Трускавецький вісник № 30 (1392) від 24 лютого 2017 р.

 

Трускавецький вісник № 30 (1392) від 24 лютого 2017 р.

24.02.2017



У номері: Знову про потяги та курорт Трускавець; Фаст-фуд у літературі; Короткі новини регіону.

Короткі новини

Анонс змагань з гірськолижного спорту

Недавно на схилах гірськолижного комплексу «Буковиця» (м. Борислав) відшуміли баталії Першого міжнародного дитячого гірськолижного Кубку «Bukovytsia OPEN». Приймали спортсменів в місті Трускавець, захід вдався на славу. Всі учасники і гості, особливо із-за кордону, були приємно вражені організацією змагань та зачаровані містом-курортом.

Але гірськолижний сезон та спортивні заходи на «Буковиці» не припиняються. Вже цими вихідними, у суботу-неділю 25-26 лютого на схилах гірськолижного комплексу буде проходити Етап Кубка України та всеукраїнські змагання з гірськолижного спорту серед юнаків та дівчат. Змагання триватимуть два дні в спортивній дисципліні слалом-гігант. В змаганнях візьмуть участь 150 спортсменів з понад десяти спортивних команд, які представляють різні регіони України.

Отож, запрошуємо всіх бажаючих до «Буковиці», яка знаходиться за 6 км від Трускавця при в’їзді в Борислав, для перегляду змагань та вболівання за наших майбутніх олімпійців. Неповторні враження гарантовані!

Як Руслан Козир, не маючи доньки, отримав зятя

Колишній міський голова Дрогобича, який за свої наклепи програв суд Леву Грицаку, вже не пише під своїм власним прізвищем. Строчачи під псевдонімом «Микола Петрів», цей «корисний спеціаліст» іноді верзе таке, що аж жаль стає той бідний Дрогобич, яким він певний час «керував». Для прикладу, у свіжому опусі про вбиральню «Джерела Трускавця» пише:

«Вся річ у тім, що підприємець Петро Сивий є зятем колишньому міському голові Руслану Козиру. А Кульчинський Козиру оголосив війну».

Якщо термін «війна» є обмовкою по Фройду (хто сам шукає ворогів, у того завжди війна в голові), то з «зятем» справи куди гірші. Згідно офіційної біографії колишнього міського голови Трускавця Р. Козира, у Руслана Ярославовича двоє синів і зятя аж ніяк не може бути. Але запопадливого «корисного спеціаліста» це не хвилює – чи гук, чи пук, коби лиш гроші платили. Нема зятя – зробимо, придумаємо із шваґра. Чи так чи сяк, а це все Кульчинський винен.

Пригадується анекдот, коли чоловік мусить виправдовуватися, що в нього донька не курва – доньки нема, але люди оббріхують. Отак і тут: пана Козира свої ж корисні ідіоти оббрехали – мовляв, захисти, чоловіче, свого зятя, на якого Кульчинський війною йде. А зятя-то нема!

В інформаційно-курортному центрі відбудеться зміна керівництва

Як інформує наше власне джерело, у Трускавецькому інформаційно-курортному центрі (ТІКЦ), який розташований в приміщенні колишнього магазину «Книги» (вул. Бориславська, 1), відбудеться зміна керівництва. Олександр Боднар, який на посаді керівника ТІКЦ пробув більше року, звільняється. Сам Олександр Боднар наразі перебуває у відпустці, а підтвердити чи спростувати цю інформацію в ТІКЦ ми не змогли – о 16.00 23 лютого двері цього комунального підприємства були зачинені на замок.

За інформацією з наших власних джерел, ТІКЦ може очолити депутат Трускавецької міської ради Віра Сазонова (Об`єднання «Самопоміч»), розглядаються й інші кандидатури на цю посаду.

Вивчаємо та реалізуємо свої права

22 лютого в приміщенні Трускавецької міської центральної бібліотеки в присутності працівників бібліотеки, із учнями 9-го класу СЗШ № 1 м. Трускавця заступник начальника відділу «Трускавецьке бюро правової допомоги» Стрийського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги Галина Кітраль провела цікавий лекторій на тему: «Вивчаємо та реалізуємо свої права».

Галина Кітраль ознайомила учнів 9-го класу СЗШ № 1 з переліком основних міжнародних документів, що захищають права дитини, з українським законодавством із захисту прав дитини. Крім того, Галина Кітраль провела з учнями цікавий міні-тренінг «Класифікація прав людини за Конвенцією ООН про права дитини» та вправу: «Хто може допомогти в захисті прав дитини?», де учні закріпили різнобічні знання з прав людини та дитини.

За результатами проведеного лекторію учні дізналися про нормативні правові акти, в яких закріплені основні права дитини, навчилися висловлювати судження про захист прав дитини, до кого мають звертатися у випадку порушення їхніх прав та відстоювати свої права у правовому полі.

 Нагадуємо нашим читачам, що до Трускавецького бюро правової допомоги можна звернутися за адресою: м. Трускавець, вул. Данилишиних, 62. Графік роботи: понеділок-п’ятниця з 08.00 до 17.00 (крім святкових та вихідних днів, тел.: (03247)-5-05-30; моб.: 099-29-63-194.

Бесіда з вихованцями дитсадка на тему знання прав

21 лютого головний спеціаліст відділу «Трускавецьке бюро правової допомоги» Стрийського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги Катерина Сех спільно із дирекцією ДНЗ № 6 «Теремок» міста Трускавця провела бесіду із дітьми старшої та середньої групи на тему: «Права свої знай та захищай».

Під час правопросвітницького заходу дітям продемонстровано відеоролики «Азбука своїх прав». Після перегляду яких, із дітьми проведено казкову правознавчу вікторину, де було розглянуто проблемні ситуації порушення прав казкових героїв. У такій доступній формі діти дізналися про свої права та обов’язки.

Принагідно нагадуємо, що до Трускавецького бюро правової допомоги можна звернутися за адресою: м. Трускавець, вул. Данилишиних, 62. Графік роботи: понеділок-п’ятниця з 08:00 до 17:00 (крім святкових та вихідних днів, тел.: (03247)-5-05-30; моб.: 099-29-63-194.

Власна інформація

З метафор у квести: знову про потяги та курорт Трускавець

Уже й важко сказати, яка це за рахунком публікація, у якій йдеться про «потяг» і про «Курорт Трускавець». З 2007 року були «Куди рухається потяг «Курорт-Трускавець»», або «Куди прибув потяг «Курорт-Трускавець»» і врешті «Курорт-Трускавець – як зрушити потяг з місця». Усе це було метафорично, та все ж досить вдале порівняння, оскільки курорт як потяг – мчить вперед, зазнаючи часових трансформацій, а з іншого боку курорт Трускавець ой як залежний від потягів.

Та все ж сьогодні йтиметься про реальний потяг і про реальний курорт. Історія, яка трапилася у вечір 21 лютого, радше нагадує якийсь квест або екшн з надзвичайно глибоким та системним змістом. І висновки від цього дійства дуже і дуже невтішні.

Усе розпочалося з того, що на 22 лютого мав заплановану поїздку до столиці. Зручних квитків на Трускавець-Київ в Інтернеті і касах уже не виявилось, тож довелося взяти квиток на потяг №100 Ужгород-Київ. І як у такий момент не повірити у числовий містицизм: вагон №13 і купе №6. Та усе-таки будучи незабобонною людиною вмощуюся в один з чотирьох вагонів електропотяга Трускавець-Львів, який цієї доби робив останній свій маршрут, і у дорогу.

До Стрия їхали без будь-яких проблем, лише краєчком вуха вникаючи в бесіди двох літніх відпочивальниць, які також поспішали з відпочинку додому кудись на схід країни. Та до них ми ще повернемося згодом, адже вони говорили саме про Трускавець і саме про те, які враження з курорту помандрують у світи. У той час більше непокоїла думка «чи встигнемо на потяг», який відправляється зі Львова в 23.18. Хоча усе йде добре: зі Стрия вирушили відповідно до графіку. Навіть незважаючи на те, що остання електричка робить зупинки під кожним стовпом, прибуття в районі десятої години вечора робили чималий часовий запас. Проте те, що відбулося буквально згодом, заставило понервувати не лише пасажирів, але й локомотивну бригаду.

Приблизно не доїжджаючи кілька кілометрів до Миколаєва щось пішло не так. У вагоні прозвучав вибух. Ну, так здалося на перший погляд. Жіночки, які сиділи в епіцентрі цього шумового спец ефекту, підскочили на своїх сидіннях, зойкнули і кинулися тікати з вагону. Буквально за мить пасажири, які залишилася в вагоні, почали аналізувати що сталося. Після шоку стало зрозуміло, що щось вибухнуло, вистрілило у підвагонному просторі. Звук радше нагадував не вистріл, а надпотужне раптове електричне замикання, проте такої сили, що аж заклало вуха. Перші думки «теракт» одразу розвіялися, коли в вагоні з’явився машиніст чи то пак помічник машиніста, який з гумором став усіх заспокоювати: «Нічого страшного, то не смертельно». Та вже за мить уся локомотивна бригада розпочала метушитися. Потяг звісно став. Щось відбувалося на вулиці. Хтось намагався щось майструвати під вагоном. Світло то гасло у вагоні, то знову з’являлося. І ось нарешті рушили надзвичайно повільно. Трагізму ситуації додало те, що залізнична гілка, на якій сталася надзвичайна подія у такий вечірній час надзвичайно завантажена: багато пасажирських потягів, які курсують до столиці, та й вантажних потягів не бракувало.

Дотягнувши таким чином до Миколаєва, знову гасне світло, знову ремонтні намагання під вагоном і ми пропускаємо чергову порцію потягів. І далі усе повторювалося дуже однаково: вмикалося світло, дотягували до чергової станції, світло гасло і черговий ремонтний стук з-під вагона. І ось під час чергової темряви наші героїні вирішили продовжити ділитися враженнями про Трускавець.

- Ти знаєш, цього разу було якось сумно. Тобі-то поталанило: ти відпочивала в санаторії.

- Ти переконана, що в санаторії краще?

- Не знаю. Якось мені усе було депресивно. Ти знаєш, що верхній бювет закрили, а на нижньому вода за гроші.

- Гуляла я на нижній. Зате там тепер в туалеті кафе буде. Як своїм розказувала, так довго сміялися.

Тут черговий раз ввімкнулося світло і жіночки перемкнули свою увагу на питання «встигнемо на потяг чи ні». Ця паніка десь передалася і нам. Справді, уже й без годинника стало зрозуміло, що ми вибиваємося зі звичного графіка. Вагоном якраз пробігали дівчата-кондуктори, тож дружина вирішила їх запитати що сталося і чи встигаємо. «Поломка, але стараємося налагодити» – лаконічно відповіли дівчата, проте перепитали, на який саме потяг у нас квитки.

Далі ситуація в кращу сторону не змінювалася. Часті і довгі зупинки, вимикання світла і повільний рух електропотяга. Думаю, навіть нефахівець уже розумів що чотири вагони їдуть на одному двигуні. І ось коли за вікном з’явилася станція «Глинна Наварія», стає очевидним – не встигнемо на потяг. І тут по гучномовцю машиніст передав «Хто на сотий потяг підійдіть до кабіни машиніста!». Те, що далі відбувалося, відверто нагадувало операцію порятунку, що згодом стало джерелом гордості за наших працівників залізниці. Виявляється, ми були не єдині пасажири на «сотий» потяг. Машиніст стояв на пероні, звісно ж, незадоволений ситуацією з технікою. «Отож, не знати, чи я піднімуся на наступну гірку, тому ми ваш потяг зупинимо тут на станції і підсадимо вас у перший вагон, а уже у Львові займете свої місця». До рятувальної операції під`єдналася і чергова по станції. Справді, за мить в далині з’явилися ліхтарі пасажирського потяга. Багатотонний локомотив ювелірно пригальмовує перед нами, лишень з його кабіни машиніст нас підганяв: «Благаю швидше, бо вибиваюся з графіку». Такої швидкої посадки в потяг в своєму житті не пригадую. У вузький тамбур плацкартного вагона нас набилося п’ятеро плюс провідник, який допоміг з валізами. І одразу рушили.

Провідник з Закарпаття видно хлопець бувалий, одразу почав усіх заспокоювати, розповідаючи, яка у них погода на Закарпатті і що нас очікує в Києві. Якось так розговорилися. Довідуюся, що пан Петро (умовно так його назвемо) уже понад 20 років є провідником, тому за свою практику надивився чимало. Запитую «А чи відчутні зміни у вашій роботі з новим «польським» керівництвом?». Відповідь була по народному геніальною: «Бачиш на дверях ганчірку, якою я поручні протираю? Вона така ж як за попереднього керівництва, навіть колір не змінила».

Уже повертаючись з Києва, згадую цю історію як страшний, проте цікавий сон. І висновки наразі невтішні. По-перше, ситуація, яка склалася з електропотягом, є прямим наслідком того, що в рейс пускають лишень по 4 вагони. Було б їх бодай шість, на двох двигунах ми очевидно усе-таки мали шанс не переживати екшн в дорозі. Наступне цікаве запитання, яке виникає з попереднього; «чому на курорт Трускавець пускають приміські потяги щораз у гіршому стані?». І тут відповідь мабуть криється у бесіді двох відпочивальниць, яку ми наводили вище. Та давайте на цьому моменті зупинимося детальніше.

Знову і знову проблема у формуванні іміджу Трускавця як міста і Трускавця як курорту. Як показує ситуація, реклами та прямих промоцій недостатньо. Наразі (проте як і завжди) повністю відсутня інформаційна робота з відпочивальниками безпосередньо на курорті. В результаті попри усі намагання влади якось позитивно репрезентувати курорт та місто, імідж формується без їхньої участі. Сьогодні імідж курорту Трускавець можна викласти у трьох месиджах:

1. Закрили верхній бювет.

2. Нафтуся буде платною.

3. І (як не дивно) кафе у туалеті.

А тепер невеликий експеримент: попробуйте обрати будь-який інший подібний курорт і спроектувати вище перелічені меседжі на нього. Які у вас складаються враження?

А де позитив? А де яскраві і неповторні переваги? Ми отримуємо картину депресивного курорту, з тенденцією до згортання і антисанітарією. Тож логічним є рішення Львівської залізниці щоразу скорочувати кількість вагонів у приміських потягах.

Ну і єдиний позитив у всій цій історії – це як діяла локомотивна бригада у цій непередбачуваній ситуації. Приємно, що не забули за пасажирів. Їхня поведінка вразила. На тлі негативного іміджу залізниці прості рядові працівники якось ще залишаються професіоналами у своїй справі. Мабуть, завдяки їм весь цей металобрухт їздить, роблячи імітацію якісних європейських послуг.

Ярослав Баран

P.S. Як показує досвід попередніх 10 років, навряд чи хтось дослухається до проблематики і зробить відповідні висновки. Знову ж і звинувачувати когось важко у цій ситуації, оскільки обставини, у яких адміністративно опинився курорт Трускавець за останніх 20 років, не є сприятливим для вирішення системних проблем. Проте лякає інше. Якщо усі попередні публікації були віртуальним намаганням передбачити негативні тенденції, щоб їх уникнути, то ця історія є вже цілком реальною.

Фаст-фуд буває і в літературі

Зустріч з нашою краянкою, уродженкою села Уріж на Дрогобиччині Галиною Пагутяк, яка проходила у Трускавці 23 лютого, зібрала повний аншлаг. Камерний зал УРБАН-бібліотеки ледве вмістив всіх бажаючих послухати лауреатку Шевченківської премії, чия публіцистика останнім часом перевершує випади найзатятіших опозиціонерів-політиків. Та все ж про політичну ситуацію і публіцистику говорилося вкрай мало. Бо основна тема зустрічі – література, сучасне красне письменство в Україні, книговидання і місія письменників.

Творчу зустріч з видавцем серії «Приватна колекція» Василем Ґабором та письменницею Галиною Пагутяк організував авторський проект «Перехресні стежки» (керівник Анна Литвин). Василь Ґабор та Галина Пагутяк немов доповнювали одне одного, продовжуючи розпочату тему, поглиблюючи її чи плавно переводячи на іншу, суміжну і не менш важливу.

«Збираючись вперше цього року на зустріч із читачами, відчуваю, як мені не хочеться порушувати внутрішню тишу, без якої я б ніколи не змогла здійснитись як письменниця. Мені не переламати ту дивну ситуацію, що склалась в українському книжковому просторі: ти мусиш вилізати на люди, бо про тебе забудуть. Немає значення, що ти пишеш, як ти пишеш. Головне – як ти себе подаєш публіці і як на цьому заробляє видавництво. А тут – конкуренція, цинічна і безжальна, бо можна з будь-якого лайна зробити бестселер, вклавши туди гроші. І найчастіше саме з нього і роблять бестселери», - написала 23 лютого, в день зустрічі у Трускавці Галина Пагутяк. І саме з цього мотиву й розпочалася зустріч в УРБАН-бібліотеці – з розмов про макулатуру, яка заполонила полиці книжкових крамниць, про видавців-імперіалістів, для яких успіх значно важливіший за якість виданого, про письменників не для всіх. Власне, такою письменницею не для всіх і вважає себе Галина Пагутяк, говорячи про це відкритим текстом.

Речі, про які казала Галина Пагутяк, могли видаватися дивними – як же це, письменниця, яка ненавидить автограф-сесії, яка не визнає інших моральних авторитетів для українців крім Шевченка та Сковороди, яка з сучасних літераторів Західної України рекомендує Петра Яценка, про якого більшість не чули, натомість оминає своєю увагою тих, хто у всіх на слуху. Але це не дивна позиція, а власна думка, думка людини, котра в купі непотребу може віднайти золотий самородок і вказати на нього. Інша річ, що не завжди до її думки прислухаються ті, що мали б її почути.

Якщо порівнювати Галину Пагутяк із багатьма іншими сучасними українськими літераторами, то вона – прихильниця «здорової їжі» в літературі і великий противник фаст-фуду. Проте хоча в її виступі і були критичні випади в сторону окремих «колег по перу», та прохання окреслити коло тих, кого ж варто читати, письменниця називає «провокативним». Мовляв, це вибір кожного.

Значно більше про Галину Пагутяк (ніж вона сама про себе) сказав видавець Василь Ґабор. Письменник та літературознавець більшу частину свого часу віддає іншим письменникам, допомагаючи їм видати книгу, підтримуючи, чим може. Галина Пагутяк – в числі тих, чиї писання Василь Ґабор видає не задумуючись. Бо знає наперед – це читатимуть і це потрібно.

Поїхавши на короткотривалий відпочинок до Туреччини, Галина Пагутяк не відпочиває там, а пише «Новий рік у Стамбулі». Ще не бувши в Кьоніґсберзі, письменниця пише книгу про це цікаве місто біля Балтики. Книга «Слуга з Добромиля», за яку Галина Пагутяк отримала Шевченківську премію, спричинилася до появи в авторки кількох ворогів … у Добромилі. Мрія Василя Ґабора видати добру книжку однієї початкуючої авторки здійснилася несподівано за підтримки українця з Америки. Плетиво цих історій створило цілісну картину світу, яким живуть ці двоє людей – Галина та Василь, світу іншого, незручного для шумовиння, незрозумілого для більшості. Це світ своєрідного аристократизму, куди немає доступу пересічності. Не через гордість, а через планку, яку ніколи не перестрибнуть ті, що ганяються за гламуром дешевої популярності і крикливим писком скороминущої моди.

Ніна Бічуя, Андрій Содомора, Роман Іваничук, Тетяна Малярчук, Петро Яценко, Олександр Жовна, Володимир Даниленко, Валерій Шевчук, Ігор Калинець. Це друзі, це те коло, в якому комфортно для таких людей як Василь Ґабор та Галина Пагутяк. До цього кола належать і ті, кого вже давно немає, але чиї твори видаються власне «Приватною колекцією»: Ірина Вільде, Ольга Кобилянська, Катря Гриневичева, давньогрецькі класики.

Чи можна дозволити собі таку розкіш: видавати книжки авторів, які тобі близькі, знаючи, що комерційного успіху не буде? Василь Ґабор відповідає на це запитання власним прикладом.

- Кожна якісна українська книжка, яку Ви купуєте – це куля в «русскій мір», - каже Галина Пагутяк. І ще раз наголошує на слові «якісна».

- Я – письменниця не для всіх і з цим треба змиритися, - продовжує вона. – Я не люблю, коли мене без мого відома фотографують, не люблю автограф-сесії. З добрими людьми я добра, а зі злими – зла. Не вважаю, що треба підставляти ліву щоку, коли тебе вдарили по правій. Бо треба відміряти такою міркою, якою міряють тобі.

Галина Пагутяк не обмежується терміном «фаст-фуд», окреслюючи «літературу», яку видають окремі видавництва (вони досить популярні, проте їхні назви тут опустимо). Вона ще вживає поняття «мотлох», «непотріб», але без злості, а зі смутком. І пояснює чому:

- Людей намагаються зробити дебілами. І дебілами починають їх робити ще в школі…

Письменниця радить батькам спочатку самим прочитати те, що читають їхні діти. І робити висновок – чи має це читати дитина чи ні.

Що рекомендує наша землячка? Називати речі своїми іменами, не піддаватися на маніпуляції, мати власну громадянську позицію, не створювати ідолів в житті та літературі – тільки й всього. Ніби й небагато, але й не мало…

Володимир Ключак



Создан 24 фев 2017



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником