Трускавецький вісник № 154 (1889) від 28 листопада 2019 р.

 

Трускавецький вісник № 154 (1889) від 28 листопада 2019 р.

28.11.2019



У номері: Інтерв’ю з Олександром та Ніною Мойсеєнками; Інтерв`ю з Тарасом Вариводою; Про книгу «Дідо Иванчік»; Про спадкування; Пройде зустріч з письменницею Дзвінкою Торохтушко.

Короткі новини

У Трускавці пройде зустріч з письменницею Дзвінкою Торохтушко

У суботу, 30 листопада, в ресторані готелю «Оскар» відбудеться творча зустріч з українською письменницею Дзвінкою Торохтушко (справжні ім`я та прізвище Любов Бурак). Дзвінка Торохтушко — авторка та співавторка численних поетичних, прозаїчних творів, перекладів, казок, віршів для дітей, новел. Спілкування з письменницею проходитиме в рамках проєкту «Перехресні стежки». Початок зустрічі о 16.00.

Власна інформація

Олександр та Ніна Мойсеєнки: «Наше життя повністю пов`язане з танцями»

Хореографічний колектив «Золоті діти» Трускавецької школи мистецтв імені Романа Савицького готується до свого 15-річного ювілею. Про колектив, успіхи та невдачі, ситуацію в культурі та про життя – у нашій розмові з керівниками «Золотих дітей» Олександром Федоровичем  та Ніною Олексіївною Мойсеєнками.

- П'ятнадцять років – це вже вік підлітка. А яким було «дитинство» «Золотих дітей», як проходив процес «народження» колективу?

- Все розпочалося в 2004 році, коли п’ять пар танцюристів балету з Трускавця, з нашої школи мистецтв поїхало до Польщі.

Керівником групи був директор школи мистецтв Ігор Ярославович Нич, з нами тоді їхали й музичні колективи, зокрема фольклорний ансамбль «Славень». День 7 листопада 2014 року стала тією датою, коли ті п’ять пар у польському місті Ліманова вийшли на сцену. З першого кроку дітей, коли вони вийшли на сцену, аплодисменти в залі не стихали. Було п’ять танців, і кожен танець глядачі сприймали дуже жваво, аплодисментами, бадьоро.

Це були діти 9-10 років, наймолодшій дівчинці було 7 років. Зараз вона вчиться в Чернівецькому університеті, але каже, що ще б станцювала і на 15 років нашого колективу. Так що наші перші випускники пам`ятають і цю поїздку, і історію зі створенням колективу.

З того часу ми відзначаємо 7 листопада як День народження «Золотих дітей».

А назва «Золоті діти» була придумана вже пізніше, в 2005 році – 1 вересня на перший дзвінок на батьківських зборах.

- Зараз ви готуєтеся до третього ювілею, бо вже були відзначення 5 та 10 років колективу…

- Так. Ми вирішили, що кожен рік відзначати День народження колективу було б неправильно, адже до цього звикали б, і за нами не скучали б (сміються). А кожні 5 років для нас проходить своєрідне підбиття підсумків, огляд становлення, розвитку, невдач, успіхів, злетів.

- За тих 15 років які поїздки вам запам’яталися найдужче і які призи та відзнаки для вас є наймилішими, найдорожчими?

- Напевно найдужче запам’яталася наша остання поїздка – в Грузію. З 21 по 29 травня цього року ми були в Батумі на Міжнародному конкурсі «Золотий дельфін». На такому великому і такому престижному конкурсі ми взяли перше місце. Це найсвіжіші спогади.

Які нагороди найдорожчі? Кожна для нас є дорогою та важливою, адже знаменує визнання нашої праці, стимулює до подальших звершень. Але можна виділити три особливі.

Перша нагорода, яку ми отримали  – це диплом першого ступеня тут, у Трускавці. Це найперша наша нагорода, і вона була доброю на почин.

Наш перший Гран-Прі ми отримали в 2007 році в Бердянську на Міжнародному конкурсі «Перлина Азову». Тоді, в 2007 році, народна хореографія ще не була в такому розвиненому стані як зараз. І от, підсумок, оголошують переможців, колективи отримують призи за сучасні танці, і тут – Гран-Прі за народний сценічний танець. Можливо, за автентичність наших танців.

Отримували ми Гран-Прі і в Трускавці, на фестивалі «Кришталевий Трускавець». Це теж були незабутні враження.

- Дуже добре, якщо є позитивні враження, спогади. А чи були за цих 15 років моменти, про які не дуже хочеться згадувати, коли були сумніви чи варто продовжувати, чи може залишити все на півдорозі?

- Щоб кинути школу, щоб занедбати ансамбль, відмовитись від цього всього – ні, такого не було. Ясна справа, що були такі моменти, що було дуже важко. Але коли приходиш на роботу, заходиш в клас – забувається про все.

Зовсім недавно був такий випадок, що одного учасника я попросив з класу. А він після того батькам сказав, що ні, він не кине танці, бо йому подобається тут. Він сказав так: «Нам всім дуже подобається – ми приходимо, і викладачі нас розуміють. Після тяжкої науки в школі така розрядка – улюблені танці». Такі розмови допомагають.

- Зараз конкурентний світ, і є багато приватних танцювальних шкіл, в тому числі у Трускавці та Дрогобичі. Але за «Золоті діти» знають, до вас просяться, хоч у вас строгий відбір та дисципліна…

- По-перше, ми дуже любимо дітей, відносимось до них як до рідних. Можливо, через це.

Як тільки я прийшла в школу, я не могла зрозуміти, чому вони до мене так липнуть. Після заняття вони проводжали нас на електричку, щоб ми в Дрогобич добралися. Ну і танці їм дуже подобаються.

- Знаю, що маєте велику підтримку від адміністрації школи мистецтв. У Трускавці хоч мери й міняються, але завжди «Золоті діти» були на особливому рахунку, бо кожен міський голова розумів, що це наше, що це треба підтримувати…

- Скоріше всього так. Кожний міський голова Трускавця, кожна влада міста дуже багато допомагала нам. А за директора школи Ігоря Ярославовича Нича можна взагалі говорити дуже багато. Бо скільки допомоги, скільки порад від нього ми отримали! І костюми, і ремонт в класі, і ремонт в роздягалках, і нові шафи.

Ми дуже вдячні. Бо без внутрішньої підтримки в школі нам нашу роботу було б не те, що тяжко робити, а просто неможливо.

- Завжди є простір до досконалості, але на шляху стоять проблеми. Які з них ви хотіли б вирішити в найближчому часі чи дальшій перспективі?

- Є багато речей, які від нас не залежать. Ми часто їздимо на конкурси в обласні центри, і там є мистецькі центри для навчання дітей з таких закладів, і кожен заклад має свою власну сцену. Ми цього не можемо зробити, але мріємо, щоб колись у нас тут прямо в дворі був хороший клуб прямо зі сценою. Щоб і наш колектив, і всі колективи нашої школи мистецтв могли виходити на цю сцену і виступати.

В школі мистецтв дуже багато хороших колективів – і камерний оркестр, і фольклорний ансамбль «Славень», і ансамблі бандуристів, скрипачів, баяністів-акордеоністів, і духовий оркестр. Мені здається, що кожен керівник ансамблю в нашій школі мріє так, як і ми, щоб мати свою сцену.

Хоча ми дуже раді, коли нас запрошують і пропонують нам виступи на різних сценах. Ось ми зараз готуємось в рамках нашого 15-ліття на п’ятницю, 29 листопада. В цей день о 16.00 ми даватимемо концерт у дитячо-юнацькому санаторії «Джерело». Дуже давно ми з ними співпрацюємо, робимо там безплатні концерти, і ось зараз теж готуємося. Програма у нас величезна – крім народних танців у нас є бальні танці, сучасні танці, які готує Наталія Мирославівна Стрельник.

- Але все-таки головний цьогорічний концерт «Золотих дітей» – це ювілейний, до 15-ліття…

- Так. Він запланований на 27 грудня. Ми до нього готуємось, і для нашого ансамблю за всі роки це буде третій найвідповідальніший концерт. Такі ювілейні концерти запам’ятовуються дуже глибоко.

- Скільки дітей у вас займається?

- Діти займаються не тільки в нас, бо ми всього лише керівники. У нас дітьми, які входять в ансамбль «Золоті діти», займаються ще Загайло Галина Анатоліївна і Стрельник Наталія Мирославівна. Вони теж готують своїх дітей, бо теж мають свої класи, є класні керівники. До того ж Наталія Мирославівна вчить ще бальний та сучасний танець. Всього в нас разом сто дітей.

Щороку випускаються групи по 12-15 чоловік. Скільки випустили за весь час – ми й не рахували. Але за ці роки п’ятеро наших вихованців пішли по професії хореографа: двоє ще вчаться, а троє закінчили. Ми можемо гордитися цим.

Не знаю, наскільки їм важко чи легко, бо в нашому сучасному світі народна хореографія, на жаль, не дуже котується. Сучасна більш-менш. Хоча зараз є й обнадійливі сигнали.

- Чи можете ви сказати, що хореографія – це справа вашого життя? І яким воно було, ваше життя?

- Так, можемо. Я починала танцювати в першому класі школи. Тоді починали з семи років. І так весь час.

Я народилася в Черкасах, закінчила школу, пішла в училище, після того танцювала у Буковинському ансамблі пісні і танцю. А Олександр Федорович починав тут, з «Верховини». Потім він з Буковинського ансамблю забрав мене у «Верховину», і почалося наше життя тут. Гастролі, далі вийшли на пенсію і вирішили, що можемо з дітьми займатися, дітей вчити танцю. Все, що ми вмієм, передаємо діткам.

Я народився в Каховському районі Херсонської області. Там у селі виріс, там почав працювати. Після школи поступив у Миколаївське культосвітнє училище. Завдячую своїм викладачам хореографії, і особисто подружжю Легкоступ Георгію Павловичу та Раїсі Василівні. Це вони мене вмовили, бо я не хотів іти по хореографії. Закінчив училище вже після армії, перевівся у «Верховину», і так працював до 1994 року. Потім розрахувався, поїхав у Польщу, там довший час працював. Була перерва моєї роботи в Польщі – працював у Житомирі головним балетмейстером філармонії – Академічний Заслужений Поліський ансамбль пісні і танцю «Льонок».

В Польщі я також працював з дітьми. В українській школі був керівником ансамблю і ще балетмейстером лемківського самодіяльного колективу пісні і танцю.

В 2005 я повернувся сюди, і з цього часу ми з Ніною Олексіївною кожного ранку встаємо, готуємо музику, приходимо сюди і говоримо: «Ну що ж, починаємо новий танець». Так що наше життя повністю пов’язане з танцями, і це так напевно й повинно було бути.  Бо в кожного своя доля і свій шлях широкий.

Для мене важливий кожен танець, який я ставив. Є танці, які йдуть вже 15 років як свіжі. І вони й зараз є в нашій програмі. На ювілейний концерт 27 грудня глядачі їх побачать.

Є танці, які ми спеціально не вилучаємо з нашої програми, бо багато наших випускників, які вже батьки й мами, говорять, що якщо вони бачать цей танець, то в них сльози на очах і мурашки по шкірі. Так їм це подобається. Серед таких танців – «Трускавецький вітальний».

- На жаль, в Україні культура не є пріоритетом. Про що ви мрієте як керівники «Золотих людей», як викладачі хореографії, як люди культури  і як українці?

- Туь, на Західній Україні більше уваги приділяють народному танцю і культурі взагалі. Ми як представники хореографії стараємося пропагувати народний танець нашого регіону. Хотілося б, щоб по всій Україні так відносилися до культури, народної пісні, народного танцю.

Хотілося б частіше пропагувати нашу культуру і по всій Україні, і за кордоном. Ми в Грузії йшли по місту і нам кричали «Слава Україні!». Ми показували наш танець і в Бердянську, і  Ялті, і в Скадовську – на всіх теренах України. Для того щоб ми це показували, треба багатшу державу, щоб вона теж вкладала в це. Батьки вкладають, бо це їхні діти, і через дітей навіть скоріше сприймаються такі речі як народна пісня чи народний танець, чи й сама музика. От і в нас у Трускавці є фольклорний гурт «Цюхів Верх», він нам дуже подобається.

Місто на нашу школу виділяє багато коштів, і це видно по школі. У школі з`являються і дошка інтерактивна, і інструменти електронні, і так далі. Але це місто допомагає. А має бути свідома державна політика, державна підтримка, тим більше підтримка аматорського мистецтва. Бо високий рівень професійних артистів починається з таких невеликих класів як наш – коли діти приходять у 5-6 років і починають займатися. І звідси починається виховання любові до своєї культури та до своєї держави…

Спілкувався Володимир Ключак

Тарас Варивода: «Українське кіно зробило якісний стрибок»

Завершився VIII Міжнародний Трускавецький кінофестиваль «Корона Карпат». Нашим нинішнім співрозмовником є один із його учасників, відомий у 90-ті роки минулого століття український кінорежисер зі Стебника Тарас Варивода, який представив на сучасному кінофорумі свою кінострічку «Є ще час», створену в ті буремні роки.

- Пане Тарасе, розкажіть, будь ласка, про свої враження від фестивалю.

- Враження дуже позитивні, бо рівень фестивалю у порівнянні з попередніми на порядок вищий. Родзинкою його було те, що після конкурсного відбору на фестиваль представили винятково українське кіно. Просто диву даюся, наскільки титанічну роботу провели його організатори. Це стало святом кіно загальнонаціонального масштабу. І зробили його наші люди, в нашому Трускавці!

- І який висновок про сучасний український кінематограф можна зробити по завершенні кінофестивалю?

- Сучасне українське кіно нарешті утвердилося, здійснило якісний стрибок, і це позначилося на фестивалі. Прикладом може послужити фільми «Заборонений» (режисер Роман Бровко), «Тарас. Повернення» (режисер Олександр Денисенко), «Позивний «Бандерас» (режисер ЗазаБуадзе) та «Іловайськ-2014. Батальйон «Донбас» (режисер Іван Тимченко). У цих фільмах кожен може побачити себе, оскільки наше сучасне в них виростає з недалекого минулого. В них уже нема присутньої в творах попередників шароварщини, натомість є заглиблення в суть та її передача шляхом візуальних образів. Ми бачимо себе такими, як є. Таке дзеркало нам, українцям, потрібне, щоби побачити себе, зрозуміти, хто ми й куди рухаємося. Після 60-х років, коли українське кіно засвітилося завдяки Параджанову, Миколайчуку та Іллєнку, нічого вартісного український кінематограф не створив, а в 90-ті роки він наче впав у летаргійний сон.

- І зараз він прокинувся?

- Майдан розбудив народ, народ – кіно, і воно вибухнуло вартісними кінострічками. Найперше здійснили стрибок документальні та короткометражні фільми, які, до речі, були широко представлені на цьому кінофестивалі. Прикладом є документальний фільм «Малевич» (режисер Володимир Луцький), який зумів показати українцям їхнього геніального співвітчизника, про якого знав весь цивілізований світ, але майже не знали ми. Не менш вартісним є короткометражний фільм «Анна» (режисер Олесь Санін) про українку, яка стала королевою Франції.

- Чи означає це, що революційний народ розбудив кінематограф, а кінематограф допомагає йому утвердити революційні ідеали?

- Це факт. Здобувати легше, ніж утримувати та утверджувати. В людей інколи опускаються руки й тоді їм треба бачити приклади тих, що перемагали й продовжують перемагати світ, із якого ми хочемо вирватися. Й тут на допомогу приходить кінематограф. Яскравим прикладом є фільм «Заборонений» (режисер Роман Бровко) про геніального українця Василя Стуса – людину, яка кинула виклик системі, що лякала весь світ.

Як добре те,що смерті не боюсь я

І не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що перед вами,судді, не клонюся

В передчутті недовідомих верст.

Що жив, любив і не набрався скверни,

Ненависти, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

І в смерті обернуся у життя.

Де зараз та система? Вона вмерла, а Василь Стус повернувся, в тому числі й у фільмі «Заборонений».

- Однак серед переможців нема згаданих вами фільмів. Як ви ставитеся до вердикту журі?

- Журі відзначило гран-прі фільм Антоніо Лукача «Мої думки тихі», що розкриває стосунки матері-сина та працевлаштування молоді. Але ці проблеми в нашому суспільстві, як на мене, сьогодні на другому плані. Ми зараз будуємо державу і нам потрібні герої – ті люди, що цю державу вимріяли, за неї боролись. На мою думку, цей фільм заслуговує на приз «За кращу кінорежисуру», а кращим фільмом, вважаю, треба було відзначити «Тарас. Повернення». Бо Шевченко для нашого суспільства – людина, яка уособлює національну ідею. Його треба пропагувати, вивчати і рівнятись на нього.

- Поза конкурсом були представлені ваш фільм «Є ще час», «Дрогобицька Голгофа» Олександра Короля, «Незламні» отця Михайла Греділя та «Переполох у Трускавці» Олега Бачинського. Чи це додало значимості фестивалю?

- Звичайно, додало. «Незламні» — фільм про трускавчан, які боролись із польською окупацією на наших теренах, «Дрогобицька Голгофа» — про трагічні наслідки совєтської окупації 1939—1945 років, «Є ще час» — про Стебник і екологічні проблеми Дрогобиччини початку 90-х, «Переполох у Трускавці» — про сучасний курорт Трускавець. Організатори фестивалю підібрали їх таким чином, щоб глядачі могли побачити чималий відрізок історії цього краю в динамічному розвитку та становленні.

- Чому ви вибрали саме фільм «Є ще час»?

- Коли генеральний директор «Корони Карпат» запропонував подати на фестиваль один із моїх фільмів, я вибрав «Є ще час» тому, що він актуальний і сьогодні. Проблеми, підняті на початку 90-х, які стосуються Стебницького калійного заводу, статусу міста, впливу на екологію цілого краю, не вирішені й досі. На даний час адмінреформа дає можливість бодай частково ці проблеми вирішити. Це унікальний шанс розлучитися Дрогобичу та Стебнику, бо в «шлюбі» місто калійників потягне на низ увесь регіон. Стебник має бути виділеним окремішньо. Ним повинен заопікуватися Київ, як містом екологічної небезпеки. Під протекторатом Дрогобича того не станеться, бо в місті Котермака своїх проблем вистачає.

- Що Ви хотіли б побачити в програмі фестивалю наступного року?

- Я дуже хочу, щоб на суд журі було винесено багато фільмів про Дрогобиччину. В нас є про що та про кого знімати передовсім короткометражні фільми. Герої ОУН-УПА Дмитро Грицай та Андрій Мельник, світова героїня Ірина Сеник, лауреат Шевченківської премії Іван Гнатюк і багато-багато інших знакових постатей чекають у засвітах, коли їхню пам’ять увічнять у кіно. Я особисто хотів би зняти ще один фільм про Івана Франка та продемонструвати його на Міжнародному кінофестивалі «Корона Карпат».

- Дякую за інтерв’ю і до зустрічі на наступному фестивалі…

Розмову вів Іван Швед, газета «Франковий край»

Правда і брехня

«Я нікому не служу. Я просто шукаю істину». Ці слова у вустах журналіста Ґарета Джонса – мотто до фільму «Ціна правди», який вийшов у кінопрокат сьогодні, 28 листопада.

Польсько-британсько-українська стрічка розповідає про 1933 рік. Але не лише про Голодомор. Бо насправді кадри про страшний голод в Україні, канібалізм, спухлих, мертвих людей та вагони з зерном, які прямують до Москви займають невеличку частину фільму. Більшість часу – про спроби Ґарета Джонса, англійського журналіста, колишнього радника прем’єр-міністра Ллойд-Джорджа потрапити в СРСР, потім в Україну, а згодом після побаченого жахіття – донести світові страшну правду чим же є СРСР. Правду, що Сталін – не батько народів, а тиран. Правду, що ціна за успіхи СРСР в економіці (машинобудування, хімічна промисловість тощо) занадто велика. Нестерпно болючу правду, яку світ тоді слухати не хотів.

Одним з головних персонажів цієї стрічки є сумнозвісний Волтер Дюранті. Той самий, котрий жив у Москві, писав для «Нью-Йорк Таймс» і стверджував, що жодного голоду в Україні немає. Той самий, котрого за репортажі з життя СРСР удостоїли Пулітцерівської премії (до речі, його чомусь не позбавили її й досі, де українське лобі?). Дюранті живе в розкоші, нажив з московкою Катею синка, веде розпусний спосіб життя, влаштовуючи вечірки для іноземних журналістів, словом – типовий пристосуванець. Своєю отрутою він заражує інших, і думає, що вдасться йому заразити брехнею і Ґарета Джонса.

У фільмі згадано і про Джорджа Орвелла, автора відомого антиутопічного роману «1984», а також твору «Ферма тварин». Останній варто перечитувати хоча б раз на рік, а з рецензією на цей твір від «Трускавецького вісника» можна ознайомитися тут.

«Ціна правди» тримає глядача в напрузі від початку до самого кінця. Дуже важкими для перегляду є нечисельні кадри про Голодомор 1933 року. Гіркий клубок підступає до горла, коли наприкінці читаєш в титрах, що щупальця енкаведистів все-таки досягнули Ґарета Джонса – під час його поїздки до Монголії. У стрічці дуже добре показано тоталітаризм – і на прикладі шпигування за іноземцями, і на прикладі вбивства непокірних, і навіть на прикладі задоволення від життя вищих партійних функціонерів. А байдужість Європи, зокрема Англії, до всього, що коїться поза її межами, разюче нагадує теперішні дні, коли всі дуже сильно «стурбовані» тим, як вів і веде себе найбільший агресор світу у Афганістані, Грузії, Сирії, Україні.

Але тоталітаризм – це не лише комунізм, а й нацизм. Про нього в «Ціні правди» теж не забувають, адже події фільму відбуваються у 1933 році, коли Гітлер на порозі влади в Німеччині. Бо мине лише кілька місяців від моменту головних подій стрічки – і не лише США визнають СРСР, а й Німеччина отримає нового рейхсканцлера. І тоді колесо історії покотиться зовсім по-іншому.

«Я нікому не служу. Я просто шукаю істину». Ці слова Ґарета Джонса в його розмові з німецькою журналісткою Адою Брукс вартують того, щоб їх повторювати всім чесним журналістам світу. Образ Волтера Дюранті має той позитив, що на цьому типажі можна вчитися яким не треба бути журналістом і як не треба писати. Згадувана кількаразово у стрічці книга «Ферма тварин» вартує того, щоб її прочитали не лише рядові люди, але й представники влади – минулої, теперішньої, майбутньої. А двогодинний історичний трилер «Ціна правди» направду вартує того, щоб на нього піти. Бо історію добре вчити не лише по добрих книжках, але й по добрих фільмах.

Покази «Ціни правди» у трускавецькому кінотеатрі «Злата» – з 28 листопада по 4 грудня о 12.30 та о 18.45.

Володимир Ключак

Найкращі результати по фінансових показниках за  9 місяців 2019 року на Львівщині демонструють 6 ОТГ

За підсумками січня-вересня 2019 року, експерти Програми «U-LEAD з Європою» та SKL International проаналізували окремі фінансові показники 806 ОТГ за чотирма показниками, які характеризують фінансові аспекти діяльності об’єднаних територіальних громад.

За результатами аналізу було сформовано рейтинги об’єднаних громад у розрізі 5 груп за критерієм чисельності населення.

Радник з місцевих фінансів Львівського ЦРМС прокоментував результати аналізу громад Львівщини.

Першу групу представляють громади з чисельністю населення більше 15 тис мешканців. Загалом їх по Україні 96 ОТГ і 5 із них зі Львівщини. У двадцятку кращих входять Кам’янка-Бузька на 13 позиції і Радехівська – на 14. До того ж, Кам’янка-Бузька громада є у першій десятці серед громад України з найменшими витратами на утримання апарату управління від доходу загального фонду – 12,90% (8 місце).

Ще один хороший результат у першій групі продемонструвала громада, яка створена менше року тому – Зимноводівська ОТГ (38 місце), яка має рівень дотаційності бюджету трохи менше 17%, а в рейтингу за питомою вагою суми заробітної плати з нарахуваннями у видатках загального фонду – 23 місце (68,2%) серед .

У другій групі серед громад із чисельністю населення від 10 до 15 тис осіб Львівщина представлена сімома ОТГ. Тут найкраще проявили себе громади, що розміщені біля обласного центру: Солонківська ОТГ займає 19 місце в загальноукраїнському рейтингу, також потрапивши у 7 кращих громад даної групи за показником доходів загального фонду (без трансфертів) на 1-го мешканця – 6778,2 грн. Це єдина громада з цієї групи, яка має реверсну дотацію.

Найбільше громад нашої області - у третій групі із чисельністю населення від 5 до 10 тис. осіб: їх аж 17. Восьмою у загальноукраїнському рейтингу громад у своїй групі є Славська ОТГ. За показником рівня дотаційності вона є шостою з результатом 18,7% реверсного повернення коштів до державного бюджету. За показниками доходу загального фонду на одного мешканця понад 10 тис та питомої ваги видатків на утримання апарату управління у доходах загального фонду без трансфертів – 11% громада теж у десятці кращих по Україні.

На другому і третьому місці в цій групі за показниками дохідності серед ОТГ Львівщини є Жовтанецька та Тростянецька ОТГ. Показник дотаційності бюджету Жовтанецької сільської ради за результатами січня-вересня 2019 року є лише 0,3%, а вже наступного року громада стане повністю бездотаційною.

Одинадцять громад з Львівщини з чисельністю населення до 5 тис осіб віднесені до четвертої групи. Серед 292 громад цієї групи, у останній двадцятці з найменшими показниками є 5 ОТГ Львівщини (Нижанковицька, Чукв’янська, Вільшаницька, Луківська та Міженецька). Показник питомої ваги видатків на утримання апарату управління у доходах загального фонду без трансфертів у цих громадах коливається від 80 до 92%, а рівень дотаційності бюджетів – більше 30% (крім Нижанковицької) і сягає навіть 53%, тобто половини бюджету громади становлять дотації з державного бюджету.

А найкращими тут є показники Заболотцівської ОТГ, яка займає 59 місце серед 292 громад України у цій групі. Показник питомої ваги видатків на утримання апарату управління у доходах загального фонду без трансфертів становить 24,8% – лише трохи перевищує бажаний рівень (до 20%), а рівень дотаційності бюджету – 9,4 %

П’яту групу утворюють ОТГ із центром у місті обласного значення, але у Львівській області наразі жодне місто обласного значення (з дев’яти) не утворило ОТГ.

Дарія Зубрицька

Дідо Иванчік та наша занедбана спадщина

Про те, що на Івано-Франківщині вийшла книга гуцульською бесідою, я довідався ще минулого року. Звісно, знайти її ні в бібліотеках Трускавці, ні в книжкових крамницях Львівщини виявилося неможливим. Але ІІ Трускавецький ЛітФест 18-20 жовтня 2019 р. спонукав до нових пошуків. Бо на презентації книг Люби-Параскевії Стринадюк «Як я му ити на полонині» та «З загір`я. Щоденник любові», де йшлося про Гуцульщину, її бесіду та таємничий давній світ, знову згадали про цю книжку. Мова йде про твір Петра Шекєрєка-Дониківа «Дідо Иванчік».

Кілька слів про самого автора. Петро Шекєрєк-Доників (українською літературною мовою перша частина прізвища – Шекерик) – гуцул з діда-прадіда. Уроджений в 1889 році в селі Голови коло столиці Гуцульщини Жаб`є (тепер Верховина), Петро повторив те, що свого часу зробив Іван Котляревський – написав книгу живою бесідою. Задум написати щось своє виник у Петра Шекєрєка-Доникового, коли він допомагав Михайлові Коцюбинському збирати етнографічні матеріали до славнозвісної повісті «Тіні забутих предків».

Бог дозволив шанованому гуцулові написати та видати свою книгу. Закінчив її писати автор у 1940 році. В тому ж році його разом із сином Андрієм арештували енкаведисти. За «антирадянську діяльність» його було засуджено на вісім років та вислано на Сибір. Більше свої рідні Карпати Петро Шекєрєк-Доників ніколи не побачив. Синові, на щастя, довелося вирватися з лабет совєтів під час німецької окупації та виїхати за кордон.

Роман «Дідо Иванчік» довший час вважався втраченим. Те, що він не пропав у вирі лихоліть – свідчення того, що рукописи не горять. Зараз ніхто вже не зміг би так написати, як написав Петро Шекєрєк-Доників. Багато слів забулося, багато традицій втрачені, відумерлі. Гуцульський світ хоча й вважається архаїчним та таким, що зберігає найдавніші таємниці нашого народу, все ж не є таким, як був 80 чи 100 років тому.

Я так і не мав можливості прочитати «Діда Иванчіка». Зате завдяки підтримці Українського Культурного Фонду а всі, хто цікавиться тематикою демонології, містики, лінгвістики, діалектології, україністики та русиністики, Гуцульщини, етнографії та пов’язаних тем, мають можливість послухати аудіоверсію книги. Вона записана «Арт-лабораторією Кораллі» на студії «Жива Хата». Аудіокнига начитана гуцульською бесідою Василем Зеленчуком з Криворівні.

Книга – в трьох частинах, сукупна тривалість запису – 21 година. Можна сміливо визначити собі один тиждень, і кожного дня по три години насолоджуватися слуханням «Діда Иванчіка». Розповідь про повсякденне життя гуцулів, про мольфарів, замовляння, наслання, прокльони, дружбу та ворожнечу, всіляку чортівню та про історію Гуцульщини в розрізі опришківського руху – це захоплює. А ще дуже цікаво послухати про місце жінки («челяді») в гуцульському світі, про стосунки між чоловіком та дружиною, батьками та дітьми, родичами та сусідами, людьми та демонами.

В першій частині розповідь ведеться від імені першої особи однини – онука діда Иванчіка, сина його доньки, котра живе з чоловіком та сім`єю окремо. В двох інших частинах розповідає сторонній оповідач. Книга поділена на чіткі розділи, кожен з яких наче розповідає про якусь окрему тему (наприклад, свято Юрія чи Великодня, відвернення громовиці та граду чи опис сватання), але водночас пов'язаний з попереднім та наступним розділами. Книга написана дуже майстерно, і тримає в напрузі від початку до кінця.

Серед мінусів цієї книги можна назвати гіперболізований язичницький елемент. Занадто часто повторюється «наш Бог ясне сонічко, погожа днинка», одні й ті ж слова вкладаються у вуста як старим гуцулам, так і жінкам та малим дітям. Через сильний язичницький елемент можна очікувати, що релігійні, а особливо клерикальні кола не рекомендуватимуть цю книгу до читання. Проте насправді це те саме, що забороняти «Гаррі Поттера». Бо як там, так і тут, змальовуються ті містичні та демонічні істоти, яких автор не придумує, а лише переносить зі старосвітських розповідей на сторінки книги. В обидвох випадках Зло хоча й сильне, але в кінцевому результаті поступиться Добру. А дуалізм описуваних в «Дідови Иванчікови» вірувань – це реалізм, опис дійсного стану в головах людей, які вірять в одвічну боротьбу Чорта з Богом, про що свідчить сила-силенна народних демонологічних розповідей фактично у всіх народів світу. Хто не вірить, то «Золота гілка» Джеймса Фрейзера тому в поміч.

Слухаючи «Діда Иванчіка», розумієш, як багато давніх слів зараз втрачено. Чи багато з нас розуміє що таке «котюга», «насланнє», «удіяннє», «кімити», «ґнирати», «нипати», «туск», «друлити», «пудно», «родія», «тимунь», «терьхи», «кітлик»? А ці слова в книзі «Дідо Иванчік» на кожному кроці.

Я абсолютно впевнений у тому, що «Дідо Иванчік» мав би бути у шкільній програмі обов’язково. І не лише у факультативах на Івано-Франківщині чи Західній Україні. В нас у школах вивчають «Слово о полку Ігоревім» та «Велесову книгу», про які досі не відомо ні ким написані, ні коли написані, ні чи дійсно це автентика, чи якась значно пізніша підробка. А «Дідо Иванчік» має свого явного автора і оповідає про життя гуцулів таким, яким воно дійсно було. І не лише гуцулів, бо вірування, описувані в цій книзі, направду існували і на Бойківщині, і на Лемківщині, і на Загір`ї, тобто Закарпатті. В цій книжці описаний той скарб, який ми втратили наяву, і можемо втратити ще й з колективної пам`яті. «Дідо Иванчік» - це те засохле коріння, яке тягнеться так глибоко вдолину, в землю, що сягає найтемніших закутин пекла. В плані свідомості це оте фройдівське Id, Воно, яке визначає нашу справжню сутність, котра тлумиться двома сторожами – Ego і SuperEgo. Тож «Діда Иванчіка» треба читати і щоб зрозуміти народ, до якого належимо, і щоб пізнати себе як частинку того народу.

Зрештою, це просто сильна книжка, і прочитати/прослухати її та зрозуміти зможуть лише сильні особистості. Слабаки хай дивляться телевізор чи читають челядинські романи.

Послухати аудіокнигу «Дідо Иванчік» можна на Ю-Тюбі або за цим посиланням: https://verkhovyna.life/dido.yvanchik

Володимир Ключак, фото письменника Петра Шекєрєка-Доникового з Вікіпедії 

Важливе про спадкування

Ми поговоримо із директором Стрийського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги Марією Николаїшин та продовжуємо започатковану серію статей у рамках нашої рубрики «Правова допомога». 

- Пані Маріє, як здійснюється спадкування?

- Спадкування здійснюється:

- за заповітом;

- за законом.

- Що входить до спадщини?

- До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

- За яких умов відкривається спадщина?

- Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

- Хто має право на обов’язкову частку?

- Право на обов'язкову частку мають: малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують спадкоємці почергово.

Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом 6 місяців з часу відкриття спадщини, він не заявив про відмову від неї.

У подальших публікаціях ми продовжимо консультації на цю тему від Стрийського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги. А наразі нагадуємо нашим читачам, що стаття публікується у рамках проекту «Я МАЮ ПРАВО», який реалізовується в Україні з вересня минулого року. Звернутися за допомогою з цього питання Ви можете до бюро правової допомоги – відділу цього центру. Фахівці бюро приймають за адресами:  м. Дрогобич, вул. Лесі Українки, 70, м. Борислав, вул. Адама Міцкевича, 64,  м. Трускавець, вул. Данилишиних, 62. Центр знаходиться за адресою: м. Стрий, вул. О. Бачинської, 1а. Прийом громадян здійснюється з 8.00 до 17.00.

Марія Бойко



Создан 28 ноя 2019



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником