Трускавецький вісник № 61 (1796) від 10 травня 2019 р.

 

Трускавецький вісник № 61 (1796) від 10 травня 2019 р.

10.05.2019



У номері: Спецвипуск по галицькій провінції.

Короткі новини

В трускавецькому музеї відкриється виставка фотопортретів багатодітних матерів

На День Матері, у неділю, 12 травня, у Трускавці в Художньому музеї Михайла Біласа відбудеться відкриття виставки фотомисткині Тетяни Вінницької. Виставка носить назву «Українські багатодітні матері. Портрети».

Це перша виставка талановитої фотографині, під час якої можна буде побачити та відчути на портретах мам їхню любов, їхню ніжність, свято та буденність, смуток та радість. А ще побачити, які вони різні, але як об’єднує та возвеличує їх всіх материнство.

Відкриття виставки о 16.00, вхід вільний.

Власна інформація

Дві сторони медалі

Вдало вибраний ракурс – і картинка готова, а заодно і «галочка» про виконану роботу.

Але є друга сторона медалі, тобто фото, зроблене теж 9 травня 2019 року, але вже в іншому ракурсі.

І тоді стає ясно, який насправді має вигляд Монумент Слави та як насправді вшановується пам`ять трускавчан. Про мораль судити вам, трускавчани. Коментарі тут зайві.

Проблема стану Меморіалу Слави у Трускавці піднімалася мною ще з 2016 року, але, як бачите, безрезультатно.

Ця тема болюча для мене, оскільки фронтовиком був мій батько Володимир Багрій. В статті «Їм було по 18» описано що й до чого. Стаття була написана Л. Поливком і надрукована 8 січня 1988 року в газеті «Трускавецкая здравница».

Ми в боргу перед тими, хто віддав своє життя як у Великій Вітчизняній війні, так і сьогодні на фронті – за нас, за наше мирне життя.

І ніхто не вправі спекулювати на цьому.

Олег Багрій, корінний трускавчанин

Від редакції "ТВ". Стаття Олега Багрія «Забуті…» на тему стану обеліска на вул. Дрогобицькій – за посиланням http://protruskavets.org.ua/zabuti/

З історії Стрия ХІХ ст.

Перша аптека, закладення шпиталю, повінь, новий герб міста, скасування панщини в Галичині, будівництво залізної дороги, візит Івана Франка у місто, перша кредитна спілка у Галичині. Ці та інші історичні факти гартували стриян, формували передумови формуванню нового громадянського суспільства.

Про це і не тільки можна довідатись з книги Галини Верес “Стрий: дати, події, факти, імена”.  У цій книзі зібрані цікаві факти. Зокрема Галина Верес  зібрала дані про життя стриян XIX століття, які варто знати кожному.  Тож хронологія подій далі.

У Стрию, у 1800 році,  залишилась тільки австрійська валюта — конвенційний гульден, що складався з 60 крейцерів (з 1857р. замінений новим австрійським гульденом, що містив 100 крейцерів).  Чисельність міських мешканців у цьому році - 4658 чоловік, новонароджених — 114 християн і 32 євреї, померлих — 47 християн і 34 євреї.

 У Стрию збудовано перший кам’яний світський будинок у1809році, в якому було відкрито першу аптеку, що належала чехові Бауліку.

У 1811 році у місті існували ремісничі майстерні: миловарня, позументна, сідлярська, ткальня, в якій працювало 38 робітників, а також водяні млини, пивоварні, чотири гуральні та цегельня.

Починаючи з 1811 року і до 1835 року тривало  спорудження оборонних ровів, наповнених водою.

У 1816 році львівський архітектор Юрій Глоговський розробив план будівлі міської ратуші.

Економічні довідки 1820 року показують, що середньорічний дохід бургомістра складав 2500 гульденів, муляра — 300-400. А 1 кг пшеничного хліба коштував 8-9 крейцерів, 1 кг волового м’яса — 14, 1 кг масла — 60, 1 л пива — 5, 1 л горілки — 30-40, хоча була й дешевша “паленка” — за 10 крейцерів.

У 1823 році зведено будинок окружного адміністративного управління, який згодом згорів у 1886 році.

Ще однією знаковою подією стало закладання шпиталю у 1825 році.

У 1828 році споруджено будинок (нині — це дім на розі вулиць Т.Шевченка і Є.Коновальця), який чи не єдиний вцілів підчас пожежі 1886 року.

Епідемія холери у Стрию забрала життя 249 міщан. Трапилось це у 1831році.

У 1836 році розпочато перебудову колишнього костьола францисканців на міську парафіяльну церкву (нині — церква Успіння Пресвятої Богородиці). 3 нього було знято готичну вежу. В цей же час, у парафіяльному костьолі замінено вікна, сходи на хори.

У 1839 році місто зазнало великих втрат внаслідок повені.

1840-1850 роки стали важкими для стриян. Цей період ще називають “тісні роки”, які потьмарені неврожаєм та епідемією холери.

У 1844 році цісар Фердинанд І видав диплом про новий герб міста. Його почали зображати так: на щиті, поділеному вздовж (одна половина червона, друга — синя) — пустельник в білому вбранні, з чорним каптуром на голові, з палицею і вервицею в руках; над щитом — золота корона, з боків і внизу щита — золота арабеска. Цей герб проіснував до 1939 року.

У 1845 році укладено контракт з художниками Алоїзом Рейханом, Мартином Яблонським і Казимиром Родецьким на написання 10 вівтарних образів для міської парафіяльної церкви.

У 1847 році проведено ремонт купола вежі парафіяльного костьолу.  У тому ж році засновано заклад для вбогих і хворих на кошти міського уряду і на пожертвування, який розташували у двох винайнятих будинках. Пізніше його перейменували на цивільний шпиталь. У закладі налічувалось 60-70 ліжок. Також у 1847 році розпочато будівництво нового приміщення шпиталю.

У березні 1848 року у Австрійській імперії відбулася буржуазно-демократична революція, яку назвали “весною народів”.  А 17 квітня цього  скасовано панщину в Галичині.  У цьому ж році представники української інтелігенції на чолі з Лукою Данкевичем організували окружну Руську Раду, яка виступила із закликом боротися проти національного гноблення, за розвиток української культури. Для її захисту був створений перший в Галичині загін української національної гвардії. А вже 3 серпня на зборах представників усіх громад було посвячено військову хоругву загону української національної гвардії. ЛукаДанкевич виступив з патріотичною промовою.

У 1849 році у місті проживало 6000 чоловік та налічувалося 650 будинків. У січня цього року, після поразки революційного руху у Львові, національну гвардію було розпущено, припинили свою діяльність і окружні ради.

У 1850-ті роках почалось руйнування замку. Австрійський уряд розташував тут одну з частин стрийського гарнізону.

У 1851 році зведено новий будинок для священика міської церкви та створено руську (українську) парафію.

У 1857 році завалився будинок окружного староства. Розпочато будівництво нового .

Наступного року німецьке населення Стрия збудувало костьол лютеранського обряду, який діяв до 1939 року (нині — дім молитви євангелістів-баптистів по вул.Б.Хмельницького). У цей же час цивільний шпиталь став всенародним з управою гміни Стрия.

У 1862 році старшини полку, один з батальйонів якого стояв у Стрийському замку, в парку “Вільшина”, спорудили пам’ятник стриянам, які загинули в кривавих боях під Манжентою і Сольферіно під час війни Австрії з Наполеоном III та Італією. На пам’ятнику був напис німецькою і польською мовами про те, що в цих боях загинуло 488 старшин і вояків полку. Згодом пам’ятник знесли за наказом польської влади.

У 1867 році засновано Міську Касу Ощадности. У цей рік відбувається впровадження в школах та гімназіях польської мови викладання замість німецької. Це створило значні проблеми для вчителів, більшість яких отримала освіту німецькою мовою, крім того, не було польських підручників. У цьому ж році засновано Крайову Шкільну Раду, до складу якої увійшов тільки один українець, а магістрат почав реорганізацію стрийського шкільництва.

У 1869 році у місті гастролював театр товариства “Руська Бесіда” під керівництвом актора Антона Моленцького. А 1 жовтня вперше в Галичині було введено в обіг поштову листівку.

У 1871 році на північній околиці міста випадково знайдено чотири римські монети, які, на думку вчених, могли бути загублені в поселенні, що існувало тут у другій половині III ст. У цьому ж році споруджено першу дерев’яну “стацію колійову”, яка пізніше, у 1886 році, згоріла.

Починаючи з 1872 року та до 1875 року розпочалось прокладання залізниць, що зумовило масовий імпорт із центральних і промисловорозвинутих провінцій товарів, які були кращої якості і дешевші за місцеві вироби. Поява небачених раніше меблів, модного одягу і нових харчових продуктів (рис, кава, чай).

У 1872 році відкрито залізницю Стрий-Хирів (довж. 100 км).  А 18 грудня засновано Вищу школу реальну, яка спершу мала 4 класи, потім щороку додавали по класу — аж до 7-ми. Директор — Еразм Місінський.

У 1873 році відкрито залізницю Стрий-Львів (довж. 74 км).  У цьому ж році австрійський уряд затвердив закон про зарібковогосподарські спілки (товариства).

У 1874 році поляки і русини заснували спільну “Касу Залічкову”, до якої згодом належало багато українців. Також засновано перше українське товариство — “Братство св.Миколая” за ініціативою о. Юліана Федусевича, професора Івана Вахнянина та міщан Антона Маслянки, Василя Пиця і Томи Красінського. У цьому ж році Іван Франко вперше оглянув місто Стрий та його околиці під час своєї канікулярної подорожі до Лолина. Про це він написав у своєму листі до Михайла Драгоманова.

У 1875 році відкрито залізницю Стрий-Станіславів (довж. 108км).  У цей час у місті налічувалось 84 шинки.

У 1876 році придбано для “Руської Бурси” будинок. А з ініціативи о.Федусевича розпочато акцію самодопомоги, тобто збір коштів серед учнів для допомоги бідним з-поміж них.

У 1877 році збудовано шпиталь та будинок адміністрації за кошти гміни на гміннім грунті у 3 морги 38 сажнів кв. (нині — міська лікарня). Крім того, у місті були шпиталі військовий та єврейський.

У 1880 році німецька громада міста налічувала 573 особи. Вона компактно заселила один бік вул. Нової (нині — вул.С. Дубравського). У приміщенні колишнього районного Будинку культури містився її Народний дім, а в будинку, де знаходяться нині редакції місцевих газет, — початкова школа. Цю частину міської забудови називали “Шваби”.  У  1880 році умісті проживало 3933 українці, 2900 — поляків, третину населення становили євреї. Налічувалось 1184 будинки. Частка городян, зайнятих у ремеслі й промисловості, становила 31,3 %, у торгівлі — 17,9%. Майже в 2,5 рази, порівняно з 1820 р., зросли ціни на продукти 

12 червня Іван Франко, який змушений був у супроводі жандарма простувати з Коломиї до Нагуєвич, заночував по дорозі у цюпі при Стрийському магістраті.

6 липня,  згідно з указом міністерства знань і освіти, Вищу реальну школу перетворено на гімназію з обов’язковою “наукою рисунків у чотирьох нижчих клясах” (20% учнів були українцями).

У 1882 році Філарет Колесса (видатний музикознавець, композитор, фольклорист і літературознавець, з 1929 р. — академік Академії наук України) поступив на навчання до Стрийської гімназії.  У цей час у гімназії навчались 204 учні.

У 1883 році Іван Франко, перебуваючи в Стрию, познайомився з Костем Горбалем, відомим педагогом і журналістом.

У 1884 році Остап Нижанківський написав свою першу музичну композицію на слова Олекси Бобикевича “У гаю зеленім”, присвятивши її сестрі Осипі, майбутній дружині поета. А в гімназії  відкрито V клас.  Загальна кількість учнів — 249. 

У 1885 році англійські підприємці Паркінс і Макінтош збудували в Стрию завод з випуску обладнання для нафтопереробної промисловості. У цей час збудовано велике муроване приміщення гімназії. Також, формально скасовано монополію на вироблення і продаж спиртних напоїв — головного джерела прибутків для поміщиків та основної причини моральної і фінансової деградації для решти галичан. Однак неформально цей привілей діяв і надалі, аж до 1910 року. У 1885 році  молодий композитор Остап Нижанківський написав кантату “Не гармати грають нині” на слова Івана Франка, яка викликала захоплені відгуки преси.

17 квітня 1886 року у Стрию трапилась велика пожежа, яка знищила більшу частину міста. Згоріло 970 будинків, в тому числі школа, костьол, синагога. Цісар виділив 10 тис. золотих крейцерів на порятунок, міністр оборони надіслав кілька десятків наметів, що були поставлені на Ринку. В усій імперії оголошено збір коштів на відбудову Стрия і допомогу його мешканцям. А львівське політехнічне товариство розробило план регуляції міської забудови, який передбачав будівництво двоповерхових будинків, при цьому квартали набували правильних геометричних форм.

У 1887 році у Стрию, на пошану пам’яті Тараса Шевченка і з нагоди 25-річчя літературної діяльності Юрія Федьковича, вийшов друком один із перших в Галичині альманахів — “Ватра”. Весь дохід з нього було призначено на бібліотеку “Руського Касина” та інших стрийських товариств, що постраждали від пожежі 17 квітня. Упорядником книги був Василь Лукич, допомагав йому Іван Франко. 

У 1888 році відбудовано після пожежі приміщення гімназії. А Філарет Колесса, навчаючись у Стрийській гімназії, став диригентом гімназійного хору.

У травня 1889 року у Стрию побували Іван Франко та Осип Маковей. 12 вересня Каменяр знову завітав до нашого міста разом з київським студентом Сергієм Дегеном. У цей час у Стрию було понад 16 000 мешканців. Навчалась у публічних школах 5881 дитина, у приватних — 440, в промислових — 57,вдома — 69.

У 1890 році укладена угода між народовцями і намісником Галичини Казимиром Бадені про підтримку урядової політики щодо польсько-українських взаємин (так звана “нова ера”).  У цей час у  Варшаві вийшов “Словник географічний” Хлєбовського, у якому згадувалося про Стрий. Зокрема, в ньому містились дані про те, що у місті мешкає 16 714 чололовік, налічується 1400 будинків. У цьому році збудовано нові військові казарми У серпні 1890 року збудовано одноповерхову польську школу ім.Кохановського (нині — СШ№ 6). Відбудовано всередині парафіяльний костьол. А отець Олекса Бобикевич переїхав з сім’єю із Слободи Болехівської до Стрия.

У 1891 році у Стрию відкрито філію страхового товариства “Дністер”. Також у місті діяло політичне товариство “Підгірська Рада”, головою якого був Степан Дубравський, секретарем — о.Олекса Бобикевич. До товариства входила передова інтелігенція Стрия і повіту. У цьому ж році в Австро-Угорщині ввели нову валюту — корону, яку було прирівняно до 0,5 гульдена. Ціни на продукти зросли у 3-5 разів. У 1891 році був заново відбудований костьол. У центральну частину вівтаря вмонтовано ікону Божої Матері, яка сидить на Божому троні з розкритими обіймами в оточенні ангелів і святих покровителів. 

У серпні цього року  молодий адвокат Євген Олесницький прибув до Стрия і відкрив тут свою адвокатську канцелярію. А 1 вересня у Стрию відбулося перше віче жінок Галичини під керівництвом Наталії Кобринської та Євгенії Ярошинської. Зібрання ухвалило петиції до австрійської державної ради, у яких йшлося про необхідність допущення жінок до університету, створення жіночої гімназії у Львові, дитячих садків -“охоронок”, спільних кухонь для українських селянок під час жнив та інше.

29 серпня 1892 року, з ініціативи Євгена Олесницького, створено Стрийську філію товариства “Просвіта”. Першим її головою став Степан Дубравський, професор гімназії.

У жовтні цього ж року  відбулись загальні збори товариства “Підгірська Рада”. На них обрали головою Євгена Олесницького.

Упродовж  1892-1893 років збудовано нову бойню з холодильником.

У 1893 р оці міський багач Лаутербах спорудив віллу на розі теперішніх вулиць Т.Шевченка та 1-го Листопада (нині у ній знаходиться дитячий дошкільний заклад №3).

У цьому році у Стрию вийшов друком перший збірник праць різних авторів із жіночої бібліотеки “Наша доля”. Він містив багатий інформаційний матеріал про життя жінки в Україні і світі. У березні 1893 року о.Олекса Бобикевич написав комедію “Настоящі”, в якій протиставив українство москвофільству.

29 вересня 1893 року на окружному віче проти “нової ери”, скликаному “Підгірською Радою”, виступив Іван Франко. Це було перше таке віче в Галичині. Стрий став прикладом для інших повітів. У жовтні зорганізовано товариство “Міщанська Бесіда”, до якого входило міщанство з різною освітою. Першим головою товариства був Євген Озаркевич — лікар, громадський діяч. А 29 жовтня о.Олекса Бобикевич на вечорі “Міщанської Бесіди” мав виступ на тему “На спомин святочного обходу 100-літніх роковин уродження Маркіяна Шашкевича”. Текст цього відчиту був виданий окремою книжечкою у Львові у 1911 році. 16 листопада відбулось друге політичне віче, на якому було різко засуджено угоду народовців з Казимиром Бадені, намісником Галичини. 22 листопада професор Іван Вахнянин заснував “Руське Касино”, яке гуртувало українців з вищою освітою для товариської і культурної діяльності. 

У 1894 році у Стрию засновано “Кружок музичний”—співочий і театральний колектив (голова — Євген Олесницький, диригент — Володимир Нижанківський). Згодом його було перейменовано на “Стрийський Боян”. Стрийська “Просвіта” придбала власний дім на площі Ринок, 10. У цьому ж році збудовано церкву Благовіщення Пречистої Богородиці на Долішніх Ланах. 3 ініціативи д-ра Євгена Олесницького на основі “Каси Залічкової” засновано “Касу Задаткову” як першу суто українську кредитову установу не лише в Стрию, ай в цілій Галичині.

Також збереглись відомомсті, що 6 травня 1894 року до Стрия запросили інспектора міських парків зі Львова Арнольда Рьорінга для облаштування парку «Вільшина» у зв’язку з регуляцією міської забудови після пожежі.

11 листопада 1894 року надзвичайні збори “Міщанської Бесіди” вибрали головою товариства о. Олексу Бобикевича. Також у цей час засновано молодіжне товариство “Сокіл”. Ініціатором цього став Василь Нагірний (родом з с. Гірного).

14 березня 1895 року у Стрию відбувся концерт “Стрийського Бояна” з нагоди 34-х роковин з дня смерті Тараса Шевченка за участю Соломії Крушельницької. 25 червня “Стрийський Боян” виступив в с.Любинцях, що стало початком серії концертів по навколишніх селах. 1 серпня вийшло перше число двотижневика “Стрийський голос”. У ньому було надруковано статтю Євгена Олесницького “У солідарності — сила, в силі — перемога”, яка стала програмою консолідації українців напередодні виборів до Галицького сейму. Видавець і редактор — Володимир Охримович, відомий адвокат, учений, журналіст і громадський діяч. Часопис друкували у Львові в друкарні В.Малецького, редакція знаходилась у Стрию.

У 1896 році збудовано приміщення окружного суду. Землю і кошти виділила міська управа. Архітектор будівлі — С.Сковрон. А “Підгірська Рада” створила комітет, який розробив заходи щодо введення української мови в школі на Ланах.

У березні 1896 року “Стрийський Боян” під керівництвом М.Гавриша дав два Шевченківські концерти — один для громадян Стрия, другий (в Стрию) спеціально для селян. Цей другий концерт завдяки активній участі у ньому глядачів перетворився на фестиваль української пісні.

25 жовтня створено Товариство “Кредитова Кооператива “Народний дім” — другу кредитову установу на Стрийщині, яка у 1908 р. була перейменована на “Сотоваришення Господарсько-Кредитове Народний дім”.

22 листопада у “Міщанській Бесіді” відбулося велике свято — посвячення українського прапора, у якому взяло участь багато визначних діячів Галичини.

28 листопада, завдяки зусиллям о.Олекси Бобикевича, на передмісті Лани відкрито читальню “Просвіти”.  А вже 5 грудня завдяки Олексі Бобикевичу відкрито читальню на Шумлянщині.

У 1897 році до магістрату надійшла заява, під якою стояло кількасот підписів, з вимогою відкрити у місті українську школу. Магістрат відповів на неї відмовою.

У 1898 році до Стрия 23-річною дівчиною з фаховою освітою економіста прибула Ольга Тишинська (Бачинська). Її метою було служити українській громаді. А німецький підприємець Вайнер заснував ливарний завод.  У цьому ж році “Стрийський Боян” дав концерт у фонд допомоги погорільцям села Дідушичі. Він також взяв активну участь у ювілейному концерті, присвяченому пам’яті Івана Котляревського у Львові, та виступив у Стрию з концертом на честь поета.

 У 1899 році у гімназії навчалось 390 дітей; у ній було створено касу для убогих учнів.

З книги Галини Верес «Стрий: дати, події, факти, імена»,

245.ua,

фото з сучасного Стрия авторства Володимира Ключака

Тухолька - край бойків на межі неба і землі

/Золота галицька провінція/

Давні бойківські села... Щоб зрозуміти дух їх мешканців, темперамент та звичаї – тут треба жити, гомоніти з горами і смерічками, ходити стежками і плаями, продираючись крізь хащі, дихати повітрям волі, насолоджуючись близькістю неба. Мені пощастило більше - я приїхав у село Тухольку, що неподалік умовного кордону між Львівщиною та Закарпаттям і познайомився із цікавезним чоловіком – колишнім директором місцевої школи Богданом Васильовичем Гузієм.

Чоловік порався на подвір’ї – різав дрова. А йому ж уже вісімдесять минуло! Запросив до хати, дістав свою книжку, яку видрукував на комп’ютері в одному екземплярі. У ній зібрані всі відомості про Тухольку з давніх часів і по нині. Описані і досліджені роди бойків, які здавна тут мешкали, хати та громадські будівлі, перекази та історичні розвідки. Дивовижної пристрасті та емоційності чоловік! Він, як поводир, взяв мене за руку і повів сторінками історії рідного краю.

Тухолька розпочалась у давні часи із поселення переселенців з Тухлі. Але офіційно рік заснування 1552-ий - про це свідчить перша письмова згадка. Село досить високогірне – знаходиться на висоті 731 метр над рівнем моря. Для порівняння – це майже дві, поставлені один на одну, Замкових гори у Львові.

Селяни жили здебільшого з тваринництва та лісу. Життя тут нелегке: дороги важкі, ґрунти небагаті і потребують великої праці, ще й природні умови зовсім не мед. Але люди тут прижились і не хотіли покидати мальовничих Бескидів. Кілька разів Тухольку винищував мор та холера, село переносили з одного місця на інше, але воно щоразу відроджувалось. Крім того, норовливі бойки не корились панам, що запроваджували свої порядки у їх краю, і повставали. Селян під багнетами водили на панщину. До того ж коштом громади утримувались жандарми в селі, які їх нещадно кривдили і били.

Відомий випадок, коли у вересні 1826-го року селян Тухольки в присутності жандармів змусили підписати документ, в якому вони перепрошують власника села графа Потоцького за заподіяні йому кривди і непослух. Але й після цього вільнолюбні бойки продовжували боротись із кріпацтвом аж до його скасування.

Коли ж цісар скасував панщину, граф Потоцький відмовився відпустити селян на волю. І тоді бойки вибрали з-поміж себе посла Василя Орищича, на прізвисько Мелшівський і послали його у Відень до цісаря. Через 9 місяців пішої мандрівки посланець повернувся з порожніми руками. У 1848-му році наполегливі бойки знов відправляють гінця у Відень, щоб цісар дав бойкам грамоту про волю. І цього разу це їм вдалося. Нині грамота про скасування панщини знаходиться в основі пам’ятного хреста.

У вічній боротьбі із вибриками природи та панською сваволею гартувався характер бойків. Уперті, наполегливі, маломовні і надзвичайно талановиті люди. Варто лиш подивитись на церкву, яку вони звели у 1845-му році. Неймовірно зґрабна, гармонійна, елегантна класичична бойківська церква. Збудував її сільський майстер із сусіднього села Плав’є. Поруч у 1862-му році звели дзвіницю. У горах ще високі сніги і, щоб дістатись храму, мені довелось натрудити ноги, але то вартувало, бо церква направду розкішна. Нині вона під бляхою, а раніше - крита ґонтом. У селі звели нову велику церкву, а в старовинній правиться лише на храмові празники.

Повз Тухольку проходить “цісарський гостинець” - дорога, що лучила Львів з Будапештом. У Першу світову довкола Тухольки точились запеклі бої між російською та австро-угорською арміями. Тут земля рясно полита кров’ю. Про бої на горі Дзенів навіть складено пісню:

Срібний місяць,

злотне сонце

По небу сіяє.

Б'ють канони, Машингвери,

Земля ся здригає.

Як почали воювати.

Із канонів бити,

Як почали санітари

Ранених носити.

Тече річка кирвавая,

Аж дерева гнуться,

А як мені не плакати,

Самі сльози ллються.

Ой тогди`м ся молодийка

У вікно дивила,

Як на горі, на Дзвенов’їм

Страшна штурма була.

А тогди я молодийка

На ніжках зів'яла,

А як моя соколина

На Дзвеновім впала.

Ой як мені не плакати.

Самі сльози ллються.

Від милого карти нема,

Від нелюба шлються.

Уже пізніше у цьому бойківському краї точились жорстокі бої між українськими повстанцями і каральними загонами совітів. Бойки завжди боронили своє українство і волю.

Писати про Тухольку легко, бо є що, але й дуже важко. Бо словами передати навколишню піднебесну красу неможливо. Село надзвичайно мальовниче, розкидане вздовж гостинця та по навколишніх горах. Попри кілометри і кілометри пройдених доріг, втома не відчувалася, бо гори, простір і сонце заряджають мандрівця енергією і духом свободи. Щоб це відчути – у Тухольці варто побувати: приголубити поглядом стару церковцю, піднятись на маківку гори, зануритись у смарагдовий чар лісу. І трохи побути бойком. Це помічне на життя...

Богдан Волошин, журнал «Локальна історія»

Хирів: місто біля вокзалу

/Золота галицька провінція/

Коли я кажу приятелям, що побував у Хирові – вони іронічно усміхаються. Наче згадав про щось непристойне. Кажу їм, що то все забобони і треба обов’язково навідатись у це галицьке містечко на Старосамбірщині у передгір’ї Карпат. Тут є що подивитись.

До Хирова добиратись доста далеченько. Але є маршрутки зі Львова. А можна дістатись міста цілком екзотично - спершу доїхати до Самбора, а вже звідти потягом Самбір-Нижанковичі, прибути на розкішний вокзал-двірець у Хирові.

Він направду двірець! Цілком пасував би Франківську чи Тернополю. Тут нині можна було б влаштовувати бали - велетенські зали порожні. Чисті і світлі. Двірець, попри бурхливу історію, зберігся доста добре. Багато автентичних деталей. Але на величезному порожньому пероні ловиш себе на думці, що зараз десь з-за гори на двірець прибуде австрійський потяг і до людей вийде сам намісник австро-угорського престолу Кароль Францішек Йозеф. До речі, він побував у Хирові в квітні 1915-го року. Був тут і цар Микола ІІ. Але найвідомішим гостем, який відвідував містечко, був чудовий чеський письменник Ярослав Гашек, який згадав про це в романі про пригоди славного Швейка.

Цікаво, що неподалік залізничної станції у 1871-му році було знайдено кілька римських монет. Очевидно до Хирова потягом приїздили ще римські легіонери. Якщо тоді був Хирів...

Чомусь зворушило, що Хирівський вокзал має свій інвентарний номер, написаний просто на будівлі. Щоб не загубився, напевно.

Від двірця, перейшовши колію та міст через гірський потік Стривігор, варто навідатись до колишнього колегіуму єзуїтів (конквікту). Це велетенська споруда! Збудована під горою на узвишші наприкінці ХІХ-го століття, вона нависає над притихлим містечком. Вихованцем колегіуму був знаний польський краєзнавець та географ Мечислав Орлович, який видав кілька путівників Галичиною, Волинню та Буковиною. За совітчини у велетенській будівлі оселилися військові. Відносно недавно конвікт мало не згорів, але нині реставрується і відновлюється.

Повернувшись у середмістя, варто ближче познайомитись із старовинним костелом святого Лаврентія, який реставрується. Зазирнувши до храму, побачив цікавезну мистецьку інсталяцію.

Неподалік костелу є ще одна пам’ятка – церква Різдва Пресвятої Богордиці (1846-1847 рр.). На жаль, вкрита “золотою” бляхою, що просто випалює очі.

А трохи далі на узвишші знаходиться розкішний міський цвинтар. Тут можна побачити вишукані давні надгробками та фіґури. А ще - дві елегантні каплички.

Відразу через дорогу від пантеону, починається старезний сад. А над ним, під сосновим гаєм, відкривається дивовижно мальовнича панорама міста. Тут тихо, чисто і затишно. Місто, як на долоні – затиснуте поміж гір та пагорбів. Заквітчане садками і вкрите смарагдовими нивами-хідниками. Надзвичайне місце. Неметушливе і споглядальне.

Якщо пройти трохи далі гостинцем, то можна помилуватись маківкою Сліпої гори, на якій досі височіють рештки величного замку Гербуртів. Але це вже інша історія та інша дорога. До якої ще треба дожити...

Богдан Волошин, журнал «Локальна історія»



Создан 10 мая 2019



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником