворський, який запрошував трускавчан на звіт голови задля прозорості і демократичності…запропонував голосувати таємно. Видно не хотів, щоб ним же замовлена телекамера, відзняла якось не так підняту ручку. У підсумку - звіт взято до відома, словесні списи зламано, а день місцевого законотворення перетворився в черговий раз на кориду, де тореадор не знав, нащо махав червоною шматиною… потайки, сам з собою.

Галина Татаревич, головний редактор газети «Франкова криниця Підгір’я»

Думка з приводу...

Члени Трускавецької міської організації інвалідів, присутні на звіті міського голови, обурені тим, що їм не дали слова і тим, що голосування по звіту було таємним. Навіщо тоді депутати запрошували громаду? Подаємо свою думку про міського голову.

Через кризу живеться нелегко всім, але інвалідам ще важче. Я дякую всім, хто в цей непростий час не збайдужів, співпрацює з інвалідами, знаходить час і можливості допомогти неповносправним, дякую за людяність і допомогу: Володимиру Маринкевичу, Євгену Юнику, Андрію Кульчинському, Руслану Крамару, Руслану Козиру, Володимиру Козявкіну, Миколі Ляхоцькому, Олександру Чебаненку, Євгену Сухіні, Олександру Шишку, Петру Іванишину, Володимиру Наконечному, Сергію Мойсеєву, пп. Настьошину, Пірцусу, Головатому, керівникам аптеки №329, ПП "Галич 444", ТзОВ "Сяйво", "Приватбанку", "Вавілону", ПП "Край", санаторію "Арніка".

Покійна голова асоціації інвалідів Світлана Миколаївна Казьміна рекомендувала нам Лева Грицака як покровителя і друга. Зі всіма проблемами я в першу чергу йду до голови. І жодного разу Лев Ярославович не залишив поза увагою моє прохання. Навіть хворий інвалід розуміє, що жодна людина не може виконати все одразу, забезпечити всіх, відремонтувати все.

Я зверталася про допомогу і до голови ОДА Кмітя і до голови комітету Верховної Ради у справах інвалідів Сушкевича - відповіді приходили великі, обіцянок багато, а де допомога? А Лев Ярославович з мого подання надавав інвалідам матеріальні допомоги відповідно заяв і звернень. Завдяки міському голові наша асоціація має тепле офісне приміщення, в якому розпочали ремонт, буде замінено вікна, двері, підлога. Чекаємо на нові меблі і оргтехніку. Асоціація інвалідів звільнена від орендної плати, надано земельну ділянку під магазин та робочі місця. А також потребуючі інваліди отримали інвалідні візки; відкрита соціальна аптека для незахищених верств та інвалідів; постійно організовуються круглі столи з представниками влади - соціального захисту, терцентру, пенсійного фонду, кожен може висловити свою думку, пропозицію; представники асоціації інвалідів входять в Координаційну раду; сім'ї, де є двоє і більше інвалідів, отримують допомогу.

Я вже не кажу про урочисті святкування в "Гражді", "Карпатах" з обідами, на яких завжди зали повні, бо інваліди раді можливості поспілкуватися. Ці ж люди в більшості сидять у чотирьох стінах, а хочеться вийти, побачити друзів, знайомих, послухати концерт. Надається транспорт для поїздок інвалідів до Львова на збори, екскурсії.

Коли я розповідаю про нашу співпрацю з міською владою і міським головою, нам заздрять. Для прикладу, міська рада Львова не хоче виділяти приміщення для обласної організації інвалідів. Не мають офісів і в інших містах.

Лев Ярославович неодноразово нагороджувався почесними грамотами Львівської обласної асоціації інвалідів, знають його з доброї сторони і у Всеукраїнській організації інвалідів у Києві. Бо розповідають про це неповносправні, які пам'ятають добро.

Можливо, не всі пункти програми соціального захисту і реабілітації інвалідів за 2007-2010 роки до кінця виконані, але зроблено багато.

Надія Заблоцька, голова ТМАІ та 25 інвалідів, які прийшли на звіт міського голови 22 квітня

Історичні витоки святкування дня матері

У травні, коли прокинеться від сну природа, коли задзвенить у блакиті пташиний спів, коли травою і квітами замаїться земля, теплий весняний вітер принесе до нас Свято Матері. Це день, коли вітають матерів, дарують квіти і усмішки, висловлюють свою шану, любов і повагу всі: і неповнолітні діти, й ті, що вже стали дорослими, можливо, вже й самі є батьками. У цей день згадують світлу пам'ять і тих матерів, що відійшли у вічність, але завжди живуть у серцях своїх дітей.

Історія цього свята така... У 1908 році молода американка Анна Джервіс з Філадельфії виступила з ініціативою вшанування матерів як знак пам'яті про свою матір, що передчасно померла. Вона писала листи до державних установ, законодавчих органів, видатних осіб з пропозицією, щоб один день у році присвятити вшануванню матерів, її старання увінчались успіхом. У 1910 році штат Вірджінія перший визнав День Матері як офіційне свято, а в 1914 році його визнано законним святом для усіх Сполучених Штатів Америки.

У Європі Свято Матері почали відзначати після першої світової війни. Було це викликано воєнним лихоліттям, через яке постраждало багато людей. Війна, з одного боку, завдала значних збитків, а з іншого -загострила потребу у чистому і шанобливому ставленні до жінок-матерів, які зазнали найбільшого горя через втрату своїх чоловіків чи дітей або й самі загинули.

У 1929 році Союз українок Галичини звернувся до громади з пропозицією зробити й у нас цей день святом. Думка жіноцтва знайшла щиру підтримку всіх культурно-просвітніх товариств. Після загарбанням нашої батьківщини Москвою свято було ліквідовано. За радянських часів, на противагу Дня матері було насаджено міжнародний жіночий день – 8 березня, яке було прийнято на міжнародній конференції соціалісток у 1910р. в Копенгагені, за пропозицією Клари Цеткін та Рози Люксембург, що співпадає з єврейським святом Естерн. Цим самим вони проголошували рівні права чоловіка і жінки, а радянська влада забезпечила цю рівність тим, що дала жінці в руки лопату, відбійний молоток, посадила на трактори – зробивши з неї тяглову робочу силу, відібравши від матері традиційну функцію – берегині сімейного затишку, жіночність, материнське щастя, одним словом – забрали те, що було даровано їй Богом. Проте Господь Бог благословив для  нас незалежність і ми тепер маємо прекрасну можливість святкувати це свято.

Але найперше День Матері - це свято родинне, важливий засіб виховання дітей. Саме діти мусять пізнати, ким є для них мама, що зробила вона для них і якої пошани заслуговує. Про це, звичайно, має сказати дитині хтось інший: батько, старші брати-сестри, учитель, вихователь. Бо щоденні старання мами дитина сприймає як щось природне, само собою зрозуміле, і тут дитині треба звернути увагу, нагадати про можливість подякувати мамі за її працю.

Важливо привчити дітей, щоб у цей день вони пам'ятали і про інших матерів: старих, самотніх, тих, кого нема кому привітати, тих, що втратили своїх дітей, або, тих, кого навіть у цей день не привітають рідні діти.

Свято Матері - свято любові та пошани, і єдина справжня нагорода за нього - взаємна любов! Любов матері є основою і джерелом життя. В усьому світі мірою вартості людини вважається її вдячність матері за життя, за всі її старання, виховання й самопожертви.

Бути матір'ю - це велике щастя, але і велика відповідальність. Безперечно, Господь, даючи жінці ласку зачати нове життя, наділяє її здоровим інстинктом, даром всеобіймаючої любові, яка дозволить майбутній матері належно виконати своє завдання. Але цей дар Божий не звільняє матері від людських слабкостей та недоліків. Треба великих і свідомих зусиль, щоб бути на рівні своїх завдань, а тим більше - бути українською матір'ю.

Українським матерям довелося пережити такі випробування, яких не зазнали інші народи. Хто зрозуміє біль і страждання матерів, які мусили спостерігати муки своїх дітей в часи голодоморів, а ніхто не прийшов на поміч, ніхто не захистив ні їх, ні їхніх дітей. Світ мовчав, мовчав навіть тоді, коли найкращі сини і дочки народу гинули під Крутами, в Бродівському котлі, в Гулагу, на Соловках, страждали у сибірських тюрмах або німецьких таборах, а передчасно посивілі матері не могли допомогти своїм дітям. Замість праці на благо своїх дітей вони виконували найтяжчу роботу на "колгоспних ланах" чи на "будовах світлого майбутнього".

Усі вони випили свою гірку чашу "до дна", але не зламались! Вони дали Україні Шевченка і Лесю Українку, Коновальця, Бандеру і Чупринку, Стуса, Чорновола і Стецько... Саме їм маємо завдячувати согоднішнім днем і своєю Незалежною Державою!

Ці страждання, ці муки і біль могла зрозуміти лише одна мати - Мати нашого Спасителя, яка сама пережила людську злобу і несправедливість до її Сина - Ісуса Христа. То ж недарма в нашому народі називають Святу Марію нашою небесною Матір'ю.

Любов, повага до матері у свідомості українця переноситься на рідну землю, свій край, Вітчизну. Найкращі національні митці у своїх творах оспівували і прославляли рідний край, порівнювали свою землю з рідною матір'ю. Ця щира любов лежить в основі патріотизму, стійкості і незламності тих, хто боровся і бореться за добро і незалежність України, хто у найтяжчі часи і лихоліття не шкодував сил, а часом і ціною власного життя оберігав свою Україну.

Тарас Шафран

Три грані материнства

Перший у світі  чоловік назвав першу в світі жінку Євою. Оскільки Єва в той момент була витоком всіх наступних поколінь жінок, то сьогодні ми можемо говорити про те, що ім’я Єва – це не просто ім’я конкретної жінки, але ім’я, яке характеризує суть і природу жіночості як такої. Єва, по-єврейськи Хавва, перекладається як та, що дає життя. В цьому заключається її природа і життєве призначення – давати життя, а те, яким чином це відбувається, пояснює історія її творіння. Відповідно до Біблії, історія людства почалася з того, що Бог, який є любов, забажав поділитися Своює любов’ю ще з кимось. При цьому, було важливо, щоб той хтось мав з Ним одну природу, а тому був здатний приймати Його любов. Враховуючи це, Бог створив чоловіка на Свою подобу.

«І сказав Бог: Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою… І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив…» (Бут. 1:26-27).

Слова «творити» в 26 і 27 віршах в оригіналі мають різні значення. Слово «створімо»  у 26 вірші - переклад єврейського слова «бара», що означає «утворювати з нічого» (в значенні матеріального). Слово «створив» у вірші 27 – переклад слова «аса» має значення «утворювати з чогось, що уже існує в матеріальному світі». Бог використовує ці 2 слова, щоб показати подвійну природу людини. Духовну частину людини Бог створив не з матеріальних речей, а з Божого Духа. А «будинок» для духовної частини Бог створив з пороху земного. Через духовну частину чоловік спілкується з Богом, одержуючи Його любов, а  через фізичну – з матеріальним світом.

Після творіння Бог подивився на життя чоловіка і сказав: «Не добре, щоб бути чоловіку самотнім…» (Бут. 2:18).

Це справді сенсаційна заява! Не добре, що чоловік один! Чому? Тому що, маючи спілкування з Богом і отримуючи Його любов, чоловік ні з ким нею не ділився, у нього не було нікого, кому він міг би передавати Божу любов. Так, були тварини, але за своєю природою вони виявилися не здатними сприймати її, тому Бог вирішив створити ще одну людську істоту. Таким чином, поява жінки – це бажання Бога примножувати Свою любов, а метод, який використав Бог для створення жінки, пояснює Його задум.

«І вчинив Господь Бог, що на Адама спав міцний сон, і заснув він. І Він узяв одне з ребер його, і тілом закрив його місце. І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв із Адама, на жінку, і привів її до Адама» (Бут. 2:21-22).

Точно так, як Бог створив чоловіка з Себе Самого, так Він створив і жінку з чоловіка, тому чоловік за своєю природою є тим, хто дає, а жінка – одержувачем, який приймає і примножує. Тому будь-яка жінка – це людина з лоном, куди вона приймає від чоловіка, де вона виношує те, що прийняла і звідки вона, врешті-решт, народжує, стаючи матір’ю і даруючи нове життя, по крайній мірі, у трьох сферах.

Фізичне материнство

Для можливості фізичної вагітності Бог наділив кожну жінку фізичним лоном, яке володіє екстраординарними здібностями:

  Матка влаштована так, що в період вагітності її стінки настільки потовщуються, що утворюють щось на зразок захисного екрану, який повністю захищає дитину від ворожих проявів зовнішнього світу.

  Центр тяжкості тіла жінки змінюється так, щоб живіт не переважував і вона могла, не падаючи, продовжувати жити нормальним життям.

  І найдивніше: під час пологів, коли жінці потрібно тужитися, в її черевній порожнині виникає настільки сильний тиск, що якби він виник у чоловічому тілі, чоловік би просто лопнув, а для жінки це не смертельно.

В це лоно жінка і приймає чоловіче насіння. Однак, цього недостатньо для зачаття! Розказуючи про жінку на ім’я Рут, Біблія говорить: «…а Господь дав їй вагітність…» (Рут.4:13).

Це дуже важливо! Люди звикли думати, що фізична вагітність – це банальний результат статевих відносин, але це не зовсім так. Статеві відносини закінчуються вагітністю не завжди, а тільки якщо Бог її дасть. Народження Ісуса Христа – яскраве свідоцтво ключової ролі Бога в цьому питанні. «… Не бійся, Маріє…І ось ти в утробі зачнеш, і Сина породиш… Марія озвалась до Ангола: Як же станеться це, коли мужа не знаю?... Дух Святий злине на тебе, і Всевишнього сила обгорне тебе» (Лк.1:30-35).

Марія завагітніла взагалі без інтимних стосунків, а просто тому, що Бог дав їй вагітність.

Таким чином, фізична вагітність – це той особливий випадок, коли Бог торкається жінки, посвячуючи її тим самим в матері. Тому вагітність – це не випадок і не «зальот»! Вагітність – це частина Божої волі в житті жінки, це частина її жіночої долі і її призначення, для якого кожна жінка і була створена.

Практично це означає, що до питання зачаття дитини не можна підходити безвідповідально. Зачаття або будь-яка можливість зачаття – це особливий духовний акт доленосного входження Бога в життя жінки. Не можна забувати про це! Саме тому багато священнослужителів і християнські психологи рекомендують практикувати подружжю спільну молитву перед кожною інтимною близькістю. По-перше, це позитивно впливає на якість самого інтимного життя, по-друге, на якість подружніх відносин в цілому і, нарешті, на можливе зачаття дитини.

Після зачаття настає період виношування. Біблія говорить: «Бо Ти вчинив нирки мої, Ти виткав мене в утробі матері моєї, прославляю Тебе, що я дивно утворений! … І кості мої не сховались від Тебе, бо я вчинений був в укритті, я витканий був у глибинах землі! Мого зародка бачили очі Твої, і до книги Твоєї записані всі мої члени та дні, що в них були вчинені, коли жодного з них не було...» (Пс. 138).

Виношування – це процес, в результаті якого Сам Бог створює нову людину, використовуючи для цього жіночий організм. Тому спосіб життя одруженої жінки повинен бути таким, щоб в будь-який момент вона виявилася готовою стати співпрацівницею Бога по створенню нового життя. Справа в тому, що першою формується нервова система, головний, спинний мозок і серце, потім руки, ноги, очі і вуха. Будь-яка материнська хвороба, травма, шкідлива звичка чи неправильний спосіб життя безпосередньо впливають на формування дитини. Небезпеці піддаються ті частини нового організму, які знаходяться в стадії формування саме в цей момент. Наприклад, якщо щось відбувається з матір’ю на третьому тижні вагітності, це відіб’ється на спинному і головному мозку дитини, якщо на восьмому тижні – проблеми можуть бути з ротом, вухами чи кінцівками.

Якщо спосіб життя жінки не передбачає її готовності до вагітності, вона піддає себе, свою сім’ю і майбутню дитину величезній небезпеці, перешкоджаючи тим самим Богу створювати нову людину. Тому жінці необхідно молитися не тільки перед кожною інтимною близькістю, але й особливо про свою дитину кожен день вагітності, включаючи і пологи. І тільки тоді відбувається перше чудо материнства – поява на світ нової людини.

Емоційне материнство

Дещо подібне відбувається і в емоційній сфері: жінка приймає в себе емоції від оточуючих її людей, особливо від свого чоловіка, і створює дещо абсолютно нове з того, що прийняла в себе.

В певному змісті процеси, які при цьому відбуваються у внутрішньому світі жінки, дуже схожі на органічні процеси в біології. Наприклад, здоров’я будь-якої рослини визначає основним чином ґрунт, в якому вона росте. Якщо посадити рослину в ґрунт, збагачений добривами, то вона пишно розростеться, якщо ні – зачахне. Рослина відображає те, що вона приймає від зовнішнього середовища, з яким вона пов’язана. Це легко перевіряється за допомогою експерименту. Наприклад, якщо взяти рослину, поставити її у воду, зафарбовану в червоний колір, то вона всмокче цей колір разом з водою, і це відіб’ється або на листках або на квітах. Те саме відбувається і в житті жінки. Жінка була створена, щоб приймати, тому вона багато в чому відповідає своєму джерелу, чоловіку, з якого вона була створена. Чим чоловік наповнює жінку, тим вона і стає. «Чоловік …образ і слава Бога, а жінка чоловікові слава» (1 Кор.11:7).

Тому, чоловіки, будьте, будь-ласка, дуже обережні з тим, чим ви «поливаєте» свою дружину, тому що вона прийме це, виносить і поверне вам назад, але не тільки те, що ви посадили, а дещо більше – те, чого ви зовсім не очікували.

Припустимо, у чоловіка з дружиною стався конфлікт, і він сказав їй: «Краще би я не женився на тобі!»  Можливо, чоловік сказав це поспішно і відразу ж забув про це, але ця фраза увійшла в жіноче серце, проникла в її емоційне лоно, подібно як один з мільйона сперматозоїдів проникає в матку, і жінка вагітніє… Вона вагітніє гіркотою і образою і починає виношувати її. Роками вона може сидіти тихо, а потім почнуться пологи. «Я не хочу більше з тобою жити! Я також людина! Я подаю на розлучення!» Чоловік, звичайно, від усього цього в шоці: «Що трапилося?» Так от, дорогі чоловіки, «дитина» образи, яка жила в ній всі ці роки, росла, розвивалася і , нарешті, з’явилася на світ.

Інший приклад: хлопець говорить дівчині: «А ти гарна!» - і через хвилину забуває про це, а вона, можливо, уже завагітніла емоційно. Вона буде носити сказані ним слова в собі і через якийсь час скаже йому: «Я тебе теж люблю!» Він буде в шоці: «Що значить ТЕЖ? Я нічого подібного не говорив! Це був просто комплімент».

У чоловіків немає лона. Вони забувають сказане. Жінка нічого не забуває. «Чи ж жінка забуде своє немовля, щоб не пожаліти їй сина утроби своєї?» (Іс. 49:15)

Отже, у жінки є емоційне лоно, вона приймає туди посіяне, виношує і народжує. Той, хто сіє в жінку вітер, пожне бурю, а хто посіє добро, пожне любов!

Духовне материнство

Проте у жінки є не тільки фізичне, не тільки емоційне, але й духовне лоно, в яке вона так само приймає, виношує і народжує дещо більше, ніж було прийнято!

Мабуть, найяскравішим Біблійним прикладом «жінки», в житті якої ми бачимо цей процес у всій його повноті, є, як не дивно, Церква. Будь-яка жінка, яка отримала від чоловіка в фізичному світі мікроскопічний сперматозоїд (лише одну клітину), виношує і народжує дитину, яка складається уже з мільярдів клітин. Так і Церква отримала з рук Христа в своє лоно лише 12 апостолів. І з того часу вона виношує і народжує дещо набагато більше. Вона примножує і примножує посіяне в неї. Вона не збирається повернути Богу тих самих 12 осіб. Вона збирається привести Йому мільйони чоловіків, жінок і дітей. Церква приймає насіння Слова Божого і примножує його в мільйонах людських душ, щоб таким чином представити їх Богу. Бог не збирається отримати назад тільки те, що дав. Він бажає отримати більше, ніж дав жінці, ім’я якої – Церква.

Те ж саме відбувається в духовному лоні будь-якої земної жінки. Якщо в жінку посіяти духовну ідею, потребу чи проблему, то вона прийме її в серце і буде працювати над нею до того часу, поки не прийде до якогось рішення.

Наприклад, якщо чоловік хоче, щоб молились за якусь потребу, йому необхідно сказати про це жінці. Вона прийме її в своє духовне лоно, де вона зустрічається з Богом, і, якщо необхідно, місяцями буде виношувати цю потребу і молитися за неї.

Згадайте, кому першому Ісус сповістив про Своє воскресіння? Жінкам! Ісус очікував жінок, людей з лоном, які приймуть звістку про Його воскресіння і ніколи не перестануть говорити про неї. Згадайте самарянку біля колодязя. Ісус дав їй послання, і вона перетворила його в успішну загальноміську євангелізаційну акцію. «З того ж міста багато-хто із самарян в Нього ввірували через слово жінки, що свідчила: Він сказав мені все, що я вчинила була!» (Ів. 4:39)

При цьому, отримавши насіння в своє духовне лоно, жінка, як правило, не здається до того часу, поки не отримає відповідь від Бога. Ісус розповів притчу, в якій зовсім не чоловік невідступно стукав у двері неправедного судді для того, щоб здійснилося правосуддя. Не чоловік наполегливо просив Ісуса про зцілення своєї дочки, кажучи «Так, Господи! Але ж і щенята їдять ті кришки, що спадають зо столу їхніх панів», а жінка, яка не здається до того часу, поки не закінчиться її духовна вагітність, і вона не буде готова родити.

Дорогі жінки, ви були створені Богом як люди з духовним лоном для того, щоб народжувати життя. Бог хотів і хоче, щоб ви духовно народжували не суперечки, а безумовну (Христову) любов.

Приймайте ж в своє лоно тільки істину, і нехай вона росте і розвивається. Нехай буде вона духовною дитиною кожної з вас і благословінням для церкви і всього цього світу. Зі святом вас!

Газета «Добра Новина»

Родина Левицьких: життя – на вівтар України

Журналіст Орест Лещишин (працює в газеті “Джерела Трускавця”) написав книгу “Від темряви до світла”. Її презентація відбулася другого травня в Дрогобичі у бібліотеці імені В’ячеслава Чорновола. Не дивлячись на вихідний день, читальний зал був ущент заповнений – і не лише людьми старшого покоління, як це зазвичай буває.

Чи може в українців бути спільна історія з російським окупантом?

Книга Ореста Лещишина “Від темряви до світла” розповідає про трагічну, але водночас і героїчну долю родини Левицьких. На жаль, важко сказати, що це відомі нашим сучасникам люди, бо ми не дуже добре знаємо свою історію, та й, за великим рахунком, ліниві й байдужі до неї.

Як сказано в анотації до книги, “Отець Милош-ЮрійЛевицький та його дружина Анастасія з Зубрицьких виховали восьмеро дітей, п’ятеро з яких загинули у боротьбі за незалежність України від рук німецьких та московських загарбників”. Мабуть, Орестові Лещишину вдалось оці загальні й пафосні слова наблизити до розуму й серця кожного читача. Він говорить, здавалось би, про звичні речі, до яких ми, дійсно, чого гріха таїти, вже звикли, бо змалку чуємо про звірства окупантів, їхні знущання над нашими людьми. Людський розум не мав би до цього звикати, але робить це, аби не збожеволіти, захищаючи людину не лише від фізичної, а насамперед від моральної смерті й деградації. Авторові вдалося досягнути головного – емоційного впливу на читача. Поєднавши художнє начало з публіцистикою і документалістикою, він сотворив синтетичне вариво, яке сприймається сучасником, навіть далеким від тих подій.

Глава сімейства отець Милош-Юрій Левицький був священиком у селі Далява нинішнього Дрогобицького району. Й досі про нього згадують не лише те, що він помер від тифу, сповідуючи хвору жінку, а й про ті добрі справи, які він зробив для селян.

Немало теплих слів у книжці присвячено й батькові Анастасії Левицької – отцю Михайлові Зубрицькому, який народився у сім’ї дрібного шляхтича в селі Кіндратів Турківського повіту. Він навчався разом з Іваном Франком і товаришував з ним. Після служби в армії юнак завершив навчання у гімназії й закінчив духовну семінарію. Отець Михайло Зубрицький допомагав селянам, захищав їхні справи у суді, виступав на їхній захист у газетах, знався в агрономії, механізації, був учителем і лікарем, тобто виконував ті функції, які, на жаль, уже втрачені нашими священиками на селі, не кажучи вже про місто.

Готуючись до вступу в духовну семінарію, Милош-Юрій Левицький познайомився з отцем Михайлом Зубрицьким, а відтак запізнався з його донькою Анастасією. Молодята пройшли через взаємне кохання, одружились і поїхали на парафію отця Милоша-Юрія Левицького – в Даляву. Завдяки молодому священику австрійці не наважилися переплавити церковний дзвін на гармати, хоча під час Другої світової війни він таки був переплавлений. У роки Першої світової війни о.Милош-Юрій Левицький у ранзі капітана служив польовим священиком, а потім повернувся до виконання своїх священичих обов’язків у Даляву. Невблаганна хвороба забрала його з життя. Він залишив дружину і восьмеро дітей.

Безперечно, приклад дідуся Михайла і батька позначився на вихованні дітей і подальшій їхній долі. Можна розмірковувати, як це робить автор книги, що тут відіграло вирішальну роль, - спадкоємність, коли у хід подій втручаються гени, чи, власне, виховання, - але факт залишається фактом: усі восьмеро дітей воювали за незалежність України, а п’ятеро з них віддали за неї своє життя. Саме фізичне знищення національної, а, точніше, націоналістичної еліти (і про це говорили на презентації) призвело до нинішньої бездуховності, коли ті, хто звично зараховує себе до цієї еліти, не можуть упоратися з завданнями сьогодення, програючи раз-у-раз бої манкуртам і антиукраїнцям, ризикуючи програти й усю війну за справжню, а не декларативну незалежність.

Змалечку всі діти Левицьких в тій чи іншій мірі брали участь у національно-визвольних змаганнях. Здається, іншого в національно свідомій родині й не могло бути, хоча Орест Лещишин у своїй книзі не відходить від гіркої правди. Мова йде не лише про підступність і жорстокість окупантів, а й про зраду з боку учасників національно-визвольних змагань: одні зламалися від тортур, інші виявилися звичайнісінькими боягузами.

Автор книги послідовно розповідає про дітей Милоша-Юрія та Анастасії Левицьких. Ось Юрій, який став членом Організації українських націоналістів. Це не без його участі на гуртожитку гімназії у Львові вивісили синьо-жовтий прапор. Зрештою, за націоналістичні погляди його з гімназії й виключили. Не втримався він і в духовній семінарії.

Юрій Левицький змалку був жартівником (Орест Лещишин звернув увагу на цю особливість його характеру) і, здається, навіть у своїй підпільній діяльності робив усе, “жартуючи”. Так, донощику Сікоцівському на Андрія з дверей вибив сук, в діру вставив жолоб і залив туди гноївки. Щоправда, перед матір’ю він це заперечував, але дружина донощика здогадувалася, хто це міг зробити.

Згодом Юрій і його сестра Зеня потрапили до польської в’язниці. “Визволення” несподівано настало від Сталіна і Гітлера, які розділили тодішню Польщу. Юрій, Зеня, а також ще дві їхні сестри Галя і Марійка поринули у Львові в підпільну роботу. Юрій здобував для ОУН військову інформацію, Галя була керівником зв’язку Крайової Екзекутиви ОУН. Зеня виконувала доручення провідника Екзекутиви Володимира Тимчія (“Лопатинського”).

Першою з великої родини Левицьких загинула Зеня. Вона була знайома зі Степаном Бандерою. У числі двадцяти активістів ОУН брала участь у нараді в Кракові, коли той став Провідником ОУН. На цій же нараді було вирішено активізувати роботу в Західній Україні та скерувати туди багатьох активістів ОУН. Коли Зеня з бойовими побратимами пробиралася до Львова, в селі Устиянове за ними вже мчали солдати на конях. Разом з прикордонниками були й енкаведисти, а згодом підоспіло ще й декілька танків. Зеня знищила усі документи й підірвала себе і побратимів гранатою. Автор вустами Володимира Тимчія стверджує, що повстанців зрадили свої ж.

Чи не найтрагічнішою виявилася доля Марійки Левицької. Від пережитого вона закінчила свої дні у психіатричній лікарні. Її заарештували 28 березня 1940 року. Дівчина ще не знала про смерть сестри Зені. Їй довелося пройти крізь тортури енкаведистів, від чого й потьмянів її розум. Автор книги знову дотримується суворої правди життя, коли пише про “доброго” і “злого” слідчих. Але навіть “добрий” слідчий Гуменко не міг зарадити лихові, бо був лише гвинтиком безжалісної системи. З іншого боку, ми дізнаємося і про зрадників з числа націоналістичного підпілля. “Злий” слідчий Пімєнов (і тут Орест Лещишин не втримався від простого, але не виправданого, як на мене, з художньої точки зору, ходу – зображує його дегенератом, який у дитинстві знущався над тваринами) робить їй очну ставку спочатку з Богданом Івашківим, який не витримав тортур і здав побратимів, а потім – з одним із керівників Львівської Екзекутиви ОУН Володимиром Гасиним. “Було видно, - пише Орест Лещишин, - що енкаведисти з ним також не цяцькались, але таким понівеченим, як Івашків чи навіть Марічка, він не був”.

Чи не найбільше художнє начало Ореста Лещишина у цій книзі проступає в епізодах, пов’язаних саме з життям і смертю Марійки Левицької. Тут і її щира молитва до Бога, коли вона просить прощення за всіх, у тім числі й за ворогів: “Потім почала молитися за Івашківа та Гасина, потім – за Гуменка, Пімєнова, Яковлєва (ще один енкаведист, який допитував Марійку – А.В.), згадавши слова матері, що любити треба навіть ворогів своїх. “Нехай пробачить їх Бог!” – прошепотіла, перш ніж завершити молитву словом “Амінь”.

Тут і видіння Марійки, пов’язані з Помаранчевою революцією й подіями після неї:

“... Велике місто. “Більше, ніж Львів. Напевно, Київ”, - подумала Марійка. На величезному майдані сотні тисяч, а, може, й більше мільйона людей. Майорять прапори і синьо-жовті, і якісь помаранчеві, і ще якісь. Перед людьми на сцені високий мужчина, який був би красивим, якби не спотворена шкіра обличчя. Поруч з ним невисока красива жінка з завитим косою довгим волоссям.

“В нього обличчя таке ж, як і в мене. Мабуть, теж хворів на віспу. Цікаво, що тут відбувається? Напевно, щось дуже важливе”, - подумала Марійка...

... Ці ж мужчина і жінка, а також інші якісь люди, деякі мордаті і пузаті, сваряться, тикаючи один в одного пальцем. Усі шикарно вдягнуті. Всі, без сумніву, не бідні. Сваряться, а прості люди думають, як звести кінці з кінцями. “Ситий голодного не розуміє”, - подумала Марійка”.

Зрештою, тут же ми з’ясовуємо, чому книжка називається “Від темряви до світла”:

“Яке сліпуче світло! Марійка відчула себе легкою-легкою. Проминає темний тунель, летить до цього світла. Бринить якийсь чудовий спів. “Нарешті настане спокій. Прийми, Господи, мою душу!” – подумала Марійка.

Коли лікарі та медсестри збіглися в палату Марійки, вона вже не дихала. Але на її обличчі застигла щаслива посмішка. Вперше за останні роки”.

Услід за Зенею Левицькою загинула її сестра Галя. Її теж заарештували за участь у підпіллі. Дівчина вирішила за краще проковтнути ампулу з ціанистим калієм, ніж під тортурами видати ворогам своїх бойових побратимів.

У застінках НКВД гине і Юрій Левицький. На відміну від Марійки, яка заперечувала свою належність до ОУН, він зізнається у цьому, але не видає своїх бойових побратимів. Здається, з ворогами він востаннє “жартує”, говорячи про тих, кого вже арештували, а, значить, відпиратися немає сенсу, або про тих, хто загинув. 29 жовтня 1940 року він почув вирок Львівського обласного суду – розстріл. “Також гідно, - пише Орест Лещишин, - з високо піднятою головою і посмішкою на устах, з Богом у серці і з матір’ю та братами і сестрами на думці зустрів Юрій Левицький ворожу кулю”.

Незабаром жертвою окупантів, але вже німецьких, стає ще одна представниця великої родини Левицьких – Іванка. Вона співпрацювала з українським підпіллям у Миколаєві, намагалася бути обережною, знаючи про трагічну загибель сестер і брата, але випадково попалася під час облави:

“Раптом ранкову тишу перебили вигуки німецькою мовою, - пише Орест Лещишин. – Іванка та інші, приречені на розстріл, стоять під стіною, а в них ціляться німецькі солдати в гельмах і довгих шинелях.

... “Вони загинули від одних окупантів, а я – від інших. Скоро побачимось у потойбічному світі”, - подумала Іванка і почала подумки молитись.

Від звуку пострілів зграї птахів з криком зірвалися з дерев у небо.

- Господи, - ледве встигла викрикнути Іванка, відчувши нестерпний біль у грудях...”.

П’ятеро з восьми дітей загинули за незалежну Україну. Чи можна передати словами біль матері, яка не провела їх в останню путь і навіть не знала, де їхні могили? Чи може у нас сьогодні бути спільна історія з російським окупантом, до чого закликають януковичі й табачники?

Чуття історичної правди та інтуїція

Зазвичай презентації книжок бувають лише блідими копіями самих книжок. Не стала винятком, на жаль, і ця зустріч, хоча Союз українок і п.Ольга Сятецька як ведуча доклали чимало зусиль, аби емоційний заряд зберігся надовго. На подібні презентації здебільшого приходять ті, хто не оминає жодного патріотичного заходу. Людина може і книжки не прочитати, але обов’язково хоче висловити думку про неї. Добре, якщо це йде з душевної простоти. Але ж є ще у нас штатні “імпрезіоністи”, про яких писав незабутньої пам’яті Василь Іванишин.

Дійство благословив отець Мирослав Соболта. На його переконання, кожна родина повинна нести дух святості. Приклад родини Левицьких це яскраво підтверджує. Священик висловив думку, що до справжньої любові можна прийти через жертву. На жаль, і на родині Левицьких це відобразилось уповні.

Відтак слово було надане президентові Благодійного фонду “Літопис УПА” п.Миколі Посівничу, за сприяння якого і вийшла книга Ореста Лещишина “Від темряви до світла”. Відразу зазначу, що до жерців імпрези кандидат історичних наук явно не належить. Не дивлячись на відносну молодість, його можа по праву віднести до сподвижників сучасної національної ідеї. Свідченням цьому є багатотомна видавнича діяльність фонду. Зокрема, вже вийшло 65 томів “Літопису УПА”. Він говорив про тяглість боротьби, спадкоємність поколінь, а також про брак еліти, вимореної голодоморами й замордованої НКВД. “Поки ми бігали з прапором, виборюючи незалежність, - бідкався Микола Посівнич, - інші робили бізнес”. На жаль, це гірка правда, і бізнес робили не лише колишні комсомольці чи манкурти без роду й племені, а й ті, хто нині звично зараховує себе до національної еліти. На його переконання, ми повинні перейняти досвід Ізраїлю, де національна історія досліджується на прикладі окремих родин. Можливо, й так, але слід при цьому враховувати менталітет українців, несуголосний з менталітетом жидів.

Чимало цікавих речей розповів професор Михайло Шалата. Ім’я родини Левицьких не було для нього невідомим, і чимало публікацій ученого свідчать про це.

Членкиня Союзу українок і місцева депутатка Віра Байса цілком у стилі “жерців імпрези” розповіла про те, як і вона долучилася до встановлення меморіальної таблиці в Даляві, але розповідала радше не про родину Левицьких, а про свою участь навколо події в зв’язку з виходом книги і її презентацією. Її емоційна розповідь про розкопки у Дрогобичі й як мало не самотужки вона протистояла компартійній Раді Міністрів у Києві вартують пера генія словесності. Але поки живуть люди, готові слухати її з відкритим ротом, доти непересічний феномен Віри Байси приноситиме плоди – насамперед їй самій.

Отець Василь із Сільця заперечив Вірі Байсі щодо того, аби кожен школяр відвідав в’язницю на Лонцського у Львові, посилаючись на нестійку психіку дітей. Мовляв, як би психічні розлади не стали прикметою нашого часу, як і тоді, коли, за словами Віри Байси, чимало наших краян сходило з розуму, побачивши життя окупантів.

Отець Василь також зазначив, що якби посольство Канади в Україні дозволило Орестові Лещишину вилетіти до Країни Кленового Листя, то книжка вийшла би цікавішою і змістовнішою. Про це у передмові до книги згадує і сам автор. Будемо сподіватися, що його мрія все-таки здійсниться, і нове видання книги, про яке говорили, засяє новими барвами.

Долучився до виступу всюдисущий Леонід Гольберг, який готовий назвати антисемітом кожного, хто критично ставиться до нього особисто або до любого його серцю Бруно Шульца, хоча критика не завжди є синонімом несприйняття. Втім, репліка сина славної пам’яті Марка Яковича Гольберга, до якого я завжди ставився з великою пошаною, мала і практичний вислід. Члени Гімназійного братства під орудою професора Михайла Шалати готують до друку цікаву книжку. Орестові Лещишину запропонували написати статтю до цієї збірки про Зеню Левицьку, яка навчалась у Дрогобицькій гімназії (тепер школа № 1).

Стефанія Матвіїв із Даляви розповіла чимало цікавого про родину Левицьких, а також про те, як, мабуть, випадково долучилася до збору матеріалів про цих славних людей і не жалкує про це.

Наталія Яцків з Дрогобицького педуніверситету запропонувала надати Степанові Бандері звання почесного дрогобичанина (і порядних людей, на жаль, вражає вірус “жерців імпрези”) на тлі тієї кампанії щодо відміни присвоєння йому звання Героя України.

Міський голова Дрогобича Микола Гук у стилі традиційного “імпрезіоніста” повідомив, що у ратуші встановлено погруддя Романа Шухевича і висить червоно-чорний бандерівський прапор. Також він покивав пальчиком у бік відсутнього на презентації завідувача відділу освіти п.Петра Сушка, бо лише одна школа присвоїла ім’я Євгена Коновальця, а інші відмовчалися, хоча саме мер запропонував надати навчальним закладам імена національних героїв. Пропозиція слушна, але що далі? Ми вже бачили, як у Дрогобичі під патронатом Миколи Гука пройшов рік Степана Бандери. Що було справді зроблено для вшанування Провідника ОУН, чи дало це щось серцю і душі пересічного дрогобичанина? Чи піде після перейменування шкіл процес національного відродження в умах школярів? Адже сам мер з болем констатував, що доволі мало учнів взяло участь у наведенні порядку на цвинтарях, не кажучи вже про інші акції. Може, тому і є такою пасивною наша молодь у національних змаганнях сьогодення, що старші побратими пропонують їй формальні заходи, які не доходять до серця і розуму? Надавати школам імена національних героїв потрібно, але це повинен бути лише один штрих у комплексі заходів з патріотичного виховання молоді.

А ще міський голова говорив про ймовірність громадянської війни у зв’язку з відомими подіями щодо Чорноморського флоту в Севастополі. Принаймні, громадянська війна, на його думку, вже є у наших головах. Ті, хто дискредитував Майдан своїми ганебними діями, нині намагаються повернутися до влади. Їхня агресивність, громадянська війна у головах скеровані не на пересічного українця, а на власне вивищення. Але що той же Микола Гук може протиставити Росії та зманкрутизованим януковичам? Погруддя Шухевича і бандерівський прапор? Чи все-таки європейський Дрогобич, де кожний член громади відчуватиме себе людиною, а не бидлом?

Звичайно, можна погодитися зі словами Миколи Гука, який би хотів жити з тими людьми, які воювали і загинули за незалежність України, бо зараз таких патріотів немає. Але складається враження, що сам Микола Гук вважає себе мало не Степаном Бандерою чи бодай Василем Стусом сьогодення.

Мабуть, я би не торкався байс, гуків і гольбергів, якби не усвідомлював, що вони належать до сонму людей, які спекулюють на святому для нас, а їхня причетність до священичого роду, чи до буцімто націоналістів, чи до буцімто прихильників українського мають слугувати їм індульгенцією від усіх імовірних гріхів. Мені здається, що я занадто добре знаю цих людей, аби повірити на слово у їхню “святість”. Їх тішить, коли вони у силу свого “імпрезіонізму” ставлять себе поруч з великими, гіперболізуючи свої змалілі постаті, але хто має очі той бачить, а хто має вуха, той чує, і хто має серце, той відчуває, і хто має голову, той розуміє. Пам’ять про славну родину Левицьких зобов’язує не обходити цієї дражливої теми.

Окрасою зустрічі я би назвав виступ Корнелія Сятецького, який виконав одну із повстанських пісень та Франкову “Ой ти, дівчино, з горіха зерня...”. На його думку, 98-літня пані Люба Левицька із Канади, яка фактично стала ініціатором і натхненником видання книжки, так довго живе, бо Господь компенсує їй за смерть братів і сестер.

А ось виступ тріо дівчаток зі школи № 15, яка носить ім’я Степана Бандери, на жаль, не ніс емоційного запалу. І не вина юнок, а радше біда, що вони не відчувають внутрішнього змісту Національного славня України чи бандерівської пісні. Бідні, старались, але це ще не той вік, та й живуть школярки в інших реаліях. На відміну від них випускниця першої школи, а нині студентка Львівського університету (на жаль, не запам’ятав її прізвища й імені) просто, але словесно точно й емоційно прочитала вірш Антоніни Листопад “Я – бандерівка!”.

Справжнім іменинником відчував себе Орест Лещишин. І справді, десятилітній шлях від задуму до написання книги увінчався успіхом, але після роздавання автографів слід не гаяти часу, а закріплювати успіх, писати нову книгу.

Мушу розчарувати пана Ореста, бо те, що він називає художньою розповіддю, насправді є добротною журналістикою, і я більше схиляюся до думки Миколи Посівнича, який назвав цю книжку публіцистичною. Елементи художнього в оповіді є, і саме вони найбільше вирізняються, особливо коли автор розповідає про трагічні перипетії життя Марійки Левицької. Поєднання форм і жанрів (проза, журналістика, публіцистика, документи) теж має свої переваги, скорочує шлях читача до розуміння епохи. Але в подальшому автор повинен визначитися: чи він хоче працювати в такому синкретичному жанрі, чи все-таки поволі відходити від журналістики, публіцистики, документальної оповіді, а надавати перевагу, власне, художньому зображенню життя. Це набагато складніше, і ще не факт, що з кожного журналіста виходить письменник чи поет. Може народитися непоганий краєзнавець, як це бачимо на прикладі, скажімо, Романа Пастуха, про якого згадували на презентації, бо він теж збирав матеріали про родину Левицьких. Зрештою, якщо людина має творчу іскру, то їй можуть навіть пробачити “імпрезіонізм” – я маю на увазі марну спробу Романа Пастуха стати почесним дрогобичанином.

Як я вже зазначав, Орест Лещишин не цурається суворої правди життя, не зображує в чорно-білому світлі тих, хто стояв по різні боки барикад. У нашій літературі, а особливо в газетних публікаціях учасників національно-визвольних змагань неодмінно зображують позитивно, а енкаведистів – негативно. Насправді в житті існує палітра кольорів, і лише дальтонік цього може не помічати. Під цим кутом зору – правди життя – ми повинні глянути й на наші ветеранські спілки, в яких чимало сексотів і зрадників, і на політичні й громадські організації, в яких чимало дітей цих сексотів і зрадників. Інакше б ті, кого ми звично називаємо ветеранами національно-визвольних змагань, не завели українську молодь на манівці, коли за гаслами й бурхливо-пафосними розповідями не видно нічого живого.

Орест Лещишин виступає радше з позиції християнського місіонера, ніж націоналіста, коли пише: “Можливо, дехто з читачів і засуджує тих, хто виказав на допитах Марічку, а також її брата і сестер. Однак не слід забувати, якими страшними методами користувалися тоді співробітники НКВД, щоб добитися від допитуваних потрібної інформації. Витримати психологічні і фізичні тортури міг далеко не кожен”. І далі: “Тож не маю сміливості характеризувати дії тих, хто не витримав допитів НКВД, як зраду. “Хай пробачить їм Бог!” – скажемо вслід за Марічкою”.

Мабуть, услід за Марічкою це б сказали і її сестри та брат, які загинули від рук окупантів, але ми, живі, не маємо права прощати іуд, які ще живуть поруч з нами і не збираються каятись.

Щиро радив би Орестові Лещишину ризикнути і таки вдатися до художньої прози. Якщо взяти до уваги його щоденну журналістську практику, то зробити це буде неймовірно важко, особливо, коли слід свідомо ламати власний стиль написання, і врятувати може лише щоденне читання української та світової класики. Але окремі моменти з його книжки “Від темряви до світла” свідчать, що в Ореста Лещишина є нерозкритий потенціал художності, й гріх було би цей свій талан закопувати у землю.

На презентації книжки багато теплих слів було сказано про пані Любов Левицьку. Вона дуже хотіла прилетіти в Україну, але, зважаючи на її поважний вік, це стало неможливим.

За словами п. Ольги Сятецької, сестри й брати не розповідали п.Любі про націоналістичне підпілля, маючи на меті, аби хоч хтось був при матері. До речі, Анастасія Левицька та два її сини Володимир і Роман померли на чужині, а пані Люба теж доживає віку в Канаді.

Насамкінець хотів би торкнутися ще такої проблеми. Існує велика небезпека неадекватного відображення подій минулого у наш час. Звичайно, цьому можуть сприяти чимало суб’єктивних факторів: недобросовісність дослідника, тенденційний підбір фактів, заангажованість тих, хто стоїть за виданням конкретної книги. У наших видавництвах виходить чимало книг, коли ветерани національно-визвольних змагань вип’ячують власну роль в історії й замовчують факти, через які порядній людині було би соромно. Зазвичай уже немає в живих тих, хто міг би їх підтвердити чи спростувати. Є чимало випадків, коли нащадки тих, хто непорядно, м’яко кажучи, поводив себе під час національно-визвольних змагань, намагаються відбілити своїх батьків і дідусів, готові заплатити чималі суми грошей за сфабриковані факти.

Велика відповідальність лежить на видавцях, у яких повинні бути розвинені чуття історичної правди та інтуїція, аби фальш не побачила світло, а, за великим рахунком, Зло не вивищилося над Добром. Обмежений доступ до архівів теж може зіграти злий жарт, а посилання лише на очевидців подій, які з плином часу можуть щось забути чи переплутати, теж не сприятиме об’єктивному висвітленню історії національно-визвольних змагань. Тому не лише майстерність і фаховість письменника, дослідника чи науковця, а й чуття історичної правди та інтуїція видавця і насамперед їхня обопільна відповідальність перед прийдешніми поколіннями повинні стати вирішальними при виданні тієї чи іншої книги з історії національно-визвольних змагань.

Орест Лещишин зробив добру справу, що написав книгу, Фонд “Літопис УПА” – що її видав, а Союз українок – що провів її презентацію. Як кажуть: далі буде. І добре, щоб далі було.

Анатолій Власюк, редактор газети “Тустань”, м. Борислав Львівської області, www.tustan.io.ua

e-mail: vlasjuktustan@rambler.ru   моб. тел. 067-3678019,  3-4 травня 2010

 

Духовні вправи на травень-2010.

Ми молимося не для того, аби сказати Богові, що він повинен зробити, а щоб Бог сказав нам, що повинні робити ми. Св. Августин.

Сумніви – не протилежність віри, а частина віри. Пауль Тілліх.

Християнське безсмертя – це життя без смерті, а зовсім не так, як думають, життя після смерті. Петро Чаадаєв.

Душа співчуває тілу, а тіло не співчуває душі. Св. Антоній Великий.

Бог не творить чудес, щоб переконати атеїстів: Його звичайні творіння достатньо переконливі. Френсіс Бекон.

Поститись – означає утримуватись від усілякого зла взагалі,чи то чином, словом, чи навіть в думках. Св. Климент з Олександрії.

Сенс віри не в тому, щоб оселитися на небесах, а в тому, щоб по селити небеса в собі. Томас Харді.

Христос став тим, чим є ми, щоб нас зробити тим, чим є Він. Св. Іриней з Ліона.

Самі слова не будуть святими, якщо хоч трохи не будуть святими вуста, що їх проголошують. Микола Гоголь.

Люди відкидають Біблію не тому, що вона сама собі суперечить, а тому, що вона суперечить їм. Невідомий американець.

Якщо в боротьбі за наше покликання нам доведеться загинути, це буде найпрекрасніший день у нашому житті. Св. Йоанна Молла.

Оголошення

Здається квартира в Дрогобичі, недалеко від центру. Для дівчат. Недорого. Тел. 097-94-58-197 (п. Ірина).

 

Підприємству на постійну роботу потрібен директор ресторану з досвідом роботи та бажанням працювати в місті Трускавець. За довідками звертатись за телефоном: (03247) 6-55-62 чи 067-928-11-12 (Іван Дем’янович).

 

До всіх небайдужих людей!

Маленькій Каролінці всього 4 місяці і вона майже не чує голосу своєї мами з народження. Вихід один – необхідно терміново придбати спеціальний апарат до того часу, поки дитині виповниться 6 місяців. Часу обмаль і лише таким чином можна врятувати дівчинку і в майбутньому вона все життя не перебуватиме в повній тиші. Але апарат дуже дорогий – його вартість складає 42 тис. 747 грн. Таких грошей батьки дівчинки не мають. Але понад усе на світі вони хочуть врятувати донечку, адже вона має право чути голоси близьких, шум води, спів птахів і шелест листя – усю ту різноманіть звуків, яку чують оточуючі. Як говорить мама Каролінки, найстрашніше – усвідомлювати, що ти не можеш допомогти своїй дитині через брак коштів. Не залишайтесь байдужими та не покидайте дитину на життя у тихому світі.

Контактна інформація: Огар Крістіна Володимирівна, Україна, 82200, м. Трускавець, вул. Данилишиних, буд. 55, кв. 41. Дом. тел.: (03 247) 5-28-40 Моб. тел.: 098 234 68 99

Банк одержувача: ЛФ ВАТ «Кредитпромбанк» МФО 385305 Код ЄДРПОУ 3220313763 Р/р 26204100036768 Огар Крістіна Володимирівна.

 



Обновлен 09 июл 2012. Создан 10 мар 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником