Трускавецький вісник № 3 (1561) від 5 січня 2018 р.

 

Трускавецький вісник № 3 (1561) від 5 січня 2018 р.

05.01.2018



У номері: Різдво; Благодійний аукціон.

Короткі новини

"Фіат" зіткнувся з підводою

Дорожньо-транспортна пригода трапилася 4 січня близько 18.00 поблизу села Грушів у Дрогобицькому районі. Як попередньо встановили поліцейські, водій автомобіля «Фіат Скудо», 36-річний мешканець Дрогобицького району, скоїв наїзд на гужову підводу, яка рухалася в попутному напрямку під керуванням 44-річного жителя цього ж району. Внаслідок автопригоди керманич підводи та водій «Фіату» отримали тілесні ушкодження. Поліцейські встановлюють обставини ДТП, вирішується питання про відкриття кримінального провадження.

Відділ комунікації поліції Львівської області

На Дрогобиччині через службову недбалість землевпорядника земельна ділянка незаконно перейшла із державної у приватну власність

Працівники Управління захисту економіки Львівщини спільно з слідчими Дрогобицького відділу поліції та за процесуального керівництва Дрогобицької місцевої прокуратури викрили чиновника, який завдав державі збитків на 1,2 мільйони гривень.

Встановлено, що впродовж грудня 2008 - листопада 2009 років землевпорядник однієї з сільських рад Дрогобицького району розглядав та погоджував технічну документацію з підготовки та видачі державного акту на право власності земельної ділянки площею 0,25 га для ведення будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель.

Посадовець підписав фіктивний акт встановлення та узгодження меж земельної ділянки, а також власноручно заповнив та підписав довідку про землекористування, згідно яких земельна ділянка нібито знаходиться в межах населеного пункту. Таким чином, на підставі зазначених фіктивних документів, земля держави опинилась "в руках" приватного власника.

Також встановлено, що виділена земля фактично розташована за межами населеного пункту, належала до земель державної власності й могла надаватись у власність лише відповідним органом виконавчої влади, а не органом місцевого самоврядування. Так, внаслідок незаконних дій чиновника державі було завдано збитків на 1,2 мільйона гривень.

Правоохоронці повідомили землевпоряднику про підозру у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 367 (службова недбалість) КК України.

Санкцією статті передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від двох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та зі штрафом від 250 до 750 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або без такого.

Відділ комунікації поліції Львівської області, за матеріалами УЗЕ у Львівській області

Різдво

Сніги по пояс, а ми бредемо по ялинку. Я і тато. З верхів`я зробиться колотівка, щоби було чим мнути заминку для свині (на Орові ту заминку називали «кирині», в нас просто «пацяче»). Низ підріжеться вдома і ялинка поставиться в коновцю (відро) з глиною чи соломою. На верху буде трираменна верхівка. Може бути й звізда, але восьмираменна, ніколи не совєцька. «Вбирали» ми ялинку завше на Святий Вечір, ніколи не скорше. Бо Новий Рік 1 січня теж був не наш, український наставав з 13 на 14 січня.

Зимові канікули були тоді такі, що на Йорданські свята треба було йти до школи, а от Різдвяні свята ми пробували вдома. Друлити сіна з оборога, нарізати січки, наносити води і дров, напоїти і нагодувати худобу, вивезти гній із стайні – роботи взимку було недоста. Зате купа часу – на сани і лижі. Щоби потому – на велику гарячу піч, котра займала (і займає) четвертину хати. Там троє можуть спати запросто.

Святий Вечір – то був особливий день і особливий вечір. Курям їсти дається в колі зі шнурка, щоби яйця свої несли вдома, а не по сусідах. Не вільно в той день казати слово «мак», лише треба говорити «зернята», бо інакше пташки весь мак повидзьобують влітку. Ті «зернята» треба було терти дерев`яним макогоном у великій червоній глиняній макітрі – заправка до куті. А ще на оливі в банячку смажилися пухкі пампушки. А ще від полудня діти бігали надвір зазирати, чи не вийшла вже перша зірниця. Бо тоді треба йти в потік вмиватися, примовляючи «Водичко-Різдвяничко, омиваєш береги-луги, омий моє грішне тіло».

«Христос ся рождає!» - так чекалося, коли вже то можна буде промовити на повен голос. А колядки співалися ще десь з середини грудня, довгими зимовими вечорами, переважно потемки, бо світло треба було економити. Баба зі мною лежить на печі, всі решта на ліжках нанизу. І «Бог Предвічний» співалося не лише три звротки, як зараз, а десь півгодини – і про «возвістив се Ангел Божий», і «Йосифови Ангел мовит», і про «з Дитятком, і з Матков», і ще інші, котрі вже й позабувалися зараз. Причому на особливу мелодію, яку більше ніде ніколи не чув, хіба в нас. Як і деякі виключно «наші» колядки.

На столі – білесенький обрус, під ним отава. Колодка, щоби ворогам писки позамикало, часник, яким треба робити хрестики на чолі, руках, шиї, а під столом сокира, на яку треба ставити босі ноги, щоби були моцні, як то желізо.

Кутя мала прилипнути до повали (стелі) або драґара (сволока), щоби бджоли роїлися (хоч пасіки я вже не застав, бо дідо помер до часу мого народження). І щоби корови й вівці брикалися. Від сліпаків та оводів вони брикалися так, що не раз згадував ту кутю.

Мед, щоби було життя солодке «як мід». «Лиха капуста – гусеницям лиха». Пироги з копійками. Хто знайде – матиме щастя (а щастя хотіли всі, і підозрюю, що тоді й мали його всі). Риба, горох, фасоля, бульба, гриби. О, гриби! Треба було брати гачок або просто якийсь прут чи палицю і йти «шукати» гриби попід стіл, попід ліжко, попри піч, щоби влітку легко шукалися ті гриби. Але як вони могли не шукатися влітку, коли ти виріс у грибному царстві?

Тиха спокійна спільна молитва до і після вечері. Свічка, котру задували після трапези і дивилися, куди йде дим. На піч – народиться дитина. У двері – хтось помре. На хату – буде добро, прийде багатство. Але багатство не спішило йти в сільські хати, приречені совітами на виживання і майбутній занепад.

Про коляди і віншівки можна говорити довго, як і про гурти колядників. Дошкільнята і школярі по троє-четверо, які ходили попід хати за пару копійок чи пампушки з цукерками, боячись йти хіба що лише під хати вчителів (але і туди йшли все одно, попри заборони). Велика Коляда з гармошкою – в кожному кінці своя – котра зупинялася в кожній хаті, частувалася («гостилася»), бавилася, переколядовувала всі колядки, які лиш були. Не заходили хіба в ті хати, де була жалоба, тобто де минулого року хтось помер. А пустих хат тоді не було взагалі. Ніби так недавно то було, а насправді так давно, так давно.

Всі три ночі – зі Святого Вечора на Різдво, від Різдва на Марії, і від Марії на Стефана – ходила Велика Коляда. А вдень ходили «перебранці», вертеп.

Сніги по коліна, а ми брели по ялинку. На свята ялинка світила гірляндами і здалека було видно, що люди святкують. То виділи вовки, лисиці, зайці, медведі. То видів цілий світ, що прийшли найліпші, найвеселіші Різдвяні Свята. І видів світ, і чув – вухами, носом, серцем.

Дідух – вівсяний сніп (не «околіт», а обов’язково необмолочений сніп). Після вечері в нього запихалися ложки та виделки. Вони всі мали там бути вкупі, щоби худоба трималася купи і влітку не губилася. Та худоба, яка в Святу Ніч говорила людськими голосами про своїх господарів. То можна було підслухати, якби так дуже хотів.

Рано на Різдво вмивалися в копійках, щоби бути багатими. На Різдво їлося м`ясне, були шинка, ковбаса домашня і купована, сало, сильцесон (зельц), кишка (кров`янка), паштет з печінки, і просто м`ясо, багато м`яса. Так багато було хіба ще на Великдень і на весілля, більше ніґди. А на кухні топилося сало на смалець – але на Різдво ні, бо в той день казали в кухні не палити. Тепер палять і варять.

Вар (узвар) зі своїх сушених слив, лісниць (яблук), черешень та груш – то було щось з чимось. Ліпшого напою не доводилося пити ніколи. Навіть ті відварені сухофрукти не викидалися худобі чи свині, їх на друшляку проминалося, додавалося цукру і то було файно таке намастити на хліб. Бо в інший час хліб мастилося хіба цукром, попередньо намочивши.

Повна церква народу, а не два-три десятки стареньких згорблених жіночок. Навіть без ксьондза (бо церква легально не діяла), але було урочисто. Хор колядував на повен голос, люди внизу не відставали. Дзвони звіщали радість Різдва. Бо Дитя народилося нам, Спаситель світу…

Обмілів потік. Вимирають села. Рідше звучать колядки – ті справжні, а не з телефонів чи телевізора. Забуваються віншівки і давні традиції. Деколи нема й снопа, бо не сіється овес, не кажучи вже про пшеницю, жито, ячмінь. На стіл ставлять алкоголь, чого не було. Вовки та лиси осміліли і вже майже живуть в селі, дивуючись, де ж та радість, яка колись була повсюдною. І де то чуття єдиної громади як єдиної родини?

Силкуючись зберегти в пам`яті і передати комусь традиції Різдва, бачу, як щось невидиме прослизає поміж пальцями і втікає навіки, втікає в небуття. Світ змінюється, стає зовсім-зовсім іншим. Але Різдво як було, так і буде. Бо недаремно Спаситель світу народжувався в Вифлеємі. Недаремно несли йому «Лазар курку, Матій яйце, Штефан барана, а Василько ковбасу». Так собі уявляли Різдво мої предки.

Нема снігів по пояс. Є плюс вісім, плюс десять. Є болото, а не сніг. Є штучна ялинка і не-своя пшениця на кутю. Не-свій горох і деколи навіть не-своя капуста. Нема вечірніх та нічних колядок потемки на печі, як нема і багатьох-багатьох з тих, хто тоді на тих печах лежав. Але не має бути нам сумно, бо ж Різдво наближається! Дитя народилося нам, Спаситель світу!

Христос ся рождає! Славімо Єго!

З Різдвом Христовим, всі добрі і чесні люди!

Володимир Ключак

Аукціон з метою збору коштів для дітей загиблих воїнів АТО

В Дрогобицькому районному народному домі триває виставка робіт з лінориту, які виконали діти школи у Добковіцах, що знаходиться біля міста Ярослав в Польщі. Виставка побувала практично у всіх країнах Європи, США, Азії, Південній та Центральній Америці. Три роботи з цієї виставки виставлені на аукціон «Свята без тата», учасником якого може стати кожен бажаючий. Кошти зібрані на цьому аукціоні будуть передані дітям Дрогобицького району, батьки яких загинули в АТО.

Що ж таке лінорит?

Спочатку художник малює на папері. Для того, щоб розмножити малюнок і мати з нього відбитки, потрібно вирізати форму. Гравер або той же художник переносить малюнок на лінолеум. Далі бере ріжучі інструменти і акуратно ними водить по лініях. У результаті отримує форму. Її називають лінорит.

Перш ніж віднести лінорит до друкарні, майстер неодноразово обов'язково перевірить якість майбутньої ліногравюри. Для цього квачиком чи валиком нанесе на підготовлену форму фарбу і накриє аркушем чистого паперу. Міцно притискає папір руками або пресом, отриманий відбиток теж називають ліноритом, але частіше ліногравюрою.

Для гравірування підходить лінолеум товщиною від 2,5 до 5 мм. Лінії нанесеного малюнку вирізають стамесками. Для вирізування тонких ліній і штрихів користуються різними ножами.

Під час друку ділянки і лінії, якими художник ходив різцем, на папері світлі, а решта поверхні - темний фон.

Під час друку використовують і чорні, і кольорові фарби. Їх накатують на лінолеум вальцмасовими валиками.

Умова якісної ліногравюри – ідеально підготовлена форма. Гравери годинами чаклують над кожною лінією малюнка, а дрібні штрихи вирізають під збільшуваним склом. Художник невтомно, з любов'ю шліфує кожний елемент майбутньої картини.

Також важить кількість нанесеної на форму друкарської фарби. Її має бути стільки, щоб і не залити дрібний штрих, і щоб зображення не вийшло блідим (мовою друкарів - сліпим). Відбиток має бути чітким, різким, повнокровним.

Коротко про історію лінориту. Цей вид гравюри виник у кінці ХІХ початку ХХ століть. У моді тоді були великі плакати. У якості матеріалу для гравюри великого розміру лінолеум першими використали німецькі художники групи «Міст» у 1905 році. Піонером багатокольорової ліногравюри називають американця Уолтера Андерсона. Свої роботи він виставив у 1949 році в Бруклінському музеї.

За кордоном у техніці ліногравюри, зокрема, працювали: Анрі Матис, Пабло Пікассо, Франс Мазерель, Володимир Фаворський, Лідія Ільїна.

Серед відомих українських майстрів Олена Кульчицька, Олександр Пащенко, Валентин Литвиненко, Іван Селіванов, Олексій Фіщенко, Сергій Конончук, Георгій Якутович, Василь Лопата, Іван Литвин, Микола Бондаренко.

***

Перший з трьох ліноритів, виставлених на аукціон – це кольоровий лінорит «Когути б’ються за свої кури» 6/50, автор Каміла Шевчик, художній гурток початкової школи в с. Добковіце (Польща). Стартова ціна 2 000 грн.

LINORYT KOLOROWY «KOGUTY BIJĄ SIĘ O SWOJE KURY» 6/50 AUTOR - KAMILA SZEWCZYK KOŁO PLASTYCZNE ZE SZKOŁY PODSTAWOWEJ W DOBKOWICACH KOŁO JAROSŁAWIA RP

Другий з трьох ліноритів, виставлених на аукціон – це кольоровий лінорит «Лелеки» 3/20, автор Кароль Опалінскі, художній гурток початкової школи в с. Добковіце (Польща). Стартова ціна 2 000 грн.

LINORYT KOLOROWY «BOCIANY» 3/20 AUTOR - KAROL OPALIŃSKI KOŁO PLASTYCZNE ZE SZKOŁY PODSTAWOWEJ W DOBKOWICACH KOŁO JAROSŁAWIA RP

Третій з трьох ліноритів, виставлених на аукціон – це кольоровий лінорит «Голуби», автор Вікторія Корецка, художній гурток початкової школи в с. Добковіце (Польща). Стартова ціна 2 000 грн.

LINORYT KOLOROWY «GOŁĘBIE» AUTOR - Viktoria Korecka KOŁO PLASTYCZNE ZE SZKOŁY PODSTAWOWEJ W DOBKOWICACH KOŁO JAROSŁAWIA RP.

Пропозиції іншої ціни просимо подавати в коментарях. Модератор зв’яжеться з учасником аукціону після його закінчення.

Вл. інф.



Создан 05 янв 2018



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником