Трускавецький вісник № 158 (537) від 18 грудня 2012 р.

 

Трускавецький вісник № 158 (537) від 18 грудня 2012 р.

18.12.2012



 

У номері: Меркантильні інтереси; Сумна казка; Конкурс на краще зимове фото Дрогобича; Свято Миколая в бібліотеці для дітей; Бориславські та стебницькі новини; Еволюція лікування хворих на сечокам’яну хворобу; Про "Стрілецьку Голгофу"; Вшанувала Рада ветеранів; До відома громадян.

Новини Трускавця та регіону

Увага! Зміна маршруту руху!

В зв’язку з візитом Глави УГКЦ Святослава Шевчука до Борислава 21-22 грудня відбудуться зміни в маршруті руху бориславських міських та приміських пасажирських рейсів. Про це було повідомлено 18 грудня на нараді з представниками комунальних служб у Бориславській міській раді. Зокрема, буде заблоковано для руху вулицю Коваліва. Маршрутки «Стебник – Борислав», «Трускавець – Східниця», «Стебник – Самбір» та інші, чий маршрут пролягає через вулицю Коваліва, їхатимуть вулицею Трускавецькою, заїжджатимуть на Коваліва до автозаправки і знову повертатимуться на Трускавецьку (Черьомушки), далі їхатимуть вниз попри Циганську площу і далі за маршрутом. Зміни торкнуться і центральної вулиці Шевченка, вулиці Куліша та інших місцин, куди проїжджатиме Його Святість. Зміни стосуватимуться тільки визначеного часу, так що серйозних незручностей не очікується, виняток – вулиця Володимира Великого.

Нагадаємо, що програма перебування Глави УГКЦ в Бориславі дуже насичена, його супроводжуватимуть голова Львівської обласної ради Петро Колодій, голова Львівської ОДА Михайло Костюк із заступниками Богданом Матоличем та Михайлом Янковським, народні депутати, інші високопосадовці. Завершальним акордом візиту Глави УГКЦ до Борислава стане його прес-конференція для місцевих ЗМІ, яку заплановано провести у суботу, 22 грудня, о 16.00 в Палаці культури нафтовиків міста Борислава.

У Дрогобичі оголосили конкурс на краще зимове фото міста

КУ «Інститут міста Дрогобича» та Дрогобицька міська рада оголошують конкурс «Найкраща зимова фотографія Дрогобича». Про це «ТВ» повідомили в Дрогобицькій міській раді. Категорії конкурсу: найкраща зимова фотографія Дрогобича; найкраща Різдвяна фотографія Дрогобича; найкраща Новорічна фотографія Дрогобича. Організаторів конкурсу цікавлять такі теми: види Дрогобича; святкування в місті; зимові пейзажі; вулички, провулки, дворики; панорами Дрогобича; пам'ятники; парки; ранковий Дрогобич, Дрогобич вдень, вечірній Дрогобич, нічний Дрогобич.

Найкращі фотографії у цих категоріях будуть опубліковані на сайті Дрогобицької міської ради. Найяскравіші та цікаві фотографії, незалежно від того, чи автор фотографій буде переможцем чи ні, будуть представлені у дизайні оновленого сайту Дрогобицької міської ради.

Усі автори, фотографії яких будуть обрані у конкурсі, будуть представлені у прес-релізі ДМР, новинах на інших новинних ресурсах, а також на сторінці веб-сайту ДМР та сайті КУ «Інститут міста Дрогобича».

Участь у конкурсі — це можливість прорекламувати місто Дрогобич, показати його багатогранність та різнокольоровість, прорекламувати себе як фотографа. Умови участі: розмір фотографії по ширині не менше 2000px по висоті не менше 800px, для панорам ширина не менше 4000px, роздільна здатність не менше 300 dpi; альбомна орієнтація зображення; оригінальні або злегка відретушовані фотографії; формат зображення JPG, JPEG, TIFF, TIF; прізвище ім’я, по-батькові, електронна адреса, веб-сайт, якщо є та контактний телефон. Надсилайте свої фотографії на адресу droginst@gmail.com з темою «Найкраща зимова фотографія Дрогобича».  До участі у конкурсі приймаються фотографії, які надійдуть до 30 січня 2012 року. Результати конкурсу будуть опубліковані на початку лютого. Переможець конкурсу отримає приз - цінний подарунок. Підведення підсумків конкурсу пройде в сесійній залі Дрогобицької міської ради. Планується також провести фотовиставку кращих фотографій конкурсу.

Як доїхати до Східниці, а як до Трускавця?

Під час виробничої наради з представниками комунальних служб в Бориславській міській раді 18 грудня перший заступник мера Борислава підняв тему встановлення показників на автошляхах міста. За словами Романа Володимировича, в місті бракує покажчиків, в якому напрямі слід їхати до Східниці, в якому до Трускавця, куди на Львів, у Дрогобич чи в центр Борислава. Тож представник КП «Еко-місто» отримав доручення вивчити це питання, щоб не виникало ситуацій, що «в Борислав нереально доїхати і нереально з нього виїхати».

Також буде зрізано акацію в кінці вулиці Трускавецької неподалік СШ № 7, яка заважає нормальному прогляданні дороги, а важкий транспорт лісівників та НГВУ «Бориславнафтогаз» планують пустити через вулицю Городище.

Тарифи буде піднято

У Бориславі ТзОВ «Ком-Еко-Борислав-2010» подало необхідні матеріали для підняття тарифів на вивезення твердих побутових відходів. Про це було повідомлено 18 грудня на виробничій нараді в Бориславській міській раді. Перший заступник міського голови Борислава Роман Дурбак поставив ультиматум, що фірма повинна бути зареєстрована у Бориславі та сплачувати податки в міський бюджет, тільки тоді можна буде говорити про підвищення тарифу. На це представник компанії «Ком-Еко-Борислав» Геннадій Корконішко відповів, що були проблеми з отриманням підприємством статусу надавача послуги із вивезення сміття, тому ці роботи виконувала фірма «Ком-Еко-Львів». А податки підприємство і так сплачувало в міську казну, зокрема і екологічний, і податок на доходи.

Нагадаємо, що у Трускавці тариф на вивезення сміття зріс ще в листопаді 2012 року шляхом збільшення накопичувальних норм твердих побутових відходів. І хоча мешканці обурювалися цим фактом, але жоден із депутатів не піднімав дане питання на сесії Трускавецької міської ради.

Власна інформація

 

І в храмах, і під землею

Відновивши на початку 90-х років добру традицію вшанування захисниці гірників, святої великомучениці Варвари, працівники першого рудника, де встановлено її віднайдений образ, не порушили цього давнього звичаю і на цей раз. Правда, ще років три чи чотири тому з нагоди цього свята на рудник приходило багато колишніх гірників, навіть зі своїми сім’ями, керівники підприємства, священики місцевих храмів і в день св. Варвари вони опускалися в шахту на другий горизонт, де в ніші гірники зробили капличку з іконою, і відправляли Святу літургію,

На цей раз, зваживши на технічний стан шахти та наземних споруд, керівництво рудника, профком звернулися з проханням до отців трьох церков міста відправити в цей день Служби Божі з молитвами про заступництво до св. Варвари у своїх храмах.. Виявив таку відправу відслужити і о. Павло, який раніше був гірником на цьому руднику, а тепер, висвятившись, править у церкві, що на Гірці у Дрогобичі.

На руднику керівник цього підрозділу підприємства «Полімінерал» Михайло Яців разом з усіма працівниками опустилися в шахту до каплички, запалили свічі біля ікони св. Варвари, помолилися і зробили фотографію. А у великому залі адміністративного приміщення було розміщено вітання гірникам з нагоди дня св. Варвари.

Андрій Говіщак, газета «Франкова криниця Підгір’я»

Борислав урочисто віддали в опіку святій великомучениці Варварі

 

17 грудня біля фігури святої великомучениці Варвари у місті Бориславі відбулось святочне Богослужіння – Акт посвяти усіх жителів міста Борислава та працівників нафтової промисловості під покров св. Варвари.

Спільна молитва об’єднала всіх присутніх в єдиному пориві. Наше місто має стати процвітаючим, а його мешканці щасливими. І люди щиро і натхненно молилися за долю міста, в якому живуть, за майбутні покоління, за те, щоб на рідній землі, на великій і малій Батьківщині, жити гідно.

Святочна відправа відбулась 17 грудня – у день св. Варвари. Її відправили священики УГКЦ о. Роман Василів, о. Петро Підлубний, о. Олег Смерека, о. Микола Пишкович, о. Ярослав Химин. Участь у святковій відправі взяли представники міської влади на чолі з міським головою Володимиром Фірманом.

«У цьому часі людської історії, ми доручаємо й посвячуємо себе не тільки в злуці зі св. Церквою – містичним Тілом Христа, але також у злуці з усіма людьми доброї волі. Зглянься на батьків і матерів, що турбуються за щасливу долю своїх дітей, братів і сестер у Христі, що на різних роботах тут та повсюди трудяться на добро душевне і тілесне своїх сімей, родин та народу, дітей і юнацтво, що пізнають красу цього світу і велику Божу любов. О Ти, Мати милосердя, виблагай нам у Бога мир, а головно ті ласки, що готують, погоджують, забезпечують мир. Царице миру, молися за нас, мешканців міста Борислава та працівників нафтової та газової промисловості, пішли мир у правді, у справедливості, у Христовій любові до ближнього», - повторювали за отцем-доктором Романом Василів численні мешканці міста.

 Нагадаємо, що фігуру святої Варвари споруджено на тому місці, де сорок років тому через скупчення вуглеводнів вибухнув житловий будинок. Внаслідок вибуху загинули 18 мешканців міста. Відкриття та освячення відбулось 2 вересня під час Божественної Літургії на честь міста, якому виповнюється в цьому році 625 років. Участь у відкритті та освяченні взяли його Величність Папський Нунцій в Україні Архієпископ Томас Едвард Галліксон, правлячий Архієрей Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ Кир Ярослав (Приріз), Владика Сокальської єпархії Кир Михайло Ковтун, Владика Стрийської єпархії Кир Тарас Сеньків.

Відділ внутрішньої політики Бориславської міської ради

Очистити довкілля!

16 грудня громадські організації міста Борислава «Еко-Культура» та «Союз Українок» спільно з представниками депутатського корпусу провели мирну акцію – похід по місту з лозунгами екологічного спрямування – зверненнями до громадян міста та відповідних служб щодо підтримання чистоти в місті.

Як розповіла керівник ГО «Еко-Культура» Надія Онисько: «Метою нашої акції є залучити громадськість Борислава до проблем очищення міста».

Незважаючи на погані погодні умови, в недільний полудень можна було спостерігати, як до пам’ятника Іванові Франкові, що в місті Бориславі, сходяться люди. Нас зацікавив той факт, що збирались люди як молоді, так і поважного віку. Минає мить і сформована колона з найвідважнішими бориславцями, які не зважають на мокрий сніг з дощем, піднявши транспаранти, вирушає в бік міської ради.

А вже на площі перед міською радою відбувається мітинг. До слова запрошується голова міського осередку «Союзу Українок» м. Борислава Людмила Піхоцька. Пані Людмила емоційно звертається до присутніх, адже проблеми екологічні, санітарної очистки міста стосуються всіх і кожного, зокрема. «Допоки в наших серцях пануватиме байдужість? Невже має статися лихо, як 26 квітня 1986 року, щоб кожен з нас задумався і почав діяти. А діяти потрібно починати з власної оселі, подвір’я, вулиці… Людина, яка поважає себе, не буде смітити. Ми не можемо бути байдужими, бо міська влада самотужки не може справитись з засміченими руслами річок, парків, несанкціонованим вирубуванням лісів. Саме громадськість може стати союзником у боротьбі за чистоту міста». Багато зауважень було висловлено в адресу приватної фірми «Ком-Еко.Борислав», яка надає послуги з вивезення твердих побутових відходів. Критика стосувалась як порушених графіків вивезення сміття так і обладнання майданчиків сучасними євро контейнерами, їх огородження. Ставили питання і щодо контейнерів для розділення ТВП.

 Естафету підхопила союзянка, голова громадської організації «ЕКО-культура» Надія Онисько, яка зацитувала присутнім «Екологічну байку»: «….Та доки всі КОМ-ЕКИ, ЖЕКи під пильним оком міста, влади, не вийдуть місто прибирати, - буде сміттєва небезпека. Та доки не подбають люди про місто, як про рідну хату, сміття завалить нас повсюди, в хворобах будем виживати….»

Продовжив думку виступаючих депутат Бориславської міської ради Андрій Ровенський, який закликав присутніх до радикальних дій, якщо не будуть виконані вимоги організаторів мітингу. На мітингу був присутній і Геннадій Корконішко, представник «Ком-Еко-Борислав», який признав рацію виступаючим та закликав міську владу до співпраці.

Організатори заходу організували журі з представників громадськості, яке визначило найкраще оформлені лозунги та плакати. Переможцями стали представники санаторної школи, друге місце посіла робота учнів гімназії, третє місце за роботою учнів третьої школи, спеціальними призами відзначено першу школу.

Всі лозунги будуть виставленні у фойє кінотеатру «Каменяр», бо організатори сподіваються достукатись до кожного мешканця міста. «Засмічена думка, засмічене слово – це бруду на вулицях наших основа» - головний девіз акції.

Відділ внутрішньої політики Бориславської міської ради

 

До відома громадян

Діятимуть пункти обігріву

Трускавецький міський відділ міліції повідомляє, що у разі зниження температури повітря до мінус 15 градусів у Трускавці буде відкрито пункти обігріву для громадян. Такі пункти будуть відкриті у приймальному покої Трускавецької міської лікарні та в приміщенні аптеки, що на вулиці Стебницькій, 66.

Піротехніка – це небезпечно

У зв’язку з наближенням Новорічно-Різдвяних свят кожного року у ці дні зростає кількість травмованих осіб, які широко використовують піротехнічні засоби, Серед них трапляється багато неякісних виробів, що призводить до поганих наслідків. Тому звертаємося до трускавчан та гостей міста – при покупці піротехнічних засобів вимагайте від продавця сертифікат відповідності на дані вироби, а у випадку виявлення неякісної продукції чи нелегальний їх продаж просимо повідомляти у міський відділ міліції за телефоном 6-93-61.

Трускавецький МВ ГУМВСУ у Львівській області

Меркантильні інтереси

 

«На жаль, в часи, коли були значно кращі фінансові можливості, гроші витрачались на міфічні проекти та меркантильні інтереси колишніх господарів Трускавця». Скигління в такому дусі проходить червоною ниткою у публікаціях преси, котра є підконтрольною Руслану Козиру.

У Вікіпедії знаходимо значення слова «меркантильність» як 1) «дріб’язковий розрахунок, надлишкове прагнення до матеріальної вигоди», 2) «надмірна обачність, корисність». Дивно, що ті, хто дійсно у виконавчих органах влади відстоює свої меркантильні інтереси, звинувачує в цьому «попередників», «колишніх господарів». Так же ж можна договоритися й до того, що і за часів Яроша було зле, і за часів Панкова недобре, а от тільки тепер у Трускавці настав «козирний рай».

Та даваймо про все по порядку. Не будемо вдаватися до виправдань трускавецької влади часів Болеслава Петровського, Віктора Бурлакова, Богдана Матолича чи Лева Грицака. Їх громада обирала і їм довіряла. Зараз маємо мера, який тільки два роки побув при владі у Трускавці, а встиг наламати стільки дров, що його наступникам вже можна поспівчувати – як вони витягуватимуть місто-курорт з ями, в яку падаємо. Відміна поїздів призвела до зменшення потоку відпочивальників. Підвищення в рази тарифів на житлово-комунальні послуги лягло важким тягарем на плечі тих, хто отримує найнижчу зарплату в області і одну з найнижчих в Україні. До статусу курорту державного значення не наблизилися ані на крок. Шанс Євро-2012 для розвитку Трускавця просто змарнували, заговоривши та запивши пивом у фан-зоні, чиємусь «меркантильному» проекті.

Але повернемося до «меркантильних інтересів», про які у статті «Прикраса Трускавця – Курортний Парк» згадав її автор Олег Дьорка. Можна було б запитати самого журналіста, яким чином він, не маючи ні відповідного фаху, ні жодного стосунку до культури, не маючи жодного досвіду окрім роботи в газеті Руслана Козира, став головним спеціалістом відділу культури Трускавецької міської ради. Бо це те саме, якби особу без педагогічної освіти взяли на роботу в методичний кабінет, або якби особа без медичного фаху стала лікарем в міській лікарні. Втім, маємо випадки, коли головним лікарем стає людина, котра не може займати цю посаду згідно чинних законів, а все ж займає. Так що кому б говорити про меркантильні інтереси, а пан Дьорка міг би й помовчати, бо його заслуг на культурній ниві Трускавця як наразі не видно. Хіба що в бібліотеку «підселили» друзів пана Дьорки – платну танцювальну школу. Те, що читачам нелегко займатися в читальному залі під звуки «ча-ча-ча» чи джайву, якось не подумали – меркантильні інтереси важливіші. І нікого не цікавить, скільки така «оренда» приносить грошей для міського бюджету. Бо такі теми – табу для тих, у кого все побудоване на меркантильних інтересах.

Та не варто зупинятися на пішачках, коли є ферзі, тури та інша «груба риба». У Трускавці масовано пропагують автономне опалення, агітують за нього, де лише можна – на прийомах міського голови, у тій же провладній пресі, на радіо, через комунальні підприємства та відділи міськвиконкому. А чи нема тут, шановні борці з меркантильними інтересами, ваших меркантильних інтересів? Котру фірму пропонують (або й відкрито нав’язують) для встановлення автономного опалення? Де рекомендують купувати газові котли чи електричні панелі? В якому магазині? І кому цей магазин належить?

Візьмімо іншу тему. Яка фірма нещодавно здійснювала ілюмінацію в центрі міста, а саме в курортному парку, на площі Незалежності та на бульварі Торосевича? Може, якісь тендери відбулися? Може, ці роботи вдалося б виконати за менші кошти? Та й чи варто було так поспішати з встановленням ілюмінації, коли міська скарбниця порожня? Ні, кошти перекинуть з інших статей видатків, а на це дадуть, бо це ж святе, це імідж курорту! А насправді тут є звичайні меркантильні інтереси, бо кошти за матеріали та за виконані роботи йдуть на рахунок не чужої фірми, а рідної. Вгадайте, яка назва цієї фірми?

Ідемо далі. Гляньмо на тих людей, які почали працювати в міській раді після приходу туди Руслана Козира. Починаючи від особистої секретарки і закінчуючи працівниками дуже багатьох відділів – як не працівник-працівниця фірми «Арко», то кум заступниці міського голови, як не близький товариш, то партійний соратник із «Фронту змін». До речі, можливо пан Дьорка і обійняв цю посаду за заслуги в партійній роботі, адже він як-не-як лідер трускавецької молодіжки «Фронту змін». Меркантильно якось виходить, хіба ні?

В 2006-2010 роках (друга каденція Лева Грицака) було виготовлено чимало проектів з реконструкції. Багато їх вдалося реалізувати, втілити в життя, але не всі. Це нормальна річ. Коли Лев Грицак прийшов до влади, він теж втілював у життя проекти, розроблені ще Богданом Матоличем. І, напевно, думав, що й його наступник на мерському кріслі теж продовжуватиме ремонтувати вулиці, внутіршньоквартальні проїзди, продовжить справу реконструкції парку. Бо залишилося менше зробити, ніж було зроблено. Та вийшло по-іншому. Меркантильні інтереси взяли гору. На відремонтованій площі Незалежності, де проект передбачав спорудження стаціонарної сцени, спорудили … рекламний щит. Це в час, коли нова влада оголосила справжню війну зовнішній рекламі. Рекламують на цьому щиті переважно відпочинок у Східниці, від чого у трускавчан серце кров’ю обливається. Це ж як треба інтереси громади зневажити, а свої меркантильні інтереси відстоювати, щоб робити таке блюзнірство! Але і це ще не все. Стаціонарну сцену спорудили, але у невідповідному місці – на трубах теплотраси, яка веде до курортної поліклініки № 1 ЗАТ «Трускавецькурорт». Бо ж меркантильні інтереси – вище всього!

Оскомину трускавчанам набила ситуація із погруддям Франка. Іноземці підходили до Руслана Козира, пробували домовлятися про доручення ділянки, де знаходиться погруддя, до сусідньої, нещодавно купленої ними. І тут раптом погруддя впало. Та провладна преса не побачила у цій справі, яка мала б бути кримінальною, жодних меркантильних інтересів. Як не бачить їх і в тому, що новий пам’ятник Франку хочуть доручити споруджувати авторам трускавецького Бандери – скульптору Самотосу та архітектору Каменщику. Подарований місту пам’ятник (біля церкви Миколая) владі не підходить, бо ж на ньому вже ніяк не заробиш. А на новому можна! Це ж «свої» зароблять, ті, що «сотворили» Бандеру у Трускавці! А думка трускавчан про таке «творіння» не в рахунок…

Якщо б пересічні трускавчани заглибилися в тексти проектів рішень сесій та виконавчого комітету Трускавецької міської ради, а також вже прийнятих рішень, то вони б побачили, хто у Трускавці прийшов до влади і з якою метою. Вони б багато разів натикалися на одні й ті ж прізвища, назви одних і тих же фірм. Але в кого вистачить терпіння все це аналізувати. На одній із сесій ТМР у грудні 2012 р. депутат Галина Шиманська заявила буквально таке: «Перед виборами всі обіцяли служити громаді, ніхто ж не говорив, що йде лобіювати власні земельні інтереси та займатися круговою порукою. Земельною комісією на сесію виносяться рішення про передачу землі практично безоплатно. Безсистемна забудова, нищення зелених насаджень набули загрозливого характеру! В цій міській раді нема що робити! Її треба розпускати! Бідне місто!». Але це голос волаючого в пустелі, бо меркантильні інтереси трускавецьких урядовців команди Руслана Козира не дали розвинути глибше тему, яку підняла депутат.

Чому одних підприємців ганяють з парку, наче ворогів народу, а інші спокійно торгують та ще й вмикають голосну музику в День вшанування пам’яті жертв Голодомору? Чому одним не можна торгувати, розміщувати рекламні конструкції, чи займатися наданням послуг, а іншим створюють тепличні умови (на центральній площі Незалежності, на бульварі Юрія Дрогобича, біля музею історії міста, в окремих закладах культури)? За яким принципом були призначені керівники комунальних підприємств, управлінь та відділів міської ради? Невже за професійним? Чи вже наша влада стала чесною, а громада заможною, чи на це ще треба почекати? Запитань багато. Трускавецька влада не любить про це говорити, а коли вже й доводиться, то завжди під рукою є відповідь-заготовка про «колишніх господарів-попередників» та їхні «меркантильні інтереси». Бо завжди легше когось критикувати, ніж робити роботу. Комусь легше написати статтю чи коментар в Інтернеті, обливаючи брудом інших, ніж показати результат своєї роботи. Так невже в цьому і є суть «чесної влади» від Руслана Козира – у скиглінні на попередників і розведенні рук зі словами «ми не маємо впливу на ці процеси»? А люди в 2010 році інакше собі уявляли і чесну владу, і заможну громаду…

Як бачимо, меркантильні інтереси правлять Трускавцем і до нових виборів мешканці міста навряд чи зможуть переламати цю ситуацію.

Володимир Ключак

А король то в масці

/Сумна казка/

Насправді в чудовий миколайковий та новорічно-різдвяний час зовсім не хотілося писати сумних казок. Тому, що в ці неповторні дні навіть найхолодніші серця зігріваються теплотою доброти та вдячності. Тому, що всюди панує настрій радісного очікування Дива, подарунків та сюрпризів. Але, на жаль, не всі вповні перейнялися настроєм щедрості та доброчинності. Прикро, що деякі люди продовжують лише носити маски доброти та порядності.

Та це казка не заради казки. І критика не заради критики. Просто штрихи до портрета, які має знати громада.

Два роки тому люди в одному чудовому курортному містечку Оживці, в якому з-під землі б’ють джерела лише живої, оздоровлюючої води, обрали собі короля. Нового, молодого, високого, красивого. Чи повірили, що таке у нього й внутрішнє наповнення, чи запав їм у душу пам’ятник борцю за свободу Степану Взірцю, який поставив король напередодні виборів ще будучи купцем-мануфактурщиком, сьогодні сказати важко.

І після коронації король продовжував демонструвати мешканцям містечка свою духовність та патріотизм. Та «Король – взірцевий!» - переконувала жителів Оживця жіночно-дивакувата свита. А він водив з дітьми Великодню гаївку та відкривав нову музейну експозицію «сховок» пам’яті борців за волю.

Та поза цими показними акціями в далеко не маленькій голові короля роїлися плани тупенького збагачення, перепродажу вже купленого, перерозподілу вже поділеного. Мешканців почали виганяти з їх роками усталених місць праці, оселі будинками відключають від Джерела Тепла, щоб купували пічки в магазинах короля, при цьому ще й піднімають рентну плату за житло.

Не шкодував взірцевий король ні пам’ятників, що поставили інші, ні дорослих, ні дітей. В кінці першого року правління він задумав вигнати дітей з Будинку, де народжуються мрії, щоб вигідно провернути справу з нерухомістю та землею в центрі містечка. Мешканцям будинок вдалося відстояти, та не змінити способу мислення короля.

Через рік напередодні свята Миколая до нього прийшла фея Біловолоска з Благодійного фонду для важкохворих дітей «Ангели надії». Прохання феї було - дати дозвіл на проведення благодійного ярмарку в курортному парку, щоб закупити дітям, які довгі дні знаходяться, практично живуть в лікарнях, напередодні свята Миколая комплекти постелі та подарунки – звичайні пазли та кольорові олівці. Та не почув красивий молодий король прохання ці. Офіційна відмова: «в зв’язку з реконструкцією площі», неофіційно – там потрібні люди торгують за грубі гроші…

Дитина у відомій європейській казці відкривала очі всім: «А король то голий!» А може краще голий, ніж фальшивий скнара?

Дід Панас

Еволюція лікування хворих на сечокам’яну хворобу у Трускавці

Сечокам’яна хвороба (уролітіаз) належить до розповсюджених захворювань серед контингенту людей, оскільки зустрічається в 3-5% популяції. Більше того, захворювання відоме з глибокої давнини, про що засвідчують древні манускрипти.

Відомо, що операція каменесічення (оперативне видалення конкремента з сечового міхура промежинним доступом) відома була ще у середньовіччі. Але досконале вивчення цього захворювання та його лікування провадиться у Європі з кінця XVIII століття.

Складність механізмів розвитку цього захворювання засвідчує маловивченість патогенезу цієї хвороби навіть в наш час. Попри це відомо, що у хворих на уролітіаз архіважливими є три моменти: дезінтеграція каменя з елімінацією фрагментів з сечових шляхів назовні; лікування супутнього запального процесу в сечових шляхах, що супроводжує сечокам’яну хворобу; корекція метаболічних змін в організмі, що спричиняються до каменеутворення.

У певної частини хворих на уролітіаз, а це понад 20% контингенту цих хворих, спостерігається сольовий діатез – виділення солей з організму в складі сечі протягом усього життя без утворення конкрементів у сечовидільних шляхах. У іншої частини хворих на уролітіаз при добрій прохідності сечових шляхів спостерігається утворення сечових каменів і самостійне їх відходження з організму. Ці хворі складають понад 25% хворих сечокам’яною хворобою. Залишок складає понад половину контингенту хворих на уролітіаз, котрі потребують дезінтеграції і видалення фрагментів каменя з сечових шляхів. Крім цього, маловивченою залишається у хворих на уролітіаз проблема метаболічних зрушень в організмі, котрі слугують біохімічним субстратом каменеутворення.

Всі три вищезгадані завдання в лікуванні хворих на уролітіаз з добрим результатом (значне зниження повторного каменеутворення, до 10-15%) добре вирішуються в умовах курортного міста Трускавця через додаткове застосування місцевої унікальної лікувальної води «Нафтуся».

Історія лікування хворих на сечокам’яну хворобу в Трускавці тривала в часі, адже курорт відзначив своє 185-річчя. На перших порах, а це період до кінця 40-х років ХХ століття, експлуатувався виключно діуретичний ефект «Нафтусі». Це сприяло виведенню солей і піщинок з сечових шляхів. Але лікуванням не охоплювали хворих з конкрементами понад 1-1,5см, оскільки посилений діурез і значні розміри конкремента часто сприяли обструкції сечовидільних шляхів.

Період 50-60-х років в Трускавці відзначився широким застосуванням інструментальних втручань у хворих, що перебували на курортному лікуванні. Це стосувалось, видалення петлею конкрементів нижньої третини сечоводів і дроблення каменя сечового міхура із застосуванням механічного літотриптора. Це вже був активний період лікування хворих уролітіазом у Трускавці. При цьому ж і дальше застосовували курсовий питний прийом води «Нафтуся» з метою санації сечовидільних шляхів і запобігання повторного каменеутворення – метафілактики уролітіазу.

В 70-х роках зі створенням урологічних ліжок, а пізніше і урологічного увідділення тут, у Трускавці, виконується ряд операцій з приводу оперативного видалення сечових конкрементів (пієло-, уретеро-, цистолітотомія). «Нафтуся» і тут знайшла своє застосування з метою метафілактики уролітіазу. Варто відзначити, що в кінці 70-х років почалося використання у Трускавці електрогідравлічної цистолітотрипсії з застосуванням вітчизняного апарату «Урат-1», створеного за участі проф. Ю. Єдиного. Це слугувало прообразом ендовезикальних малоінвазивних втручань.

Прорив у вивченні цілющих властивостей лікувальної води «Нафтуся» відбувся у Трускавці у 80-х роках минулого століття за участі працівників лабораторії експериментальної бальнеології інституту фізіології ім. О.О.Богомольця НАН України. Зокрема, проф. Івасівка С.В. і кмн. Попович І.Л. показали протизапальну, імуномоделюючу та амбівалентно-еквілібричну метаболічну дію слабомінералізованої води «Нафтуся».

З 1997 р. на курорті Трускавець застосовують для лікування сечових каменів дрібних та середніх розмірів неінвазивний метод – екстракорпоральну ударно-хвильову літотрипсію (ЕУХЛ). Результатів досягають у 95% хворих, що лікувалися. На сьогоднішній день у Трускавці експлуатуються чотири апарати дистантної літотрипсії, в тому числі і приватні.

У 2011 році у Трускавецькій міській лікарні почали використовувати сучасний малоінвазивний метод видалення конкрементів з сечоводів – контактна пневматична літотрипсія і уретероскопія. Вартує впровадження на перспективу і метод контактного дроблення конкрементів нирок при черезшкірному доступі із застосуванням нефроскопії. В такий спосіб у Трускавецькій міській лікарні доступними стануть усі сучасні методи оперативного і малоінвазивного лікування хворих на уролітіаз.

Унікальність нашої методики (застосування «Нафтусі» одразу ж після видалення каменя з сечових шляхів), котра засвідчена рядом авторських свідоцтв, заставляє замислитись над створенням на базі лікарні потужного клінічного санаторію комплексного лікування хворих на уролітіаз.

Метафілактичне застосування лікувальної води «Нафтуся» при активному лікуванні хворих на сечокам’яну хворобу дозволить покращити результати лікування цих хворих, котрі перенесли оперативну санацію сечових шляхів в Трускавці.

Олег Прийма, лікар-уролог лікар Трускавецької міської лікарні, вища атестаційна категорія, кандидат медичних наук, доцент

 

 

Вшанувала Рада ветеранів

На одному із засідань Ради ветеранів міста, яких очолює підполковник у відставці Віктор Бессарабов, прийняла рішення – визначити і вшанувати імена людей, які заслуговують звання «Кращий меценат Трускавця 2012 року».

Усі члени Ради ветеранів зійшлися на тому, що цього звання за 2012 рік заслуговують генеральний директор ТзОВ «Готельно-курортний комплекс «Карпати» Лев Грицак, директор Міжнародної клініки відновного лікування «Еліта», Герой України Володимир Козявкін та приватний підприємець, активний громадський діяч Ігор Кісак.

Названі особистості є не лише щедрими доброчинцями, але й людьми, яким притаманні почуття духовності, співчуття та розуміння тих, хто потребує допомоги.

Багатьом відомо, що Герой України Володимир Козявкін не лише багатьох своїх пацієнтів лікує безоплатно, але й надає людям матеріальну допомогу.

Пан Ігор Кісак теж людина доброї і щирої душі. До речі, він долучився до організації вшанування трускавецьких Михайлів, свята, яке зініціювала Рада ветеранів, Він же, за словами Віктора Бессарабова, має намір спорудити величний пам’ятник на Гошівській горі у Трускавці - поставити дев’ятиметрову статую Ісуса Христа, що схвалили члени Ради ветеранів.

Про добрі справи Лева Грицака як для міста, так і для окремих людей, давно усім відомо. Це йому у свій час декілька років підряд присвоювалася «Чаша доброчинця року».

З того і виходили члени Ради у своєму виборі кращих меценатів року. Напередодні дня святого Миколая голова Ради ветеранів Віктор Андрійович побував у «Карпатах» і вручив Левові Ярославовичу Почесну грамоту як кращому меценату міста за 2012 рік.

При нагоді скажемо, що Рада ветеранів міста має намір і з нагоди св. Івана організувати в січні такий же цікавий захід, як і до Михайла, запросивши на нього відомих трускавчан, які носять ім’я Іван чи Іванка.

Андрій Говіщак, газета «Франкова криниця Підгір’я»

Про «Стрілецьку Голгофу», упорядковану Тарасом Салигою

 

«Стрілецька Голгофа» - спроба антології, ініційована проф. Тарасом Салигою та видана 20 років тому, в 1992, стала подією в літературному житті Львова і України в цілому, бо повідала, може, вперше так широко про той громадсько-політичний та мілітарний вибух передових кіл української суспільності, особливо на теренах Заходу України, у здобутті незалежності і відновленні української державності, який згодом активно охопив Центральну Україну та весь Схід. Інформуючи читачів у загальних рисах про цю подію у Львові 1992 р., хочу зазначити у цьому врізі, що Галичину єднають з Австрією три історичні особистості. Це передусім Іван Франко, Терезія Фаретті та Василь Вишиваний. І. Франко захищався у Відні і там здобув свій найвищий науковий ступінь. У селі Текуча на цвинтарі похована рідна сестра Римського папи Пія ІХ-го Терезія Фаретті, про яку всюдисущий поет Дмитро Павличко створив поезію, що вражає своєю глибиною.      

Текуча

В селі Текучі півні треті

Кричать: вставати вже пора!

Там спить спить Терезія Фаретті

Пія ІХ-го сестра.

Вона встає. Гуцули косять…

І чути, як бринить коса,

Як дзвони в Римі день підносять,

Крильми торкають небеса

Батьки в Іспанії. Болюча

Любов горить, як тайний встид.

А син встає, встає Текуча.

За Рим дорожча й за Мадрид.

Але тут тематично найбільше уваги хотілося б присвятити Василеві Вишиваному (1895- ?). Його справжнє прізвище – Габсбурґ Вільгельм. Він походив із імператорської династії Габсбургів, це був син Карла Стефана. Вільгельм Габсбурґ проникся якимсь особливо гуманним лружнім ставленням до місцевого українського автентичного люду, зокрема до галичан. Знехтувавши своїм аристократичним походженням, він прибрав ім’я Василь Вишиваний, під яким виступав як український поет. Під час І світової війни він виступав у чині полковника, комендантом військового підрозділу, до якого входив легіон Українських Січових Стрільців, він доклав багато старань і професійних умінь для розбудови легіону. За часів Директорії (1919) він був полковником армії Української Народної Республіки.

Із його поетичної спадщини проф. Т. Салига зі збірки «Минають дні» (видання1921) відібрав до опрацьованої ним антології все найкраще. Ми у цьому коротенькому матеріалі передруковуємо те, що нас найбільш схвилювало і вразило.

До зброї!

До зброї! До зброї, стрільці!

Зірвіться, ламайте кайдани!

З’єднаються з вами полеглі брати,

І згояться давнії рани!

До зброї! До зброї, стрільці!

Велика Вкраїна повстане!

І в крові воскреснуть мерці

І радість до краю загляне!

До зброї! До зброї, стрільці!

Товаришів рідних згадайте,

Що мріють про волю в холодній землі

Всі сили до бою з’єднайте!

До зброї! До зброї, стрільці!

І рідну країну спасайте!

Повстаньте, як вірні козацькі сини

Героями в хату вертайте.

А ось оспівані буремні дні боротьби, страждань та подих інтимної лірики, що виокремлюється у поетичних «Минають дні».

Минають дні чарівного кохання,

Минають дні журби,

Минають дні великого страждання,

Важкої боротьби…

Одна по них у нас луна остане

Із тих минулих днів,

Що в серце наше, мов весна, загляне

Мов привид майських снів.

Минають дні чарівного кохання,

Минають дні журби,

Минають дні великого страждання,

Важкої боротьби…

Згодом уже після завершення ІІ світової війни Василь Вишиваний, схоплений знаним «Смершем» у столиці Австрії Відні, став жертвою репресій сталінського режиму. Дата смерті цієї людини не відома. Літературознавці та історики здогадуються – це могли бути 1949-1951 рр.

Перш ніж заглибитися у проблему Українських Січових стрільців, хочеться висвітлити початки українського національного відродження в Галичині, викликаного т. зв. «весною народів», що почалась на Європейському континенті 1848 р. у Франції, Пруссії, Італії, Угорщини. У першу чергу ці революційні заворушення захопили безпосередніх сусідів розчленованої на той час України - закарпатців, буковинців та галичан. Усі народи Європи очікували тоді на революційні зміни. В українських землях першими ступили на революційних шлях боротьби галичани та буковинці. Першим провідником галицьких українців 1848 р. став Григорій Яхимович – тоді професор Львівського університету, згодом Перемишльський єпископ, потім митрополит Львівський. Саме він очолив Головну Руську Раду після її виникнення 2 травня 1848 р. Трохи раніше на арену галицького життя виходять «Галицько-Руська Матиця» та газета «Зоря Галицька». Але найвидатнішою подією в Галичині було виникнення першого 5 травня 1905 р. в селі Завалля Снятинського повіту

Тож хочеться розпочати розповідь словами знаної пісні Клима Обуха (Кирила Трильовського - 1864-1941) «Гей, там на горі Січ іде, // Гей, малиновий стяг несе, // Гей, малиновий! Наше славне товариство, // Гей, машерує – раз, два, три! // Гей, попереду кошовий, // Гей, як той орел степовий, // Гей, як той орел! Наше славне товариство, // Гей, машерує – раз, два, три!» [2,64]. Мислиться, що саме К. Трильовський, виходець із Золочівщини, передусім як творець галицьких Січей, заслуговує на те, щоб саме з нього розпочати мову про ту епохальну еру, коли українці, заглиблюючись у своє історичне минуле, можливо, за прикладом чехів та поляків, почали теж реанімувати свою державність, опираючись на своє історичне минуле. Бо саме К. Трильовський не лише організував ті перші воєнізовані частини на зразок польських легіонів та чеських легіонів, що формувались переважно поза межами Польщі та Чехії.

К. Трильовський зробив і відповідне духовне підґрунтя, створивши низку поетичних шедеврів, що не втратили свого значення і до наших днів, коли, щоправда, українці вже здійснюють своє державотворення не в складі імперських молохів – Австро-Угорщини та Росії, а вже в середині своєї квазі-держави створюють суверенну, самостійну, незалежну Україну, хоча не з власною державною мовою, а з цілим кагалом сусідніх суржикових мов. Бо хіба можна опанувати досконало ці чужі мови в українському середовищі, то на базі цих суржиків і створюються ті регіональні адміністрації… Вживаючи виразу «суржикових мов», я передусім маю на увазі російську мову в Україні. Бо ж прислухайтесь, як мовлять російською деякі російські «інтелігенти» чи українські перевертні: «Я только вчера прієхала с Маскви» або «Мая Наташка єщьо не пришла со школи». Не мають вони елементарних понять у російській мові того, що «росіяни ходят ілі єдут із Маскви», «із Львова», а «не со Львова», «ходят із школи», але «возвращаюца с Кавказа». Усі такі особи не усвідомлюють того, що вони нав’язують російській мимоволі феномен української мови, яка вже упродовж століть злила прийменники «з» і «с» в один прийменник «з», і нинішні російські «інтелектуали» України нав’язують те саме явище російській мові. Російській мові ще далеко до схожого узагальнення. Така ж складна катавасія в російській з тим проблемним «согласно», коли росіяни в ХІХ ст. цілком справедливо за українським зразком уживали «согласно с законом», а уже в ХХ та ХХІ остаточно перейшли на суржиківський варіант «согласно закону», «согласно распоряжению», «согласно постановлению» тощо.

…Але повернемось до «Стрілецької Голгофи». Згадую моє післявоєнне дитинство 1945-1946-1947 рр., коли ми співали стрілецьких пісень, які зібрав на початку 90-х років ХХ ст. нині широко знаний доктор філологічних наук, керівник однієї із провідних кафедр історії української літератури ім. М. Возняка у найстарішому українському виші (1661 р.) – Львівському національному університеті ім. Івана Франка – проф. Тарас Салига. Тож ми пастушим колективом виводили цих сумовитих стрілецьких пісень у Прикарпатті, щоправда, ще до приходу «визволителів» у червневі-липневі дні 1944 р. Уже тоді нас застерігали батьки, що з приходом совєтів доведеться забути про ці пісні, бо «визволителі» транспортують свою т. зв. інтернаціональну «Катюшу» і каратимуть за ось такі волелюбні рефрени:

«Гей, повій, вітре, зі степів, // Гей, дай нам силу козаків, // Гей, дай нам силу! Наше славне товариство, // Гей, машерує – раз, два, три! [3, 66].

У цьому створенні понад 900 галицьких січей напередодні І світової війни відіграв головну роль К. Трильовський. Про цього найактивнішого генератора розмаїтих патріотичних ідей українства на початку ХХ ст., про епоху українського Запорізького ренесансу тієї доби та ґенерацію молодих українських військовиків і юних поетичних обдаровань, а серед них були сини Івана Франка – Петро і Тарас, Дмитро Вітовський, Олесь Бабій, Клим Гутковський, творчість яких аналізує і високо оцінює Т. Салига, який у знаній передмові «І зорі на небі вмивались сльозами…» писав: «Називаючи зараз імена малознані або й не знані зовсім, розумію, що в цій ситуації легко піддатись спокусі перебільшень або ідеалізації. Застерігаюсь від одного й другого. Але ми упродовж десятиліть так уже контролювали себе, щоб, боронь Боже, не перехвалити свої національні набутки, тож хоч тепер, у пору свого духовного відродження, воздаймо собі належне! Тим паче, що в кожній літературі, як і в кожній літературі загалом, завжди були і завжди будуть творці різних величин» [4,8]. Та чи встигнемо ми виконати клич Тараса Юрійовича, коли наші розмаїті руйнівники зараз так інтенсивно і багатоаспектно працюють для цієї третьої руїни, то навряд, чи «воздамо собі належне».

Тому власне тут і хотілось би поговорити про згадувані «величини» в історії української літератури особливо на зламі епох, коли народ, нація чинить остаточний вибір, щоб дістатись у своїй історії нових національних верховин. Хоча… хоча, можливо, треба було б розпочати мені із таких поетичних і політичних вершин Івана Франка, як-от: «Гей, Січ іде, красен мак цвіте», «Не пора!..» чи «Розвивайся ти, високий дубе … // Весна красна буде! // Розпадуться пута віковії, // Прокинуться люди… [5,21-24].».

Перечитуєш Олеся Бабія «На нашій Голгофі», «За Збруч», «На Київ», «На Маківці» «Базар», «Під Крутами», чи Богдана Лепкого «Ясениця горіла» (це про рідне село матері І. Франка Ясеницю Сільну, щоправда, у Б. Лепкого це прозовий твір), то по одних назвах тих творів уявляєш трагічні події історії на початку ХХ ст. і запитуєш: «Що пережив український народ, змагаючись у цій кривавій борні-веремії за кращу долю свою і майбуття своє!». І нині у деяких проросійських, але географічно чи пак територіально українських політиків вистачає глузду і зараз висловлюватись, що українцям та незалежність наче з неба звалилась… Так можуть казати лише ті людці, котрі не вивчали і не знають української історії, а лише пережовують окремих брехливих ідеологів із північного закордоння. Повернімось до героя Богдана Лепкого Яця Олексівського, перед яким «… горюче його село Ясениця Сільна…

…Стояв сумно задуманий… От, от горить школа ім. Тараса Шевченка, величавий будинок, гордість і слава ясеничан…

От, от вже палахкотить крамниця, читальня «Просвіти», шпихлір громадський…

Ось … молоденький… А ось… Боже…Боже… се син його… се рідний син його Гринько – Український Січовий стрілець…Копав синові свойому, одина     кові, могилу…».

«Так гірко, так гіренько ридає батько-селянин на гробі свого сина… одного я тебе мав, одного-однісінького, і в школу тебе давав, і вчив я тебе, не для себе, не для свого добра… я вчив тебе у хосен народу бідного мого…» [6,94-96].». Хто нині зміряє почуття болю цього батька, хто сконструює цей прилад, на якому можна визначити моральні та матеріальні втрати хоча галицького люду, що зазнав московського визволення з-під австро-угорських кайдан.

У поезії «У Києві» Олесь Бабій написав, як приваблює до себе те місто, щоб досягти цілі, мети боротьби за волю: «Київ! Поклін тобі, поклін! // До твоїх стін // Іду з Карпат врагами гнаний, // Ти ж паном був дитинних снів, // З тобою я ридав-радів. // Тебе я бачу, мій коханий! // Немов паломник, що в бою // З життям втомивсь – тугу свою // В Єрусалим несе далекий, // Так я, утомлений в ту мить, // До тебе рани йду гоїть» … [7,168]. І в ХVІ, і в ХVІІ, і у ХVІІІ, і у ХІХ, і у ХХ, та і в ХХІ століттях для галичан, волинян, подолян, буковинців та закарпатців Наддніпрянщина і Київ завжди були тими орієнтирами, куди вони поспішали визволяти Україну з «московських кайдан»…

Хто не знає Маківку у Карпатах неподалік оселі Франкового Захара Беркута? Уже на почату того поетичного архітвору «На Маківці» поет стрілець Олесь Бабій заявляє на повен голос:

І знов я тут, на горах слави,

Де наш ручай шепоче й ліс:

- По битві на полях Полтави

Тут перший український кріс

Спиняв московських полчищ лави

І вперше по віках неволі

Карпатський вітер в світ поніс

Слова нечувані стрільцеві:

«Ми не поклонимось цареві!

Ми прагнем волі!»

То були ясні дні весняні:

Пестило сонце квіття рясту,

І вже бруньки були розвились

На цих березах на поляні,

Коли під шум сосон похилих

Упав нараз

Твердий приказ:

- Наступ!

І понад бори, понад гори,

Гармати глухо заревіли,

І над Бескиду темні звори

Зацокотіли скоростріли.

А гомін з тих верхів злетів

Аж до Дністрових берегів.

Тоді-то тут, в ось тій діброві,

Схилився воїн, в ранах, крові

А другий впав на полонину,

Хоч мертвий, зброї з рук не кинув,

А третій впав ось тут, край зруба,

Коло зламаного дуба …

Я біля дротів, за ровами,

Убив багнетом; над ярами

Стрільця – з-над Кубані солдат;

Вбив брат брата,

Що осліп у тюрмі і неволі,

Мордував він своїх,

Що за сміх, що за гріх,

Що за іграшка долі!..

З тих гір пішли стрільці вперед,

На рідні доли…

Хлопці то були – як соколи…

І соколиний їх був лет,

Аж до Дністра…

По Липу Золоту…

По Збруч і Сян …

І по Карпати

Полинула, як ураган,

Стрілецька пісня в пору ту:

«Машерують визволяти

Своїх братів із-над Дніпра»

З московських кайдан».

І пісню ту од роду в род

Співає ввесь народ.

А нині, нині тихо сплять:

Один, і другий, тридцять п’ять…

Мандрівнику, йди до верхів

Вклонитись тіням тих борців,

Що прагнули у люту днину

Підняти схилену калину

Розвеселити Україну! [8,171-172].

Тут не можна не згадати того резонансу, який чинили кожної весни походи на Маківку, «про яку я стільки наслухався од моїх односельців із с. Доброгостова. Патріотична молодь мого села у 30-ті роки минулого століття, коли санаційна Польща категорично заборонила увічнення пам’яті Українських Січових Стрільців, то ця молодь, як і з багатьох навколишніх сіл, все ж щороку у перші травневі дні здійснювала паломництво на Маківку - своєрідні західноукраїнські Крути, бо в обох випадках українцям протистояли озброєні російські головорізи, котрі в ім’я «батюшки царя» або в ім’я «вождя світового пролетаріату» готові були на все, хоча в обох випадках ті російські окупанти аж ніяк не захищали інтереси своєї батьківщини, бо в обох випадках це було далеко за межами їхньої «родіни». Тоді в тридцятих роках ХХ ст. йшли з усіх сіл та міст Галичини, Буковини та Закарпаття (хоча останнє було за кордоном у складі ЧСР), щоб поклонитися пам’яті героїв куреня УСС отамана Г. Коссака, котрі віддали своє юне життя за ліпше майбутнє України… Тож у кровопролитних боях проти російської армії, головнокомандувач якої генерал Іванов у період візиту на Південно-Західний фронт російського імператора Миколи ІІ кинув на Маківку навіть кавалерійську дивізію знаної згодом у роки громадянської війни генерала Олексія Каледіна, за цю гірську вершину неподалік історичної Тухлі та с. Головецького загинуло 42 січовики, 76 - було поранено, а 35 потрапило до російського полону. Саме тоді в останні дні серпня 1955 року, коли ми здійснювали нашу студентську мандрівку до руїн Тустанської фортеці в Уричі, (до речі, у ХІХ ст. у такі ж мандри «студентерія» з Дрогобича вибралася на прогулянку «на Урич, у Бескид, куди була одна миля дороги», як про це пише учасник цієї мандрівки майбутній о. Олекса Пристай у І томі своєї тетралогії «З Трускавця у світ хмародерів»), що на Сколівщині (Дрогобиччина), у складі Ореста Сливинського (Львівський університет), Ореста Паламаря (Львівський політехнічний інститут), Івана Котормуса (Станіславський медінституту), Михайла Мотики (Львівський механічний технікум) та автора цих рядків (Львівський держуніверситет ім. І. Франка). [9,309-310].

Одразу після поезії «На Маківці» - однієї із найтрагічніших поетичних вершин Олеся Бабія в «Стрілецькій Голгофі» зустрічаємо і такий же фатальний «Базар», який теж переповнений трагізму, в якому поет закликає Бояна: «В струни знов удар! // Встань, Несторе // і в літопис забутий // … Впиши главу величну про Базар! // Пиши ось так: // Впав сум на рідні землі // У дев’ятсотний двадцять перший рік: //Внук Робесп’єра царював в Кремлі.//А світ питав: «То звір чи чоловік?»

І почався похід, щоб визволити українців з «московських кайдан». «Щодня, щоночі бої неупинні. // Втомилися. Коли спочинем? Де? Чекали ми повстання на Вкраїні, // А люд терпить, мовчить і ласки жде». // Дійшли на Случ. Над річкою могила, // А далі мури сірої тюрми. // «В тюрмі тій в’язнів безчисленна сила, // І в’язнів тих вже визволимо ми! ... // Як тиха ніч укрила міста вежі, // Як світла згасли в келіях, в тюрмі, // Пішли у наступ вигнанецькі стежі // І брязнули шаблюки в темній тьмі».

Як в давні дні козацтво над Босфором

Йшло визволить із каторги братів,

Тут вигнанці явились із прапором,

І бій вночі кипів і клекотів.

У тінях веж, в старинних сірих мурах,

Де лилася в підваллі братня кров,

Майнула стать в підваллі, стать понура,

Попливли пісні, наче волі зов.

«Розбийте двері! Розірвіть кайдани!»

Закутого обняв тут брата брат,

У серці в’язнів, від утіхи п’яних,

Розцвила радість, як весною сад…

З повстанцями вже в’язні всі у лаві,

Міцніє знов у вигнанців загін…..

«На Схід, на Схід», ідуть у славі,

Мечем, вогнем значать свій слід і чин.

Паде з утоми військо на дороги,

З утомлених долонь вже випав кріс,

А босі ноги пухнуть зі знемоги.

Та знову бій! Останній, може, з боїв:

Вже видно в лісі стежі вражих сил.

І крикнув хтось: «У нас нема набоїв!»

Полудне. Тихо. Впав останній стріл….

Упав наказ. Клекочуть скоростріли.

Стелилося козацтво, як трава,

За трупом труп котився до могили.

А скоростріл клекоче, не вгава.

За трупом труп, скривавлений, мов рана,

Паде, паде в довжезний темний рів,

Регочеться юрба солдатська п’яна,

Що впало двох напівживих борців…

Пливуть літа. Од роду знов до роду

Розносить славу наш новий кобзар,

І оживає у піснях народу

Непомщений, скровавлений Базар. [10,172-176].

Той «Непомщений, скривавлений Базар» на Житомирщині залишиться віковічною раною на скрижалях нашої історії, на сумлінні тих колишніх українських вождів, які не зуміли тоді, як не можуть і нині об’єднатися у боротьбі з внутрішніми і зовнішніми ворожими силами і деруться за цей маслак безкінечно довго, а за це розплачується український народ своєю бездержавністю.

Листаєш цю антологію, перечитуєш і не можеш зупинитися… Кожне слово, кожна фраза, кожен вірш все приковує твою увагу. Ось теж «Маківка», але прозою Дмитра Вітовського, і його висновки після тяжкого бою: «Стрільці вдержали Маківку. Відбили десять разів сильнішого ворога. Гордо оповідає кожний: «Я був на Маківці! Але якби наші рекрутики не були доставили нам амуніції, не знаю, що було би сталося» [11,74]. А ось Сильвестр Яричевський (1871-1918) у «Гімні» закликає нас і нині: «Побідна пісне, загрими, // доволі вже терпіли ми // знущання, муки і обид - // терпіти дальше навіть встид! // З краю обид, терпінь могил // устань, хто краплю має сил, - // в кого надії світ не зблід, // гей до борби, гей до побід!» [12,79]. А Антін Лотоцький (1881-1949) у пісні «Лунає клич, луна грімкий» претензійно, у дусі лекції зі Вступу до слов’янознавства проф. Іларіона Свєнціцького проголошує на всю Європу:

Пройшли Дністер, Дніпро пройдем,

Не станем, поки не зайдем

На Дон, й Кубані береги,

Й Кавказу гордії верхи. [13,81].

Малознаний Осип Шпитко (1869- ?) у «Січовій пісні» серйозно чи жартома звертається до українського селянства: «Ходім, браття, всі у Січ, // сердаки знімемо з пліч, // там веселі парубочки, // постаємо у рядочки, // там без трунків, бійки й злости // вимуштруєм хлопські кості, // що віками гнулись // в рабському ярмі.» [14,83].

Славетний Богдан Лепкий (1872-1941), чиє життя тісно пов’язане з другою столицею Польщі Краковом, хоча окремі історики стверджують, що після Ґнєзьна був ще Познань, але у 1941 році Б. Лепкий спочив на одному із краківських цвинтарів, полишивши Гімн українських емігрантів, які відбували з Залізничного вокзалу Кракова в еміграцію.

Журавлі

Видиш, брате мій,

Товаришу мій,

Відлітають сірим шнурком

Журавлі в вирій.

Чути: «Кру! Кру! Кру!

В чужині умру.

Заки море перелечу,

Крилонька зітру».

Мерехтить в очах

Безконечний шлях.

Гине, гине в синіх хмарах

Слід по журавлях. [15,103].

Можна б цитувати ще поетичні перлини Петра Карманського (1878-1956), Василя Пачовського (1878-1942), Романа Купчинського (1894-1976), Левка Лепкого (1889-1971), Юру Шкрумелячка (1895-1965), Михайла Кураха (1895-1962), Василя Вишиваного (1895 - ?) Віри Лебедової (Константини Малицької) (1872-1947) – всі вони, як і інші з цієї когорти полишили вражаючу спадщину. Але сьогодні остаточно завершимо, сподіваючись, що старша генерація читачів «Америки» висловиться цікавіше, керуючись переліком осіб, поданих наприкінці цих роздумів.

Підбиваючи підсумки роздумів про цю оригінальну спробу антології авторства доктора Тараса Салиги, не можемо не назвати із числа 53 авторів книжки хоча б двох десятків тих найславетніших, хоча їхня літературна спадщина заслуговує на те, щоб золотими літерами вписати їхні імена на щонайвеличнішому пам’ятнику нашої історії. Якщо тут не назвати таких наших поетичних гігантів, то читач управі домагатися, щоб на тій стелі пам’яті красувалися передусім імена Івана Франка, Осипа Маковея, Миколи Вороного, Уляни Кравченко (Трускавецька міськдержадміністрація і досі не увічнить меморіальною дошкою її місце проживання у районі бювету «Нафтусі», що неподалік пам’ятника Романові Різняку-«Макомацькому», Героєві УПА), О. Колесси, Христі Алчевської, Дмитра Макогона (батька Ірини Вільде), Олександра Олеся (Кандиби), Павла Тичини, Клима Обуха, Дмитра Вітовського, Клима Гутковсього, Сильвестра Яричевського, Богдана Лепкого, Петра Карманського, Василя Пачовського, Степана Чарнецького (автора слів «Ой у лузі Червона калина»), Романа Купчинського, Левка Лепкого, Олеся Бабія, Василя Бобинського (життя якого було зв’язане з еміграцією у США), Юри Шкрумеляка, Миколи Матієва-Мельника, Василя Вишиваного, Ярослава Ярославенка (Вінцковського), Віри Лебедової, Василя Атаманюка, Богдана Кравцева, Сильвестра Калинця, Клима Поліщука, Луки Луцева (родом із Грушева на Дрогобиччині, який у США був редакторів трьох томів «Дрогобиччини – землі Івана Франка»), Любомира Селянського (Івана Петришина, про якого Ярема Селянський із Міжгір’я на Закарпатті, кузен поетки Віри Вовк Селянської із Бразилії, у листі до мене висловлював здогад, що Любомир Селянський - Петришин його далекий родич – усі вони – Селянські зі Станіславщини, Івано_Франківщини). Нашим сучасникам слід би замислитись над тим, якою когортою борців за незалежність України, справжніх національних героїв, поетів-інтелектуалів було покоління початку ХХ ст., сформоване і виховане на ідеях Т. Шевченка, М. Шашкевича, М. Драгоманова, І. Франка.

Література:

1. Стрілецька Голгофа, Спроба антології // Упорядник, автор вступної статті і приміток Т. Ю. Салига // В-во Каменяр, Львів – 1992 // 399 стор.

2. Там само, С. 64.

3. Там само, С. 66.

4. Там само, С. 8.

5. Там само, С. 21-24.

6. Там само, 95.

8. Там само, С. 168

9. Пасемко Iван: Українство світові обшири // Харків Майдан 2006 // С. 309-310.

10. Стрілецька Голгофа, Спроба антології // Упорядник, автор вступної статті і приміток Т. Ю. Салига // В-во Каменяр, Львів – 1992 // С.172-176.

11. Там само, С. 74.

12. Там само, 79.

13. Там само,81.

14. Там само, 83.

15. Там само, 103.

P.S. Десятиліття тому у мене визріла ідея, а це були 2002 або 2003 роки, щоб до 100-річчя від дня виходу «Чайльд Гарольдової мандрівки» Джорджа Ґордона Байрона у перекладі українською мовою Панька Олельковича Куліша, тобто книжка з’явилася 1905 р., а зладив це видання до друку Іван Франко. Запам’яталися ще форзац, де значилося, що книжку видано «Накладом українсько-руської видавничої спілки, зареєстрованої спілки з обмеженою порукою у Львові», як зразок тогочасної української ділової мови. Подумалось, чому б не започаткувати в одному із українських кололітературних чи пак гуманітарних періодичних органів рубрику «Які епохальні українські видання з’явилися 10, 20, 50, 100, 200 років тому?». Здається, тут не був я оригіналом, але напередодні 150-ої річниці від дня народження І. Франка це слід було запропонувати. Саме з такою пропозицією я звернувся до відомого редактора однієї з газет Києва зі статтею 2005 р. про вихід у Львові 100 років тому згаданої поеми Дж. Ґ. Байрона. Мою пропозицію, на жаль, проігнорували. Тож саме в наші дні звертаюсь ще раз з такою ж пропозицією – відзначити на всеукраїнському рівні вихід у світ 20 років тому «Стрілецької Голгофи» (спроба антології), де упорядником, автором глибокої вступної статті і приміток виступив Т. Ю Салига. І книжка ця, образно кажучи, побачила світло рампи у другому році української незалежності, тобто 1992 року. [1 , 399].

Іван Пасемко, науковець, Лауреат премії Фонду Воляників-Швабінських при Фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку

 

 

Іскристе слово Ярослави Павличко

У Стебнику, у Народному домі зібралося людей, як ніколи. Усі якісь збуджені, веселі, усміхнені. Чому? Що за оказія така опанувала давно не веселих від важких буднів і нелегкого сьогодення цих добрих, чесних і працьовитих людей? А все просто – вони прийшли на небуденну зустріч зі словом – поетичним словом. І зустріч ця особлива, бо слово це принесла їм їх вірна краяна, стебничанка Ярослава Павличко, тепер львів’янка, поетеса, прозаїк, перекладач зі слов’янських, західно-європейських та східних мов, лауреат Міжнародної літературної премії ім. Богдана-Нестора Лепкого та Остапа Грицая, лауреат обласної премії ім. Маркіяна Шашкевича, науковець Львівського Національного музею, на рахунку якої біля 200 праць з мистецтвознавства та книгознавства.

Пані Ярославу запрошують на почесне місце, на сцену, щоб можна було щиро і відверто поспілкуватися зі всіма дорогими її людьми.

- На початку прокладімо міст через завірюху і уявімо собі ту маленьку, занесену снігом хатину у Стебнику, на Забівці. І маленьку дівчинку Ярославочку з біленькими кісками і оченятами кольору фіалкового дива, до якої явилося слово. І сидить вона при світлі гасової лампи, і тулить слово до словечка, і вигранює його у своїй голівці… - таким метафоричним прологом розпочинає цю зустріч завідувач бібліотекою, яка теж добре знає вагу слова, Любов Волошинська.

…Слухають люди і серця їх огортаються теплом і радістю, що мають таку талановиту краяну, яка не забуває своє місто, яка приїхала, щоб поділитися зі своїми рідними, друзями, сусідами, знайомими своїм новим творчим доробком – збіркою поезій «Ремінісценції Забівки».

Про творчу біографію пані Ярослави розповіла директор ЗОШ №11 Зіновія Левицька. Її розповідь супроводжувалася поезією поетеси, яку читали учні школи. А далі свято зустрічі продовжив дует у складі Аліни Ригус та Анастасії Андрущакевич із музичної школи, які виконали віночок українських народних пісень.

Цілком закономірно презентація книги вийшла за офіційні рамки і перетворилася на справжнє свято поезії, душевного спілкування, теплих спогадів та щирих побажань. Пані Ярослава від душі подякувала директорові Народного дому Любові Рак та усім, хто спричинився до цієї святкової, незабутньої зустрічі.

Андрій Говіщак, газета «Франкова криниця Підгір’я»

В обіймах Святого Миколая

 

29 дітей із Трускавця та Борислава отримали чудовий подарунок від Святого Миколая. Компанія «Тур-Галичина» спільно з конкурсом краси «Міс Галичина» провели цими днями акцію «Діти в обіймах Святого Миколая», в рамках якої дванадцятеро дітей з малозабезпечених трускавецьких родин та сімнадцятеро вихованців дитячого будинку «Оріана» (м. Борислав) побували у Львові. Тут у дитячому-розважальному центрі "Вулик", який вже вкотре підтримує добрі справи організаторів, дітки забавлялися на різноманітних ігрових симуляторах, таких як гонки на мотоциклах, війна на танку, гонки на спортивних автомобілях, аеро-хокей та багато іншого. "Вулик" пригостив всіх дітей смачним обідом, тож після поповнення сил у них ще залишився час активно провести дозвілля з досвідченими аніматорами "Вулика". Після таких активних розваг дітей чекав Кінопалац на Довженка для перегляду мультсеріалу "Вартові легенд". До речі, Кінопалац підтримує організаторів акції також вдруге. Після перегляду стрічки діти вирушили до Трускавця, де їх очікували подарунки від Святого Миколая, у ролі якого виступили готель "Золота корона", ювелірний салон "Каблучка", Іван Прохна (санаторій «Кришталевий палац»), депутати Трускавецької міської ради від Партії регіонів Василь Белз та Святослав Павлечко. Організатори акції «Діти в обіймах Святого Миколая» висловлюють велику подяку, всім хто приєднався до цієї доброї справи. Адже діти заслуговують на чудові миттєвості у своєму житті!

Вл. інф.

Коли здійснюються мрії…

 

 

Грудень – це зимовий місяць, багатий на свята. Це і свято Катерини, і Андрія. І ось 19 грудня – День Святого Миколая. Весь християнський світ вважає його за великого угодника Божого. Цей святий є найбільшим улюбленцем дітвори, тож малеча щороку з нетерпінням чекає Миколая.

Міська бібліотека для дітей зібрала багато дітей та батьків на театралізоване дійство до Дня Святого Миколая “Коли здійснюються мрії…” Справжнє свято для всіх присутніх було проведено учнями 2 – Б класу СЗШ №3 (класовод Світлана Богданівна Горічко).

Маленькі артисти, одягнені у вишукані, неординарні костюми ангеликів, ялинок, морозенків, лісових звірів розповідали вірші про Святого Миколая, танцювали, співали пісні під музичний супровід Лесі Цісінської, бібліотекаря бібліотеки для дітей, а також здивували і порадували всіх своїм артистичним виконанням сценок. Несподіванкою і приємним сюрпризом для дітей на святі був Святий Миколай, який прийшов з солодкими подарунками для маленьких артистів. Закінчилось свято піснею “Ой хто, хто Миколая любить”.

Зіновія Мазур, завідувач бібліотеки для дітей Трускавецької ЦБС

 



Обновлен 19 дек 2012. Создан 18 дек 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником