Трускавецький вісник № 19 (1577) від 9 лютого 2018 р.

 

Трускавецький вісник № 19 (1577) від 9 лютого 2018 р.

09.02.2017



У номері: На сонечко, гнилий хробаче; Невольнича муза Ігоря Калинця; Зимовий Трускавець в фотографіях.

На сонечко, гнилий хробаче!

Люстрація! Як солодко звучить це слово! І який прекрасний у нього зміст! Це і очищення, і оновлення, і заборона тим, хто скомпрометував себе, займати активну участь у політичному житті та перебувати на державній службі.

В Польщі Інститут Національної Пам`яті працює як слід, і країна знає своїх «героїв». Литва відкрила списки агентів КДБ, і це сприяє стабільності політичної ситуації в цій країні. А от Україна не діждеться часу, коли її справжні вороги будуть названі поіменно. Адже наші вороги – це не лише Хуйло, Сталін чи Лєнін. Це також ті, хто зараз веде диверсійну діяльність, хто і тепер займає тепленьку державну посаду чи отримує високі пенсії «за заслуги перед Батьківщиною». Агентам НКВД-КГБ-ГРУ-ФСБ живеться вільготно і прекрасно. І не лише десь в Києві чи Харкові, а й у малих провінційних містечках – таких як Дрогобич та Трускавець.

Ще в жовтні 2012 році на порталі «Дрогобич – Вільне королівське місто» опубліковано розслідування «Хто Ви, пане Гук?» авторства Михайла Бучка (частина 1: https://www.drohobych.com.ua/2012/07/20/hto-vy-pane-huk/, частина 2: https://www.drohobych.com.ua/2012/07/20/hto-vy-pane-huk-chastyna-druha/, частина 3: https://www.drohobych.com.ua/2012/10/03/tak-vse-zh-taky-hto-vy-pane-huk/).

В цьому дослідженні автори навели ряд неспростовних доказів того, що колишній міський голова Дрогобича Микола Петрович Гук причетний до співпраці з КГБ. Автор закликав Миколу Гука подати в суд, якщо у розслідуванні є хоча б слово неправди. Та Гук відбувся мовчанкою. Вибори пройшли, про статтю забули. А дарма – її варто відсвіжити в пам`яті. Не полінуйтеся, почитайте, хто ж є біля нас, яку мразь ще носить українська земля…

Слідкуючи за діяльністю цього «патріота», вкотре пересвідчуєшся, наскільки гнилим є нутро тих зрадників, хто потоптав пам`ять репресованих батьків, хто задля миски супу і чергової подяки готовий зраджувати народ, з якого виріс. Так і хочеться сказати: «Тьху на тебе, скотино!».

Отже, Гук Микола Петрович, 1960 р.н., уродженець с. Лішня Дрогобицького району Львівської області, капітан ІІ-го рангу, військовий пенсіонер. Що про нього пише Вікіпедія, яка офіційна біографія цього «героя», котрий з труною їздив по селах Дрогобиччини?

Батько – політв'язень, працював на шахтах Стебника та Донбасу, помер 2001 року. Мати репресована у 1947. А син … у 1983 закінчив факультет журналістики Львівського ВВПУ (за фахом військовий журналіст) та був направлений на Чорноморський флот, де проходив службу до 1992 року. У 1983–1986 та 1988–1992 — редактор багатотиражної газети «Вимпел» 7-го Навчального загону ім. адмірала Ф. Октябрьского Чорноморського флоту. У 1986–1988 — кореспондент газети «Флаг Родины» Чорноморського флоту.

Тобто, син репресованих батьків, якому якимось чином дали можливість закінчити військово-політичне (!) училище – на вістрі ідеологічної атаки радянської влади. Іншими словами, він той, хто восхваляє велич совітів, мудрість Великого Леніна та Комуністичної партії Радянського Союзу, веде нещадну боротьбу з загниваючим капіталізмом та українським буржуазним націоналізмом, а також з іншої масті «ворогами народу». Так і проситься на язик Шевченкове «славних прадідів великих правнуки погані». До речі, до серпня 1991 року Микола Гук був членом КПРС.

Як подає офіційна біографія пана Гука, «у травні 1989 р. він був одним із ініціаторів створення Севастопольського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка». Вдумайтесь лише – ще два з лишком роки до розвалу СРСР, дрімучий русскоязичний Крим, а КГБ вже створює тут структуру, яка б виявляла справжніх патріотів. І очолює «Просвіту» в Севастополі не хто інший як … кадровий військовик, ідеолог з газети «Флаг Родины».

Офіційна біографія Гука рясніє його «подвигами», які він буцімто вчинив у Севастополі. Мимоволі захоплюєшся, як московські спецслужби вміють «робити легенду», як вони «ведуть» своїх агентів, щоб показати їх порядними людьми, як дбають про репутацію, творену в кабінетах наступників Дзержинського, Ягоди та Єжова. Вдумайтеся лише в слова: «Микола Гук першим у Севастополі влітку 1991 року підняв національний прапор України». Скільки тут пафосу і скільки лукавства! Розумієш це тепер, коли Україна на якийсь час втратила Крим – не в останню чергу завдяки тим, хто ще від початків українського національно-визвольного руху в кінці 1980-х – початку 1990-х рр. свідомо дискредитував на півострові українську національну ідею, взявши на себе роль страшилки «бандерівцями», «фашистами» та неадекватними божевільними варварами. Але насправді це були не божевільні, а цілком адекватні ГРУшники та КГБісти, котрі діяли виключно задля формування нелюбові, якщо не сказати ненависті до всього українського.

Своїх агентів Москва напризволяще не залишає – за вірну службу Миколу Гука у 1992 році призначають старшим офіцером Соціально-психологічного управління Міністерства оборони України. З червня 1994 він є редактором відділу газети ВМС України «Флот України» (до жовтня 2003 р.), а також член виконкому Спілки офіцерів України.

Влізши (інакшого слова годі придумати) в Конгрес українських націоналістів, він почав там таку діяльність, що лише вчасне позбавлення його членства в КУНі дозволило організації вийти з цього всього без страшного іміджевого шванку. По сьогодні головні кунівці Дрогобича Тарас Гентош та Тарас Метик воліють не згадувати Гука взагалі. Адже перед громадою Дрогобича соромно, кого ж ця націоналістична партія підтримала на виборах мера Дрогобича у 2006 році.

Вікіпедія та офіційна біографія пана Гука мовчить про те, з яким «гуком» та скандалом позбувся пан Гук посади міського голови Дрогобича, як йому громада в особі більшості депутатського корпусу (більше двох третин всіх депутатів Дрогобицької міської ради!) вказала на його місце. Але … пан Гук через суд поновився на посаді! І то не через дрогобицький чи львівський суд, а через … Севастопольський міський суд, бо ж був зареєстрований як житель Севастополя. Там він мав помешкання, надане йому рідною радянською владою! Помешкання, яке вигідно продав перед анексією Криму! Як кажуть, цікаве співпадіння…

Опустивши історію про всі пертурбації Гука в Дрогобичі, зазначимо, що місцеві вибори 2010 року він програв з тріском, зайнявши бозна яке місце. Тобто, вдруге мером Дрогобича Гук не став. Програв він і вибори до Верховної ради України, куди вперше його «пропихали» у 1998 році від Севастополя, і вибори до ВРУ в 2012 році як кандидат від Дрогобиччини. Цікаво, що в 2012 році «вів» кандидата Гука політтехнолог з Російської Федерації (м. Санкт-Петербург) Павло Мезерін. Завдання було зрозуміле – завдяки демагогії, популізму та нібито радикалізму під гаслом «ГУКраїни» відтягнути голоси від Романа Ілика, єдиного кандидата від тодішньої об`єднаної опозиції. Іншими словами, був кандидатом на користь тодішнього режиму Януковича, якому … писав листи.

Коли в 2013-2014 рр. проходила Революція Гідності, Микола Гук вже продав свою квартиру в Севастополі та посів тепле місце начальника інформаційної політики у Трускавці. Благо, мер Трускавця тоді теж був зі «своїх», тобто їхніх. Зв’язки Р. Козира з Московією – окрема тема, тож з Гуком спільна мова знайшлася швидко.

Після місцевих виборів 2015 року, коли громада Трускавця дала заслін повзучій московській гідрі та її прихвосням, Гук – звичайний «військовий пенсіонер» у Дрогобичі. Але свою чорну роботу він не припиняє. «Військовий журналіст» (читай – ідеолог СРСР) і далі пише, переважно слізливі восхваляння на адресу екс-мера Трускавця Козира та пасквілі на міського голову Трускавця 2002-2010 р. Лева Грицака і чинного мера Трускавця Андрія Кульчинського. Немов той хробак, ховається наш (їхній) Гук за псевдонімом «Микола Петрів». Севастопольський суд вже його не захистить, а за наклепи сплачувати гроші Гук не поспішає. Програний Леву Грицаку суд навчив його, що Україна вже не та, і не всі судді під контролем ГРУшників. Тож «герой націоналізму» деградував до рівня хробака. Безіменного, з рідким гнилим нутром, смердючого і гидкого.

Давайте зробимо своєрідний підсумок життя цього «героя».

Син репресованих батьків, що при радянській владі у 1983 р. закінчив військово-політичне училище? Тоді у такі вузи брали дітей репресованих батьків в одному випадку – коли вони погоджувалися на співпрацю і ставали зрадниками.

Скільком хлопцям він покалічив душі у 7-му навчальному загоні Чорноморського флоту у 1983-1986 рр. як офіцер ГРУ Союзу?

Скількох справжніх патріотів здав, працюючи як офіцер ГРУ під прикриттям головою Севастопольського товариства «Просвіта» у 1989-1992 рр.?

Як міг офіцер радянського Чорноморського флоту бути офіційним головою націоналістичного товариства у Севастополі? Зрозуміло, що тільки з вказівки радянського Головного розвідувального управління.

Далі перекинутий у «П`ємонт» демократії – Західну Україну, а саме в Дрогобич. Тут дивним способом маловідомий севастополець, що приїхав до Дрогобича прихопивши дружину товариша, був обраний міським головою. Чи не за підтримки тих же спецслужб?

Та дрогобичани, мудрі голови, відразу «розкусили» його, висловили недовіру як міському голові. Хоча, може, й не знали всю правду про агента. Та допоміг йому «рідний» севастопольський суд, що був під опікою Росії. Він визнав рішення про недовіру голові Дрогобича недійсним..

Свою підривну діяльність проти українських патріотів продовжив у Трускавці на посаді начальника інформаційного відділу. «Відзначився» порадами знести в місті-курорті пам’ятник Івану Франку та фігуру Божої Матері. Франка повалили на землю, а от Матінку Божу, фігуру якої встановив Лев Грицак, чіпати побоялися. Розуміли – народний гнів може змести їх і кинути на дно. Втім, історія і так все розклала по місцях – агент опинився на дні, нікому в Україні не потрібний. Нікому, крім ГРУ і його посіпак.

Зробив великий вклад у підготовку анексії Криму – в цьому немає жодних сумнівів. Анексія Криму, контрреволюція на Донбасі – це робота Головного розвідувального управління Росії, робота таких агентів в ГРУ як «щирий патріот» Гук Микола Петрович і його підлі соратники по зброї, ідеологи ворожої пропаганди.

Агенти КГБ-ГРУ далі вносять дестабілізацію у політичну ситуацію в країні під личиною патріотів. В Україні ці агенти ще не засвічені офіційно. Тож коли буде люстрація для таких хробаків як «Микола Петрів»? Чи довго вони будуть під прикриттям своїх покровителів, окремі представники яких ще подекуди залишились при владі в нашій державі і стримують процес люстрації?

Тепер він ховається від людських очей під псевдонімом «Микола Петрів». «Петро» з грецької означає «твердий». Раніше Гук писав під псевдо «Влад Твердий». ГРУшники дійсно «тверді» – хоч тепер у підпіллі, але все одно вірні присязі, та ще й на гачку російських спецслужб. Так що його чорна робота і далі робиться – він продовжує потаємно воювати з українськими патріотами.

То хто ж той хробак, що ховається? І чому він ховається? На сонечко його, щоб усі бачили, хто це посеред нас.

Та на сонечко він не хоче. Бо лайно на сонечку смердить дужче. І пропадає. Нехай і він пропаде – разом з усіма іншими агентами Москви, яких розплодилося в нашій неньці-Україні до біса. Як писав Іван Франко, «хай згине … проклята мара»…

На сонечко, Миколо Петровичу Гуче!

Володимир Справедливий

До теми. Інформація для роздумів

1. «Львовское высшее военно-политическое училище осуществляло подготовку офицеров по специальностям: «культурно-просветительная работа» и «военная журналистика» для всех видов, родов войск вооруженных сил СССР. Срок обучения 4 года. По окончании училища присваивалось воинское звание лейтенанта, квалификация офицера с высшим военно-политическим образованием и вручался диплом общесоюзного образца. В военно-политические училища принимались военнослужащие срочной и сверхсрочной службы, выпускники суворовских и нахимовских училищ, прапорщики и мичманы, а также гражданская молодёжь из числа членов и кандидатов в члены КПСС и комсомольцев, рекомендуемых политорганом или районным (городским) комитетом ВЛКСМ, проявивших желание и годных по состоянию здоровья для службы в ВС СССР». (Вікіпедія).

2. “Главная задача военной прессы состояла в «пропаганде марксистско-ленинской теории, политики Коммунистической партии, решений ЦК КПСС, военной присяги и уставов… Мы были нужны – для оболванивания солдат и матросов в духе идеологии правящей партии. Нас не учили врать. Нас учили не говорить всю правду». (Д.Сабітов, стаття “Журналист в военной точке: термины, термины, термины…”).

3. “Особое внимание уделяется воспитанию агентов, мировоззрение которых складывалось или находится под влиянием классово-чуждой идеологии, а также выполняющих задания в обстановке непосредственного соприкосновения с противником. Первоочередная задача воспитания агентов, завербованных с использованием компрометирующих материалов или на основе личной заинтересованности, состоит в переводе их сотрудничества на идейно-политическую основу.”. (Витяг з Наказу голови КДБ від 4 липня 1983 року за №140 “О введении в действие Положения об агентурном аппарате и доверенных лицах органов государственной безопасности СССР”):

4. «За умов, що склалися наприкінці літа 1989 р., колегія КДБ УРСР закликала особовий склад активно вчитися працювати по-новому, напрацьовувати сучасні концепції організації боротьби з націоналістично та екстремістські налаштованими особами: ширше залучати гласні форми чекістської роботи, уміло поєднувати оперативні та політичні методи боротьби, оперативно застосовувати гласні й негласні форми профілактичного впливу на політично незрілих правопорушників» (стаття “Спроби протидії КДБ УРСР становленню та функціонуванню Народного руху за перебудову”).

5. “В руках СНБУ оказались архивы, хранящие не только бесценные исторические материалы, но и документы текущей работы, агентурные досье, способные взорвать любое общество. Агентурные дела и картотеки оказались в руках “чекистов”, в одночасье принявших “новую веру”. Из наследников традиций чекистов дзержинской закалки они перевоплотились в продолжателей традиций тех, кого в Западной Украине в течение десяти послевоенных лет отлавливали войска НКВД–МГБ, кого “андроповцы” отправляли не в столь отдаленные места лишь за значок – трезуб и желто-голубую ленточку. Для многих из сотрудников бывшего КГБ Украины этот процесс был абсолютно безболезнен». (Сергій Горбачов, “Феномен адмирала Касатонова”).

Зі статті «Хто Ви, пане Гук?»

Калинець. Невольнича муза

Є прізвища знакові, які навіки вписані на скрижалях України. Їх не часто називають, проте кожен свідомий українець знає: це ті, які не зрадили. Тверді та незламні, світочі правди і українства.

Мирослав Маринович. В`ячеслав Чорновіл. Євген Сверстюк. Іван Багряний. Ірина Сеник. І ще сотня таких же нескорених, яким випало жити в гірший та жорстокіший час, ніж нам.

Посеред них – Калинець. Вірніше, Калинці. Ірина та Ігор.

Соромно стає, коли бачиш, що на зустріч з Ігорем Калинцем приходить небагато людей. Коли зал напівпорожній, а обличчя одні і ті ж – обличчя небайдужих трускавчан. Нецікавими є більшості трускавчан зустрічі з відомими поетами, митцями, культурні заходи. От якби було оголошення, що роздають по дві пачки гречки…

Святковий зал музею історії Трускавця на другому поверсі прикрашають старі світлини з проекту «Там, де сходи». Посеред залу – екран, на якому транслюється фільм. Документальний фільм «Ігор Калинець. Невольнича муза». А в першому ряді про щось гомонить із Мироном Бучацьким головний герой цього фільму – поет, дисидент, патріот, Людина.

Вступним словом розпочинає зустріч директор музею історії Трускавця Галина Коваль. Вона представляє гостей, котрі приїхали зі Львова з Ігорем Мироновичем – філолога, радіожурналістку Оксану Галаник та сценариста, режисера Романа Метельського. Слова вдячності лунають на адресу авторки проекту «Перехресні стежки» Анни Литвин, завдяки якій і була організована ця зустріч. До речі, доклалися до організації заходу і начальник відділу культури ТМР Тетяна Татомир (вирішувала практичні проблеми: надрукувати афішу, дати талони на дизель, щоб заправити машину, на якій приїхали гості) та підприємець Сергій Розора (нагодував львів’ян ситним і смачним обідом).

А потім виступає з коротким словом сам Калинець. З коротким, бо довше він спілкуватиметься з трускавчанами вже після перегляду фільму. Каже, що фільм дуже добре відображає тогочасний стан його душі, хоча є й інший фільм, у зовсім іншому стилі.

1972 рік. Протягом одного року совєти ув’язнюють подружжя Калинців – спочатку Ірину, потім Ігоря. З дочкою Дзвениславою тато й мама спілкуються поштою, листами та листівками. Ігор Калинець бачить через камерне віконце блакитне чисте небо і мріє, щоб в той самий час на небо глянула його донечка.

Спливають кадри за кадрами, на годину часу поринаєш у той далекий жорстокий світ тюрми народів, який дехто з нас ще застав. Як каже Ігор Калинець, був такий парадокс – в самій тюрмі в`язні почували себе вільнішими, аніж ті на волі. Кого система не зламала, той загартовувався, набував імунітету.

Спливає час. Сивочолий Ігор Калинець, котрий говорить добірною, вишуканою літературною українською мовою, споглядає на присутніх добрими очима. Є щось у ньому від патріархів, є щось від аристократів, але не бракне і від романтика. Він говорить прозою, а все одно виходять вірші. Говорить тихо, та слова його вгрузають каменем, який не зрушити і не повернути.

Сипле сніг над Трускавцем. Святковий Різдвяний час доходить до кінця, щоб майже відразу після Стрітення перемінитися в час смутку та посту. А десь на роздоріжжі між зимою та весною, між Стрітеннями за старим та новим стилями стрічаємо у Трускавці Калинця. Людину-легенду. Як правило, таких людей не розуміють до кінця. Може тому й не був повний зал на зустрічі з Ігорем Мироновичем?

Володимир Ключак

Вулиці зимового Трускавця в фотографіях

/Передісторія курортного поселення/

Трускавець знаходиться у внутрішній зоні передкарпатського прогину, що почав формуватися 20 мільйонів років тому, коли Східноєвропейська антиконтинентальна плита під вагою покровів, що насувалися на неї з південного заходу внаслідок підняття Карпатських гір та невисокими підйомами зустрілися в улоговині, де знаходиться теперішній Трускавець.

Річкові потоки зі Сходу приносили у міжгірську морську западину велику кількість уламкового матеріалу. Ці осади поступово заповнили вузьку морську протоку, яка з часом пересохла, перетворившись у солену морську лагуну. А відклади ці називають моласою.

Яскравим прикладом моласи є соленосні та загіпсовані відклади Воротищенської світи, які переважають в околицях Трускавця. Їх можна побачити на південному схилі гори Ґлорієтти (Гошівська гора). Про це свідчить інформаційний пілон з відповідними записами.

Ці відклади конгломератів та пісків формують своєрідне підводне дно рельєфу міста Трускавець. Говорять про те, що колись територія Трускавця була на дні моря Тетіс.

Унікальністю Трускавця є наявність в надрах свинцево-цинкових руд. Ще й досі в районі Липки біля дороги Трускавець-Борислав є залишки шахти (свинцево-цинкових руд), що носила назву Юлія. В ХІХ столітті руда закінчилася, шахту закрили.

Ще в надрах Трускавця наявні поклади калійних солей, самородної сірки, озокериту, нафти та газу. В урочищі Помірки на шахті «Катерина» добували озокерит, а в урочищі Кривчиць за озером добували нафту.

На такій території розповсюджені водоносні горизонти і основним багатством міста є велика кількість мінеральних джерел, серед них королевою є «Нафтуся».

Але історія Трускавця починалася з солених копанок – солеварень. Не дивно, що Трускавець отримав свою назву від слова «друска», або сіль. Це одна з багатьох версій походження назви Трускавця.

Про все це можна дізнатися в музеї історії міста. Тож запрошуємо Вас відвідати цей музей, який знаходиться на площі Січових Стрільців.

Не баріться, приїжджайте в Трускавець, щоби все побачити на власні очі. В зимовий період ціни на відпочинок у Трускавці значно нижчі.

Ну а ми цією публікацією «Вулиці зимового Трускавця» продовжуємо наш цикл з промоції Трускавця.

Кожна частина міста має свою назву: Баньки, Річки, Гошів, Солтиси, Липки, Воротище, Коточий Потік, Боберня, Болоня, Помярки та інші (всіх не перелічиш). Вони зберігають свої легенди, свій колорит.

Трускавець взимку особливий. Невелика кількість відпочивальників, відносно м`який клімат, вночі мороз, сніг, що скрипить під ногами, чисте повітря. Особливий клімат трускавецької лагуни робить відпочинок у Трускавці затишним та приємним. А фото на згадку про зимовий відпочинок у Трускавці та його околицях залишить слід в історії Вашого життя.

Віктор Пиців (текст і фото)



Создан 09 фев 2018



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником