Трускавецький вісник № 63 (606) від 7 травня 2013 р.

 

Трускавецький вісник № 63 (606) від 7 травня 2013 р.

07.05.2013



 

У номері: Тривають Великодні свята; У війни не жіноче обличчя; Спортивні новини.

Новини Трускавця та регіону

Готельно-курортний комплекс «Карпати» запрошує на Великодні гаївки

Сьогодні, у Світлий Вівторок, на території ландшафтного парку «Підгір’я» біля ГКК «Карпати» відбудеться ряд заходів, покликані ознайомити відпочивальників міста-курорту з українськими традиціями святкування Великодня. Великодні гаївки в «Карпатах» проходять за підтримки трускавецьких парафій Української Греко-Католицької Церкви та включають в себе виставки народних умільців, майстер-класи з писанкарства та великодніх гаївок, а також святковий концерт на літній сцені «Карпат» за участю ансамблів «Барви Карпат», «Сагайдачний» та «Гуляйгород». Детальна програма заходів – на афіші.

У Трускавці пройшов конкурс пасок

Вчора, у Світлий Понеділок, у Трускавці пройшов конкурс на найкращу та найбільшу паску. Участь в ньому взяли оздоровниці міста, громадські організації, окремі установи. В таких конкурсах все ж головне не перемога, а участь, адже завдання таких заходів – підсилити радість святкування Світлого Христового Воскресіння. Також вчора в місті-курорті пройшли інші заходи, зокрема Велика трускавецька гаївка та великодній концерт. Фоторепортаж зі святкової програми «На Великдень – у Трускавець» можна подивитися на офіційному веб-сайті Трускавецької міської ради.

Обласний депутат Петро Іванишин проведе прес-конференцію

Завтра, 8 травня, у приміщенні зали засідань Трускавецької міської ради проведе прес-конференцію депутат Львівської обласної ради, обраний за списком політичної партії «Фронт змін» Петро Кирилович Іванишин. Початок – о 14.00.

В'їзд у Дрогобицький район прикрасив новий в'їзний знак

Як інформує відділ внутрішньої політики Дрогобицької РДА, на виконання доручення голови райдержадміністрації Михайла Винницького лісогосподарські підприємства району оновлюють в'їзні знаки. Так, напередодні Великодня новий стилізований вказівник постав при в'їзді на Дрогобиччину з боку Миколаївського району. Виготовили та встановили його працівники Дрогобицького держлісгоспу. «Наш колектив старався, щоб знак став гарною візитівкою Дрогобицького краю», - каже головний лісничий Держлісгоспу Василь Кінаш. І це справді так, адже напис на знакові гостинно запрошує на славну батьківщину Івана Франка.

Власна інформація

У війни не жіноче обличчя, і не людське…

Матеріал, що пропонується читачеві, навряд чи залишить когось байдужим. І річ не лише в тім, що факти, наведені автором, практично не висвітлювалися в наших друкованих виданнях. Сотні тисяч людських трагедій надзвичайно яскраво підтверджують ту істину, що зло породжує у відповідь ще більше зло, «ланцюгова реакція» помсти неухильно зростає — і так до нескінченності! Як і ту істину, що той, хто рятує жінку («свою») від насильства, сам, здійснюючи потім не менш жорстоке насильство над іншою жінкою («чужою»), не може бути виправданий. І, врешті, ми не маємо права забути і про те, що агресором, який прийшов із вогнем і мечем на нашу українську землю, була все ж нацистська Німеччина.

Запрошую читачів поділитися своїми міркуваннями.

 Євген Бродзінський

1945 року понад 450 тис. радянських солдатів підходило до Берліна, де було майже півтора мільйона жінок. За оцінками істориків, сім відсотків цих жінок (а це означає — 100 тисяч) було зґвалтовано. Багатьох ґвалтували не по одному разу, а багато разів, і, звичайно, не лише в Берліні. Чому це сталося? Британський історик Ентоні Бівор у своїй книзі «Падіння Берліна. 1945» висловлює припущення, що насильства, скоєні солдатами Червоної армії на території Німеччини у 1944—1945 роках, міг спровокувати виниклий у процесі цієї страшної війни заклик «убий німця», тобто не ворога, не солдата-загарбника, а саме німця….

 «Ми зрозуміли: німці не люди… Не будемо говорити. Не будемо обурюватися. Будемо вбивати… Якщо ти залишиш німця жити, німець повісить російську людину і зганьбить російську жінку… Вбий німця! — цього просить стара матір. Убий німця! — про це благає тебе дитя…» — Ілля Еренбург, 1942 рік.

«Фрау, комм!»

 У середині квітня 1945 року перед наступом радянської армії на Берлін політруки почали пояснювати солдатам-визволителям, що ненавидіти треба не німців, а нацистів. Командування почало непокоїти те, що після звільнення Німеччини радянській окупаційній адміністрації доведеться взаємодіяти з населенням, і його думка про солдатів відіграватиме не останню роль. Однак ефективність нової ідеологічної установки була невелика. Вибивши з чергового кварталу фашистів, воїни з автоматами, сп’янівши від перемоги, негайно бралися за пошуки в німецькому лігві трофеїв і жінок. Особливо трагічною була доля німкень у Східній Прусії. Початий там у січні 1945 року наступ радянських військ, уперше прямо, а не лише з повітря вдарив по цивільному населенню. Цього місяця було потоплено транспортний корабель «Густлов», на якому переважно знаходилися біженці (близько восьми тисяч осіб). А у прикордонному місті Немменсдорф жертвами відплати (зґвалтовані й убиті) стали 62 жінки та дівчини. Насильство у Східній Прусії швидко набуло такого розмаху, що в місті Демміні зі страху перед ним біля дев’ятиста осіб покінчили життя самогубством.

Жахи, скоєні німцями в СРСР, і прагнення помсти за них викидали у кров солдатів таку кількість адреналіну, що в деяких зникали всі моральні бар’єри. Пропадало усвідомлення того, що насильство над жінкою завжди є злочином, який не можна виправдати жодною високою місією звільнення своєї батьківщини і навіть усієї Європи від нацизму. З’являвся знак рівності між «правдивим обуренням» і помноженим на алкоголь свавіллям. Траплялося, що деякі частини настільки виходили з-під контролю, що жертвами їхнього насильства ставали навіть українські, російські, білоруські жінки, гнані нацистами на територію Німеччини.

Спочатку, звикнувши не довіряти брехливій геббельсівській пропаганді, не всі німці вірили офіційним повідомленням і чуткам про безчинства. Деякі навіть чекали росіян як визволителів від безперспективної війни та збанкрутілого гітлерівського режиму. Мешканець міста Фрейштадта, що в Нижній Сілезії, Герольд Шнайдер, наприклад, згадує: «Те, що сталося у Східній Прусії, а потім і в інших містах, нацисти вміло використали у своїх інтересах. Мій дядько сказав мені, що нацисти нас уже неодноразово обманювали й тому брешуть і цього разу. Росіяни не можуть бути настільки поганими». Та дядько, на жаль, помилявся: «У нас була сусідка, — згадує Герольд Шнайдер далі, — я з нею разом грався. Вона була єдиною дочкою муляра Рігера, померлого від раку незадовго до приходу росіян. У будинку лишилися тільки Юта з матір’ю, спокійною і скромною жінкою, яку я добре пам’ятаю… Юту ґвалтували багато разів, чоловік двадцять… У свої тринадцять років вона піднялася на горище й повісилася».

Не кожний, хто брав Берлін, був визволителем

Не кожний, хто брав 1945-го Берлін та інші німецькі населені пункти, був визволителем. Таку гірку правду слід визнати, а для цього офіційно зізнатися в ній: українцям, росіянам, білорусам, грузинам, казахам… усім, чиї солдати в радянській формі зі зброєю в руках глумилися над німецькими жінками і дівчатами. За наявними зараз даними, близько десяти тисяч берлінських жінок унаслідок зґвалтувань загинули. Більшість із них наклали на себе руки. А 90% із тих, хто це пережив, а потім виявив, що чекає дитину, не бажаючи бути матерями, робили аборти — бувало, що й неодноразово. Щоб уникнути цього жаху, багато жінок ховалося, або їх ховали, траплялося, що матері показували сховища чужих дочок, аби врятувати своїх. Жінки прикидалися хворими, вагітними, малювали на обличчі губною помадою схожі на висип крапки, гримувалися під старих. Але, просуваючись вглиб країни, визволителі ставали перебірливішими, ніж у Східній Прусії, і трюки інколи спрацьовували. Тому, щоб хоч якось захистити себе від багатьох, деякі жінки намагалися «добровільно» закріпити себе за одним конкретним офіцером — як тоді говорили, «за пагонами з зірочками».

У післявоєнній свідомості німців масове зґвалтування жінок 1945 року надовго стало темою-табу. Фахівці говорять про різні причини цього. В НДР трагедія суворо затушовувалася з ідеологічних міркувань, аби не затьмарювати дружбу з радянським народом. А у ФРН постраждалі жінки просто публічно не розповідали про своє нещастя. Вони не могли, як їхні чоловіки, у баварських або берлінських пивничках голосно розповідати знайомим про своє військове минуле, про таке не заведено розповідати. Для чоловіків зустрічі за кухлем пива були своєрідною психотерапією. А в жінок такої можливості відразу по війні не було. А тепер лишилися тільки їхні записані й зібрані істориками спогади:

Ільза С., яка жила у 1945-му в Горслові під Шверіном, — одна з тих тисяч жінок, які наважилися розповісти про свою долю. В її селі зупинилися радянські солдати. Як й інші, вона сподівалася, що з нею нічого не станеться. Та двоє солдатів затягли її до спальні. І батько Ільзи нічим не міг їй допомогти. Насильство у Горслові відбувалося, як на конвеєрі. І таке траплялося всюди. Наприклад, 30 квітня до села Івенак, недалеко від Стевенгагена, підійшли танки. Ввечері солдати причастилися трофейним коньяком, а про те, що сталося потім, згадує одна з мешканок: «Ніч перетворилася на кошмар. Серед нас було лише кілька немолодих. Але зґвалтували всіх, жодній не вдалося втекти». А ось що розповідає Єва Марія Штеге з Остнойбранденбурга: «Один клав мені холодний пістолет на груди і, якщо я навіть трохи ворушилася, брав його в руку. Відчуття страху я ніколи не забуду. Мені було лише шістнадцять… Таке відбувалося двічі-тричі на день, а потім я вже не пам’ятаю. Коли я намагалася щось сказати, то отримувала ляпаса. Мені не хотілося більше жити. Вони зривали з нас одяг і тоді… Я просила, щоб батько мене застрелив…»

«Я не можу сказати, скільки разів»

За 30 років по закінченню Другої світової війни у США, а потім і в Європі вийшла книга американської єврейки Сюзен Браунміллер «Проти нашої волі». Вона стала першою ластівкою, що зламала мовчання довкола долі німецьких жінок під час окупації Німеччини. Однак історичний час для повного відкриття цієї теми тоді ще, вочевидь, не настав. Сплеск спогадів і водночас бажання розібратися і зрозуміти, що ж це було, піднявся у ФРН наприкінці вісімдесятих років разом із перебудовою в СРСР, а потім і об’єднанням Німеччини. Так, 1989 року в пресі з’явилися доповіді жіночої організації ЕММА, що розбирала наболілу проблему на прикладі німецького міста Тюбінга, звільненого союзниками. А за рік до цього німецький режисер Хельга Зандер зняла фільм «Визволителі та звільнені». Зандер розмовляла у своєму фільмі не лише з жертвами, але і з їхніми дітьми, які з’явилися на світ унаслідок насильства. Зайнявшись аналізом свідчень того часу, соціологи дійшли висновку, що під кінець війни в Німеччині, звільненій радянськими, американськими, британськими і французькими (у французів особливо проблематичними були марокканські підрозділи) військами було зґвалтовано два мільйони жінок, унаслідок чого 300 тисяч із них завагітніли, і кожна десята народила дитину. Статистичні опитування жінок після об’єднання Німеччини ще раз підтвердили факт масових насильств над німкенями наприкінці Другої світової війни. Наприклад, уже перша партія опитаних (507 осіб) показала, що кількість зґвалтованих становить майже 10%. Причому майже половина з них «зізналася», що були зґвалтовані багато разів. Так, у примітці до анкети опитування одна жінка написала: «Після взяття мого міста росіянами мене зґвалтували десять разів». Або інші записи: «Я не можу сказати, скільки разів… дуже часто… їх було багато…»

Майже 27% опитаних виявилися очевидцями зґвалтувань

Майже 27% бачили, як ґвалтують їхніх матерів, сестер, тіток, подруг. У відповідях часто з’являються спогади і про те, що батьків або братів, котрі заступалися за своїх дочок або сестер, було жорстоко побито, а часом і застрелено.

Анкети опитаних повні інформації, за якою стоїть пережите: «З кузова нашої вантажівки росіяни висаджували молодих дівчат і забирали їх із собою». Інший запис: «Молоду жінку вони примусили злізти з велосипеда і погналися за нею в ліс». Або ще: «Ми були в дорозі три місяці, й ґвалтували нас кілька разів». Одна жінка пише, що вижила завдяки диву, оскільки протягом двох днів із 3 на 4 квітня 1945 року її зґвалтували близько ста солдатів. Інша згадує: «Моя мама зустріла молодих дівчат із Лаубана, які розповіли, що поряд у монастирі росіяни, кажуть, зґвалтували всіх черниць, а в самих цих дівчат застрелили батька, коли він хотів заступитися за їхню сестру, яка після зґвалтування опинилася в лікарні». Деякі згадують ще детальніше: «Ми чули, як солдати їй крикнули «Марлінка, стій!». Ми сховалися за пеньок. За кілька секунд вони вже були поряд, і ми стали свідками того, як її ґвалтували. Ми чули її крики, бачили, що вона, як могла, чинила опір, і при цьому ми чули грубий сміх солдатів. Я молилася: «Ісусе, дитя Боже, допоможи їй, пошли їй Ангела, допоможи їй».

І ще одне, вже не анонімне, свідчення. Інга Пассольт із Дрездена розповідає: «Ми сховалися в підвалі. Раптом на порозі з’явилися два солдати і крикнули: «Цвай фрау, комм»… Далі діло було так: солдати витягли за волосся Інгу й чотирнадцятирічну дочку сусідки з підвалу і повели вгору до кімнати, де обидві мали дивитися, як третій солдат ґвалтував жінку. Всі троє солдатів були ще молоді. Я більше нічого не пам’ятаю. Знаю, що мене ґвалтували на дивані. Я не захищалася, я боялася, що мене вб’ють…»

…Багато хто може сказати, що злочини чоловіків, які звільняли Німеччину від фашизму, все ж не порівняти за масштабом із горем, яке принесла у світ гітлерівська Німеччина. У чомусь це вірно. Проте будь-яка спроба такого порівняння приховує в собі небезпеку виправдати зло менше… У наш час, думаючи про події, що відбулися навесні 1945 року, починаєш розуміти, чому обвинувачі Нюрнберзького процесу не згадали у своїх вироках про наругу гітлерівських солдатів над жінками в окупованих країнах. Було б корисно і, найголовніше, порядно, якби масове насильство над німецькими жінками стало предметом вивчення не лише серед німецьких, але й серед наших істориків. Час не чекає.

Володимир Бродзінський, Відень, Австрія

Перемог забагато не буває!

Трускавецький дитячо-юнацький спортивний клуб «Спортовець» є структурним підрозділом відділу освіти Трускавецької міської ради і у своїй діяльності керується Законом України «Про позашкільну освіту», який зокрема передбачає виховання в учнів закладу патріотизму, любові до України, поваги до народних звичаїв, традицій, національних цінностей українського народу, а також інших націй і народів.

Цю виховну роботу у «Спортовці» проводять кваліфіковані тренери під час навчально-тренувальних занять та під час виїздів на різноманітні спортивні змагання як в Україні, так і за її межами.

Так, з 26 по 28 квітня 2013 р. у Києві команда плавців ДЮСК «Спортовець» змагалась на міжобласному турнірі з плавання «Відкрита першість Святошинського району м. Києва» зі своїми ровесниками з дитячо-юнацьких спортивних шкіл Києва, Івано-Франківська та Одеси. Призерами турніру стали вихованці відділення плавання ДЮСК «Спортовець» Богдан Савка (тричі 1 місце на дистанціях 50, 100, 200 м брас), Анастасія Мацюрак (тричі 1 місце на дистанціях 50, 100, 200 м на спині), Галина Кісак (тричі 2 місце на дистанціях 50, 100, 200 батерфляй), Вікторія Уєчко (тричі 2 місце на дистанціях 50, 100, 200 м брас), Владислав Дурбак (2 місце 50 м брас та 3 місце 100 м брас), Олег Горічко та Денис Горічко (два 1 місця на дистанції 200 м на спині), Ліда Іваночко (тричі 3 місце на дистанціях 50, 100, 200 м вільний стиль), Марта Веклюк (третє місце на дистанції 200 м батерфляй). Проводили виховну роботу з учнями та підготували призерів міжобласного турніру тренери Трускавецького ДЮСК «Спортовець» Олег Кирчей та Андрій Жгута.

До речі, юні трускавчани мали змогу не тільки вдосконалити свої спортивні показники, а й ознайомитись з культурною спадщиною нашої держави, відвідавши увінчану золотими куполами величну Києво-Печерську Лавру, колиску чернецтва на Русі і твердиню віри; Національний музей "Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні", що висвітлює трагедії, які сталися в історії українського народу; територію Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни» та Майдан Незалежності.

З 22 по 28 квітня 2013 року у Львові проводився Всеукраїнський юнацький турнір з тенісу «Відкрита першість ДЮСШ-1». У змаганнях взяли участь більше 50 учасників з Ужгорода, Берегова, Тернополя, Чернівців, Луцька, Хмельницька Львова та Трускавця. Найкращих результатів у віковій групі до 16 років добилась вихованка ДЮСК «Спортовець» Василина Бєлова, якій не було рівних у одиночному розряді. Золота медаль і перше місце у всеукраїнському турнірі – заслужена нагорода за старанність та прагнення до самовдосконалення на численних тренуваннях з батьком – тренером ДЮСК Юрієм Бєловим та тренером ДЮСК Ігорем Микитином.

З 29 квітня по 4 травня 2013 року у Львові естафету у змаганнях з тенісу продовжила інша команда вихованців ДЮСК «Спортовець» у Всеукраїнському юнацькому турнірі з тенісу «Кубок Кулечка». На цей турнір до Львова приїхало понад 100 учасників з Київської, Закарпатської, Волинської, Чернівецької та Рівненської областей України. У парному розряді до 16 років переможцем турніру став вихованець Трускавецького ДЮСК «Спортовець» Остап Шищак. У молодшій віковій групі (до 10 років) ІІ місце та срібна медаль у активі трускавчанки Роксолани Добрянської (тренер ДЮСК Ігор Микитин).

А тим часом в «Спортовці» готуються до травневих стартів:

- 14 травня – обласні зональні змагання «Фізкультурно-оздоровчого патріотичного фестивалю школярів України «Козацький гарт-2013»

- 14-15 травня – спортивно-розважальні ігри «Старт до Олімпу» серед учнів шкіл та дітей дошкільних установ.

- 16 травня – міські змагання з волейболу (за спрощеними правилами) серед дівчат 5 класів СЗШ.

- 18-19 травня – Чемпіонат області з вільної боротьби серед учнів 2000 року народження і мол. дитячо-юнацьких спортивних шкіл Львівщини.

Любомир Мацькович, директор ДЮСК «Спортовець»

 



Создан 07 мая 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником