Трускавецький вісник № 63 (1798) від 13 травня 2019 р.

 

Трускавецький вісник № 63 (1798) від 13 травня 2019 р.

13.05.2019



У номері: Добромиль, Хирів, Нижанковичі: подорожі містечками золотої галицької провінції; Виставка фотопортретів багатодітних матерів у Трускавці; Кримінальні новини.

Короткі новини

В Дрогобичі поліцейські викрили зловмисника, причетного до крадіжки рюкзака у школяра

В Дрогобицький відділ поліції звернувся 46-річний місцевий мешканець. Чоловік повідомив, що 22 квітня о 16.30 поблизу готелю у райцентрі невідома особа викрала рюкзак у його 14-річного сина. В ньому знаходились мобільний телефон «Iphone 6S», грошові кошти, банківська картка та ІD-картка, видана на ім’я школяра. Загальна сума заподіяних збитків – близько 11 000 гривень.

Правоохоронці встановили, що до крадіжки причетний раніше судимий 28-річний житель Дрогобича.

Відкрите кримінальне провадження за ч.1 ст.185 Кримінального кодексу України (крадіжка). Санкцією статті передбачене покарання включно до позбавлення волі на строк до трьох років. Досудове розслідування триває.

Відділ комунікації поліції Львівської області

Дрогобицькі поліцейські викрили зловмисника, причетного до крадіжки посилок у Стебнику

В Дрогобицький відділ поліції 6 травня надійшло повідомлення від 42-річного керівника одного з поштових підприємств у Стебнику. За словами заявника, вночі з приміщення, де зберігалися поштові відправлення було викрадено посилки. Кількість викраденого та сума завданих збитків встановлюється.

На місці події працювала слідчо-оперативна група. Як встановили правоохоронці зловмисник проник у приміщення, розібравши частину цегляної стіни. Ним виявився 30-річний місцевий мешканець. Речові докази у нього вилучено.

Відкрите кримінальне провадження за ч.3 ст.185 Кримінального кодексу України. Статтею передбачене покарання – позбавлення волі на строк від трьох до шести років. Досудове розслідування триває.

Відділ комунікації поліції Львівської області, за матеріалами Наталії Постойко, Дрогобицький ВП

Будь благословенна, Мамо!

18 Матерів, 18 фантастичних життєвих історій і як мінімум понад півсотні нових життів. Фотовиставку робіт мисткині Тетяни Вінницької було відкрито у неділю, 12 травня, в Художньому музеї Михайла Біласа.

Перед тим як станеться чудо, виникає ідея. Спочатку розпливчаста, потім щораз чіткіша та з новими деталями. І зрештою ідея стає матеріальною, стається чудо – виникає щось нове. Чи то дитина, чи то фотовиставка.

Але в ідею потрібні інвестиції – вкладати час, зусилля, знання, гроші, любов. Терпеливо очікуючи та піклуючись про ріст та розвиток, наприкінці маєш результат. Але й після цього робота над проектом не припиняється. Чи то проект «Дитина», чи то проект «Бізнес», чи то «Хобі» або «Самовдосконалення». В будь-якому випадку самореалізація та самоствердження є складовою частиною проекту.

На стінах Художнього музею Михайла Біласа – 18 фотографій, 18 портретів матерів,  які народили та виховали троє чи більше дітей. Є серед них корінні трускавчанки, а є теперішні жительки міста, котрі народилися чи то в далекому карпатському селі, чи на східних рубежах нашої держави. Усі вони молоді і красиві, та усі поклали свої життя на вівтар власних дітей. Є багаті і не дуже. Щасливі і не дуже. Історія кожної з них могла б стати сюжетом для цікавої книги-бестселера. Тільки Автор знає розв`язку та фінал такої книги. І лише Він знає сюжети доль у другому, третьому та наступних сезонах.

Тетяна Вінницька, випускниця факультету журналістики Львівського НУ «Львівська політехніка», працівниця одного з відділів Трускавецької міської ради – також багатодітна мама. Ідея створити цикл фотопортретів до Дня Матері прийшла до неї осмислено. Фотографувати вона любить і вміє, але, зізнається, трохи страшнувато було братися за реалізацію такого надважливого проекту. Проте результат перевершив всі очікування – виставка вийшла крутою і затребуваною часом та людьми. Це засвідчили і аншлаг в день відкриття, і вдячні відгуки глядачів, і подальші плани Тетяни Вінницької, котрі виникли внаслідок натхнення від дня 12 травня.

У Трускавці є більше ніж півтори сотні багатодітних матерів. Одні з них відпустили своїх орленят чи лелеченят у вільне кружляння просторами світу, інші ще піклуються над малечею у недавно звитих сімейних гніздечках. 18 мам віком від 32 до 55 років погодилися на участь в проекті Тетяни Вінницької, і тепер їхні світлини сонячним сяйвом прикрашають давню резиденцію Раймунда Яроша, старовинну віллу «Ґопляна» (теперішній Художній музей Михайла Біласа). З портретів посміхаються Галина Носова, Лідія Кондратик, Анна Костюк, Лілія Гурська, Ольга Табачна, Маргарита Дубовкіна та ще дюжина інших мам, чиє покликання – давати життя та крила.

Від осені до весни тривав процес. Коли земля покривалася жовтим листям, у серці Тетяни Вінницької зародилася ідея вшанувати Маму. Коли земля буяє зеленню та квітами, коли сонечко тішить лагідно-пестливим промінням, а недільні дзвони закликають на маївку, Трускавець теж вшановує Маму. Концертами та букетами квітів, словами любові і фотовиставкою.

Завітайте в музей Михайла Біласа – фотовиставка Тетяни Вінницької  "Українські багатодітні матері. Портрети" експонуватиметься до кінця місяця, присвяченого Мамі.

Володимир Ключак

На узбіччі: Добромиль та Хирів

В Галичині є чимало місць, надважливих для нашої минувшини, але безпорадних в сьогоденні. В них час немов зупинився, мешканців не більшає, а меншає, а їдуть туди тільки ті, хто пов'язаний з цими територіями родовими чи ностальгійними узами. Такими містечками на узбіччі є два міста районного значення на Старосамбірщині: Добромиль та Хирів. В обох в сукупності проживає менше 9 тисяч людей.

Доїхати до Добромиля та Хирова можна автобусом. А можна й дизелем із Самбора, котрий туди курсує тільки зранку, о 7.40. Потяг везе два старі обшарпані вагони і їде до Добромиля майже дві години. Але в цьому є й перевага, бо по дорозі можна все роздивитися, неначе з своєрідного «прикарпатського трамвайчика». А ще прислухатися до розмов місцевих мешканців та зрозуміти, чому в них така велика доля песимізму.

Перший шок на вас очікує, коли ви висідаєте в Добромилі. Замість залізничного вокзалу – руїна на фоні порослих травою шпал. Єдиний курсуючий потяг ще утримує місцевих збирачів металу від розкрадання рейок. Інакше було б те саме, що з вузькоколійкою в Карпатах, зокрема на Сколівщині. Мимоволі задумуєшся над колишньою величчю залізниці та можливістю її відновлення.

Другий шок – ви не в Добромилі, а невідомо де. Вірніше, це Добромиль, але не місто, а околиці. До центру треба йти десь з 1,5 км чи більше. Добре, що прямо, нікуди не звертаючи. По дорозі побачите кілька старих будинків австрійського періоду, чимало руїн радянської доби та дві православні церкви.

Зате в самісінькому центрі – радість для очей. Ратуша як окраса центральної площі та всього містечка, старовинний костел, згадка про бравого вояка Швейка, якому пощастило побувати в Добромилі, пам’ятник Адамові Міцкевичу, композиція «Я люблю Добромиль».

А ще – річки Вирва та Стрвяж, Василіанський монастир вдалині, де духовно зростав молодий Андрей Шептицький, руїни замку Гербурта, пам’ятки природи.

Недалечко від Добромиля (проїзд маршруткою коштує 8 грн.) – інше містечко з тими ж 4 з чимось тисячами населення. Це Хирів.

Для декого ця назва може видатися немилозвучною, проте походить вона, як гласить Вікіпедія, або від легендарного Хорива, або від чуваського слова «хир», що означає сосна. Навряд чи ви чули, що чуваші колись жили в Західній Україні, та Вікіпедія стверджує, що жили.

Що цікавого в Хирові? Насамперед це сама будівля залізничного вокзалу, де в 1918 р. містилися органи державної влади ЗУНР. Він функціонує, на відміну від Добромиля, з його протилежної сторони – автостанція (як і в Самборі). Ще в Хирові цікава центральна частина містечка – ратуша, костел, православна церква, пам’ятники.

Та найголовніший об’єкт, заради якого варто побувати в Хирові – це колишній конвікт єзуїтів, де освіту здобував сам Богдан Зіновій Хмельницький. На території руїн конвікту (колегії) є й пам’ятник гетьманові. Велич споруди видно ще з потяга, але зблизька можеш тільки приблизно зрозуміти, наскільки тут все було гарним, строгим та цікавим в час діяльності навчально-виховного закладу ордена Товариства Ісуса. Зараз тут тривають відновлювальні роботи після недавньої пожежі, але в цілому картина досить сумна.

В Хирові, як і в Добромилі, бував персонаж книги Ярослава Гашека бравий вояк Швейк, а ще тут бували високодостойники Австро-Угорщини. Консервація часу в Добромилі та Хирові дозволяє хоча б частково відчути «смак» Австро-Угорщини кінця XIX – початку ХХ ст.

На Старосамбірщині таких розсипаних перлин як Добромиль та Хирів є чимало. Це і сам районний центр Старий Самбір, з яким колись за першість змагався Добромиль (певний час існував навіть Добромильський район). Це також Нижанковичі, Нове Місто, Сприня, Стрільбичі, Скелівка (давній Фельштин). У кожному з них – історія, котра, на жаль, потрібна щораз меншій кількості людей. Давні містечка залишаються обділеними увагою туристів, сумують на узбіччі туристичних шляхів, старіючись, занепадаючи, животіючи. Їхні мешканці все ж надіються, що містечка воскреснуть, киваючи на сусідню Польщу, котра в багатьох речах є прикладом: і як розвинути туризм, і як популяризувати автентику, і як піднятися на ноги.

Володимир Ключак, фото автора

Нижанковичі: містечко на краю України

/Золота галицька провінція/

Добиратись у це давнє українське місто на Старосамбірщині доста довго. Бо Нижанковичі знаходяться на самому краєчку України. За ними уже Польща. Тупик. Кінець української географії.

До Перемишля всього 14 кілометрів колією, якою уже давно ніхто не їздить. Щоправда є невеличкий потяг з двох пошарпаних старезних вагонів, який щодня прибуває зі Самбора на старий, ще австрійський вокзал. Дивовижно збережений: автентичні плитка, вікна, сходи... Тут час зупинився.

Попри те, Нижанковичі мають чим похвалитися. Є симпатична малесенька ратуша (1759 р.), ринкова площа, неподалік дивовижна оборонна Троїцька церква (ХYІ ст.) із куполами, критими ґонтом. А ще є старовинний Троїцький костел (1461 р.) із вишуканою дзвіницею.

Місто потроху оновлюється – забруковано ринкову площу, встановлено ліхтарні, тут охайно і задбано. Із узвишшя видко жовті ріпакові поля на польському боці. Мешканці вже котрий рік чекають на відкриття прикордонного переходу Нижанковичі-Мальховіце, який би додав дихання містечку. Кажуть, що будівництво розпочнеться уже цьогоріч, але наразі руху немає.

Прогулюючись сонними вуличками містечка, варто мати при собі паспорт, бо кордон зовсім поруч, а місцеві мешканці пильні і відразу повідомляють прикордонників про чужого. Тож документи не завадять.

У Нижанковичах тихо, затишно і світло. Місто на краю української землі. Наразі повернуте обличчям до України. Із відкриттям “хвіртки в Європу” очевидно дивитиметься на Захід. Він тут поруч.

Богдан Волошин, журнал «Локальна історія»



Создан 13 мая 2019



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником